Російська влада мобілізувала своїх опонентів на війну з Україною

У жовтні 1993-го в Москві відбулося все те, що потім Кремль стане приписувати Україні. Державний переворот, під час якого скинули та розстріляли легальну владу. Правовий вакуум, який закінчився законодавчим закріпленням прав переможців. Потім ‒ громадянська війна на території Чечні. Характерне й те, що офіційна Москва поводилася під час тієї війни за добре знайомим Україні сценарієм. Спершу відсилала військових ‒ «відпускників» допомагати голові Тимчасової ради Чечні Умару Автурханову брати Грозний. А коли «добровольці» програли ‒ у хід пішла кадрова російська армія.

Довгий час ставлення до тих подій ділило росіян на табори. Хтось вважав, що це була перемога демократії над прихильниками реваншу. Хтось ‒ що це була перемога майбутнього реваншу над прихильниками демократії. Але сьогодні суперечки про ті події втратили будь-який сенс. Тому що анексія Криму та вторгнення на Донбас зуміли примирити тих, хто на початку 90-х сидів всередині Білого дому, і тих, хто виводив на нього танки.

Російський найманець, який їде на Донбас воювати з українською армією, ‒ це спадкоємець тих, хто був на стороні Білого дому. Російський чиновник, який забезпечує найманцю логістику та прикриття, ‒ спадкоємець Єльцина, який переміг.

Щоб розібратися в мотивах перших ‒ потрібно розуміти, звідки вони взялися. Захисники Білого дому ‒ це класичне втрачене покоління. Якщо можна так говорити про людей, які встигли до 1991 року пройти весь ланцюжок радянських інститутів дорослішання. Їх кували дитсадок, школа та армія, але потім розпався Союз, і вони виявилися викинуті з нового соціального порядку. У жовтні 1993-го хтось із них мріяв про соціальну справедливість без багатих. Хтось ‒ про реванш та відновлення імперії. Всі вони намагалися відшукати сенс у новій реальності, але у 1993 році їм випало програти.

А потім почався 2014-й. І всі ці будівники не здійсненного майбутнього та солдати зниклої країни вирішили, що це їхній шанс. Вони вважали, що анексія Криму та вторгнення на Донбас змусять Росію змінитися. Що міжнародна ізоляція та санкції не залишать їй вибору ‒ і на зміну колишньому способу існування прийде новий. Що заради виживання Москві доведеться перебудовувати країну за новими правилами. Вони мріяли про нову реінкарнацію імперії та були переконані, що її нова редакція буде позбавлена колишніх родимих плям. Типу неофеодалізму, олігархів та соціальної нерівності.

Дивовижна наївність.

Насправді ж усе сталося з точністю навпаки. Кремль відмобілізував цих людей на війну з Україною для вирішення своїх власних завдань. Усіх цих анекдотичних казаків, «ополченців», реконструкторів, членів маргінальних партій і завсідників протестних мітингів. Колись вони були суперниками російської влади в битві за майбутнє. А шість років тому вони погодилися на роль збройних маріонеток у руках Москви. На початку 90-х вони боролися за революцію. А в 2014-му їх послали приборкувати українську революцію.

Москва пообіцяла цим людям плацдарм для соціальних експериментів. Територію для ігор в історичну реконструкцію під назвою «Новоросія». Але в тому й особливість, що Москва обдурила своїх давніх супротивників. Поки вони йшли вбивати за придуману «іншу» Росію, Кремль використовував їх для консервації наявного статус-кво. Москві була потрібна не зміна парадигми існування. Їй потрібний був всього лише повідець для Києва. Осередок контрольованої нестабільності. І в той момент, коли російські найманці виконали своє завдання ‒ вони стали таємниче зникати.

Російські добровольці, які їхали боротися з українською армією, бачили себе щонайменше кубинськими партизанами. Принти з Че Геварою. «Революція на експорт». «Інтернаціональна допомога». З тією лише різницею, що кубинські бойовики боролися в Конго та Болівії, а російські ‒ в Донецьку та Луганську. Але в тому й річ, що схожість була помилковою. Тому що Кремль зовсім не збирався бути реінкарнацією Фіделя. Єдине його завдання ‒ бути головним контрреволюціонером, який не вирощує нове, а зберігає самого себе. Доти, поки спадкоємці переможеного Білого дому вписувалися в його сценарій ‒ їм знаходилося місце в російському прайм-таймі. Як тільки перестали ‒ вони з нього зникли.

Кремль двічі переміг своїх суперників. Вперше у 1993-му ‒ розстрілявши з танків. Вдруге – у 2014-му ‒ відрядивши їх помирати в окопи Донбасу.

Іноді імперії закривають свої гештальти досить химерним чином.