А якби замість ЗСУ наступала армія НАТО?

Таке враження, ніби повернувся до роботи шеф-редактора ЗМІ. Тому що доводиться не стільки піднімати власні теми, скільки реагувати на статті інших авторів. Зараз мова про статтю у «The Washington Post» щодо підготовки та наслідків українського наступу.

Стаття є черговим підтвердженням того, що Україна – не росія. Бо в нас нічого не приховаєш, навіть, того, що відбувається на найвищому міждержавному рівні. Якщо українські розслідувачи не докопаються, то партнери допоможуть вчасно: викривальні статті – це ж не далекобійні ракети.

Не можу назвати статтю тенденційною. Звісно, вона вийшла у впливовому американському виданні, і воєнно-політичні діячі США там виглядають переконливішими і професійнішими. Але певну частину наведених у статті фактів я знав зі своїх джерел, багато про що можна було здогадатися. Тобто, у статті маємо справу не з маніпуляцією і пересмикуванням, а з розлогим оглядом реальних подій.

Після ознайомлення з наведеним матеріалом в мене залишилося лише два принципових питання:

1. Хто особисто з воєнно-політичного керівництва України наполіг на перетворенні Бахмуту в чергову «незламну фортецю»?

Ще під час боїв за місто я (і не тільки я) висловлював здивування, чому Лисичанськ-Севередонецьк ЗСУ залишили тоді, коли оборона цих населених пунктів стала нераціональною, а от за Бахмут трималися до останнього? Не зважаючи на втрати бійців і техніки, які дуже знадобилися б при нашому наступі. Тим більше, що проти нас у Бахмуті діяли зеки Пригожина, а кадрові війська агресора трималися у тилу.

2. Хто особисто з воєнно-політичного керівництва України і з яких причин затягнув український наступ з весни до осені?

У статті вказується, що американці наполягали на наступі якомога раніше. В цьому є прямий сенс, тому що ворог найбільше встиг підготуватися до нашого шалено розпіареного наступу саме літом, а от весною шанси на успіх були значно вагомішими.

Що відбулося? Чекали недоставлені гусениці та радіо для танків? Чи було страшнувато переходити від переможних телевізійних анонсів до практичної реалізації?

А що стосується концентрації наступу на одному напрямку, як пропонували американці, чи на кількох, як наполіг главком В.Залужний, то можна вважати, що нам пощастило. Бо єдиним кулаком ми, швидше за все, ворожу оборону би прорвали. І наші передові частини опинилися б майже без прикриття ППО під ударами російської авіації, якої агресор підготував несподівано багато. І тоді могло скластися, що і запланованого результату наступу не досягли б, і потім вести активну оборону, як зараз, було б ніким.

А як би наступали НАТІвці?

Спочатку одночасно полетіла б тисяча «Томагавків» та інших ракет, які би знищили ППО-ПРО ворога, включно з аеродромами базування авіації. Потім штурмова авіація зруйнували би передові позиції, а також розбомбила ворожи системи залпового вогню, команді пункти, склади і все інше. Паралельно НАТІвська артилерія по максимуму знищила б артилерію, що їй протистоїть. Потім полетіли би тисячі різних дронів, щоб зачистити все те, що вціліло, перш за все, протитанкові розрахунки на передовій.

А тільки після цього пішли б машини розмінування, а за ними, без масованого спротиву, рухали би танки і штурмові силі на бронетехніці. ЗСУ, на жаль, довелося починати відразу з останнього пункту...

НАТО може дозволили собі подібну тактику. Україна – ні.

З задоволенням написав би «поки що ні». Але не бачу рішень і дій нашого воєнно-політичного керівництва, які би дозволи використати словосполучення «поки що».