Трамп між війною і переговорами: що далі з Іраном?

І трохи про війну в Ірані та ситуацію з Ормузькою протокою. На тлі зростаючих чуток, що Трамп начебто то хоче вийти з війни, то, навпаки, все розбомбити, то веде успішні переговори, то їх імітує перед дзеркалом, виникає питання: а що буде далі? Для ілюстрації цієї невизначеності наведу вам приклад із заявою Трампа про 20 танкерів. На борту Air Force One він заявив, що Іран «подарував» США 20 танкерів з нафтою як «знак поваги».

Насправді Іран не подарував нафту США. Тегеран дозволив пройти кільком танкерам – за наявними даними, під пакистанським прапором – через протоку, яку він сам же заблокував. Цифри у Трампа, до речі, постійно змінювалися: спочатку 8, потім 10, потім 20. Незалежної верифікації руху цих суден не було. Але і це не найважливіше.

Важливіше, як на мене, – це семіотика події. Кожен танкер, який проходить «з дозволу Тегерана», посилює іранський наратив: ми контролюємо протоку і вирішуємо, хто і коли через неї проходить. Іран не зробив поступку – він, навпаки, зробив заяву про силу. Трамп прочитав її як жест доброї волі, тому що потребував перемоги. Іран надав йому саме стільки, скільки потрібно для внутрішнього споживання, і нічого більше.

Вибір пакистанських танкерів є окремим розрахованим сигналом. Пакистан – ядерна ісламська держава, яка підтримує відносини і з Вашингтоном, і з Тегераном. Пропустити саме їх означає: ми захищаємо «своїх» і при цьому уникаємо прямої конфронтації зі США.
Але глибша проблема полягає навіть не в тому, що Трамп неправильно інтерпретував сигнал. Вона – у стратегічній сліпоті. Ормузька протока була відкрита на початку конфлікту.

Її закриття не є природним станом речей – це прямий наслідок війни, яку розпочали без плану захисту найважливішого енергетичного вузла планети. Через протоку в мирний час проходить близько 20 мільйонів барелів нафти на добу – чверть світового морського експорту. Brent зараз торгується на рівні $115 – зростання майже на 60% від початку війни.

На жаль, немає простого виходу з цієї пастки. Військове «повторне відкриття» протоки є ілюзорним – географія і фізика на боці Ірану. Навіть при захопленні ключових точок поблизу островів Іран зберігає здатність завдавати ударів по танкерах із відстані через безпілотники, ракети і військово-морські проксі-системи. Захоплення островів змінить тактичну картину, але не позбавить Іран можливості нав'язувати витрати здалеку – і ризикує подальшою ескалацією без гарантії відновлення морської безпеки.

Дипломатична альтернатива має власну ціну. Будь-яка угода щодо Ормуза фактично легітимізує іранський контроль над міжнародним водним шляхом, що є прецедентом із далекосяжними наслідками для міжнародного морського права.

І тут виникає ключовий парадокс. Іран зробив крок, який важко повернути назад, не сплачуючи певної ціни. Навіть якщо Тегеран захоче деескалації – він не може просто відкрити протоку без того, щоб це не виглядало як капітуляція перед американськими погрозами. Тому «заморожування» є реалістичнішим результатом, ніж угода – воно не вимагає від жодної сторони публічно визнати поразку.

У результаті Трамп отримав «20 танкерів» і назвав це перемогою. Іран отримав підтвердження, що контролює протоку і що світ це мовчазно визнає. Обидва можуть сказати своїй аудиторії, що перемогли. Це не деескалація, а рівновага страху, у якій Іран утримує структурну перевагу, поки переговори тривають.

Нинішня криза пов'язана не лише з діями Ірану. Вона пов'язана з провалом стратегічного передбачення – з тим, що операцію розпочали, не подумавши, що робити з протокою. І «20 танкерів» Трампа є симптомом саме цього провалу.