Україна більше не буферна зона між ЄС та Росією

Навіть попри те, що заявка в НАТО більше скидається на хайп-імпровіз одного дня (в пошуках дзеркального контр-ходу на анексію 4 областей) – я хочу говорити про інше. Про історичність цього факту.

Незалежно від термінів і ймовірності реалізації – сам факт ініціяції вступу в НАТО ставить крапку (бажано срібний хрест Ван Хелсінга) в темі буферності. 25 років доктрина серединності, пограничності, стиковості України втовкмачувалася в голови співгромадян і культивувалася олігархатом, який грабував країну якраз завдяки її неперебуванню в Європі.

Кільком поколінням у свідомість упихувалася геополітична фейк-ідеологема про те, що Україна – це ватна прокладка між великою Росією й чужою Європою. А де є ватні прокладки, там рано чи пізно кровитиме.

Багатовекторність я вважаю найшкідливішою догмою, яка надовго зупинила розвиток модерної України й перетворила її в сіру зону вати. Російсько-кучмівський наратив, підігрітий газо-рублями, про серединність і пограниччя викинув Україну за борт європейської цивілізації. На догоду кремлю й нашим олігархам Україна не мислила себе східним кордоном Європи. Нам казали, що ми ні риба ні м’ясо, а якийсь міфічний стик заходу й сходу, такий собі недозахід-недосхід.

Тепер, коли Україна формально заявилася на вступ і в ЄС, і в НАТО – ставимо жирний хрест на темі буферності. Закривається цілий гештальт розвилки. Із проституйованою багатовекторністю покінчено.

Країна, яка офіційно подалася в ЄС і НАТО, апріорі не може бути пост-радянською чи злегка ватною. Це оксюморон, це абсурдна квадратура кола. Якщо ми кандидуєм у ЄС і НАТО – ми західна, прозахідна держава. Всі свої радянські звички, парадигми, моделі треба запхати в одно місце.

Це – нове світоглядне завдання, яке перед собою й суспільством влада свідомо чи на абум, але поставила.