Зближення Туреччини та Єгипту: стратегічний виграш України у глобальній грі

Якось практично непоміченим в Україні виявився візит Реджепа Таїпа Ердогана до Єгипту. Ця подія, яка стала кульмінацією процесу нормалізації відносин між двома країнами, закриває десятиліття ворожнечі та відкриває нову главу в геополітиці Східного Середземномор'я.

Яка «чорна кішка» перебігла дорогу Єгипту та Туреччині? Все почалося у 2013 році, коли до влади в результаті військового перевороту прийшов Абдель Фаттах ас-Сісі, а президент Мухаммад Мурсі був повалений. Відтоді президент Туреччини став найжорсткішим критиком нового єгипетського режиму. Країни відкликали послів, а Ердоган роками публічно використовував жест «Рабіа» (чотири пальці), що став символом протесту проти Сісі. Туреччина та Єгипет опинилися на протилежних боках у проксі-конфліктах: Анкара підтримувала уряд у Триполі, а Каїр – маршала Хафтара в Лівії. Виникло також напруження у питанні розподілу газу в Східному Середземномор'ї.

З плином часу стало зрозуміло, що режим ас-Сісі в Єгипті втримався, а конфлікт Анкари з Каїром дедалі більше шкодить політиці Туреччини в регіоні. Процес «відлиги» почався ще під час чемпіонату світу з футболу в Катарі (2022), де Ердоган і Сісі вперше потиснули руки. Очевидно, зближення позицій Туреччини та Єгипту стало можливим через цілу низку чинників.

По-перше, обидві сторони демонструють економічний прагматизм на тлі складної ситуації в обох країнах. Анкара та Каїр потребують інвестицій та відновлення товарообігу. По-друге, війна в Газі змінила пріоритети. І Туреччина, і Єгипет прагнуть відігравати роль ключових посередників. Анкарі потрібен Каїр для доступу до гуманітарних каналів, а Каїру – політична вага Туреччини для тиску на Ізраїль. По-третє, Туреччина хоче вийти з ізоляції в Східному Середземномор'ї. Співпраця з Єгиптом може допомогти Анкарі домовитися про морські кордони та участь у газових проєктах – постачання єгипетського скрапленого газу до Туреччини та спільні розвідки на шельфі. Каїр, крім іншого, виявив зацікавленість у турецьких БПЛА (Bayraktar TB2 та новіших моделях). Це величезний зсув, адже раніше Каїр розглядав турецьку зброю як загрозу.

Не залишається без уваги і ситуація в Лівії. Обидві країни втомилися від стагнації конфлікту і хочуть стабільності, щоб розпочати відбудову. Взагалі, регіональні конфлікти в Африці – це тема, де обидві країни останнім часом демонструють небачені донині спільні підходи.

Судан став головним майданчиком для практичної співпраці. Обидві країни підтримують Суданські збройні сили (SAF) під керівництвом генерала Аль-Бурхана проти Сил швидкої підтримки (RSF). Для Єгипту Судан – це питання виживання (безпека південного кордону та води Нілу). Туреччина ж надає SAF військово-технічну підтримку (дрони та боєприпаси). Разом вони намагаються запобігти розпаду Судану та посиленню там впливу ОАЕ.

Наступною точкою дотику стала ситуація в Сомалі та загалом протистояння на Африканському Розі. Тут Анкара та Каїр знайшли спільного «опонента» в особі Ефіопії. Обидві країни виступають гарантами територіальної цілісності Сомалі й категорично відкинули пробу Ефіопії отримати вихід до моря ціною визнання сепаратистського регіону. На початку 2026 року почали з'являтися ознаки формування тісної безпекової осі Туреччина-Єгипет-Сомалі. Єгипет навіть почав перекидати військову техніку до Могадішо, що стало потужним сигналом для Аддіс-Абеби щодо питання греблі «Відродження» на Нілі.

Помічена координація зусиль і щодо Сирії. Це питання залишається складним, але й тут є рух. І Каїр, і Анкара виступають за єдність сирійської держави.

Чому візит Ердогана до Єгипту важливий для України?

По-перше, зближення Туреччини та Єгипту у 2026 році створює нову геополітичну реальність, яка суттєво обмежує можливості Росії в Африці та на Близькому Сході. Якщо раніше Москва успішно грала на суперечностях між Анкарою та Каїром, то сьогодні їхня координація витісняє російський вплив на периферію. Особливо це помітно на кейсах Лівії та Судану.

Раніше Лівія була поділена: Туреччина підтримувала Захід (Триполі), а Росія та Єгипет – Схід (Хафтар). Тепер Анкара та Каїр працюють разом над об'єднанням країни. Росія намагається замінити ПВК «Вагнер» на офіційний «Африканський корпус» під контролем Міноборони РФ, але без підтримки Єгипту її позиції на сході Лівії стають хиткими. Це також б’є по російській логістиці, оскільки Лівія є ключовим хабом РФ для перекидання сил у Сахель. Координація Туреччини та Єгипту може заблокувати ці канали, зробивши російську присутність у Гвінеї, Малі та Буркіна-Фасо надто дорогою та вразливою.

Посилення співпраці в Судані ставить під питання створення російської військово-морської бази в Порт-Судані. Надання реальної військової допомоги суданській армії знижує потребу Хартума в «токсичних» домовленостях із РФ. Москва ризикує залишитися лише з обіцянками, не отримавши доступу до стратегічного порту.

Отже, зближення Туреччини та Єгипту – це стратегічний виграш для України у глобальному вимірі. Воно передбачає ресурсне виснаження РФ, зменшення «сірих зон» в Африці та ерозію іміджу Росії як «єдиної альтернативи Заходу». Тепер країни Африки бачать у Туреччині та Єгипті технологічніших партнерів, які не несуть санкційних ризиків.

Чи все так легко? Звісно, ні. Росія намагається протидіяти, пропонуючи авторитарним режимам Сахелю (Малі, Буркіна-Фасо, Нігер) «пакет виживання»: захист від переворотів у обмін на ресурси. Російські військові вже відкрито беруть участь у «стабілізаційних операціях» у регіоні. Також Москва робить ставку на Ефіопію – головного суперника Туреччини та Єгипту. Росія постачає Аддіс-Абебі літаки Як-130 та дрони «Оріон», а «Росатом» просуває будівництво першої АЕС в Ефіопії, намагаючись прив'язати країну до своїх технологій на десятиліття. Проте стратегічний тренд на зближення Анкари та Каїра залишається найпотужнішим фактором стримування Москви в регіоні.