Чому не варто дратувати військових

Передивився відео бидлана, який заблокував швидку. Трошки бомбануло.

Чомусь згадав момент з початку війни.

Ранок. Весна 2022 р. Південний міст. Дві черги, одна смуга для військових, друга – для цивільних. Смуга для військових їде швидше, що логічно, військових менше в черзі, перевірка швидша. Я їхав перший, на чорному пікапі Мазда, тонованому, він не дуже як військовий авто виглядає. Позаду їхав наш «крузак», де їхали два кулеметники та снайпер.

З цивільної черги, різко вирізаючи мою мазду виїжджає якийсь джип (вже не памʼятаю марку), що судячи зі всього втомився стояти в цивільній черзі. І блокує своїм маневром проїзд. Позаду нього в вікно заїжджає машина і все, йому вже назад не можна. Хлопець на блокпосту починає махати руками, щоб цей мудак повернувся своєю чергою, я затискую клаксон. Але джип стоїть демонструючи що «ну ось нема куди мені зʼїхати, пропускайте мене, або самі не проїдете». На блокпосту нацгвардійця від такої постанови бомбить, і він дає вказівку заїхати на ліву обочину, щоб пропустити військові машини. Я його починаю об'їжджати справа, притискаючи до обочини. Черга зупиняється, всі починають сигналити. Я протискуючись поруч відкриваю вікно та пояснюю що так не треба робити, доволі некоректними фразами. Вікно відкривається, там сидить кремезний бородань південній зовнішності який щось відповідає, але я вже майже проїхав, його не чутно, а в його сторону вже несуться доволі неконструктивні мати. Але я ж машині один. А в крузаку позаду троє. Круз порівнюючись з джипом бороданя відкриває два вікна, і я дивлюсь як через лобове скло «крузака» опоненту пояснюють за його родичів, за нього самого, за його сексуальні вподобання та багато чого іншого. Якби не патова ситуація з місцем цього джипа, то шанси стояти в обочини с простреленими колесами та юшкою з під носа були б переважні. Але треба їхати, довбень не є причиною, щоб затримуватися.

Точкою став броньований Хамві який їхав за нами, машина більша та ширша ніж «крузак», а металеві дзеркала не дуже бояться подряпин. Тому протискуючись поруч Хамві просто пройшовся дзеркалом по бочині джипа та зачепивши пластикове дзеркало просто його відламав, поїхавши далі. Варто визнати, ми спостерігали цей процес карми з задоволенням.

І це були перші місяці. Ворог під Києвом, кожні дні десь розбирались завали від прильотів ракет, завтрашній день невизначений, але навіть тоді частина людей творила х@йню.

Чого мене тригернуло за того бидлана який тормознув швидку? Тому що він вискочив тримаючи рукою пістолетну сумку. А це означає що там міг бути й пістолет, як нагорода, можливо за оборону Мукачевського котла.

А що б було якщо він наткнувся на військового? Який теж з пістолетом. Вибачте, але нас ці півтора роки не вчили бути толерантними. Кордони життя та смерті та цінності чоловічого життя дуже змінюються в таких обставинах. І зброя для нас – це не повимахуватись в місті, це те що від нас невідʼємне. Я вже давно помітив, що забути пістолет викликає таке ж відчуття, як звичайна людина забула дома телефон. Тривожність та невпевненість. Це вимога тих міст, де ми живемо. Де кожен другий може виявитись сепаром. Ми так звикли. І з цими звичками ми повернемось колись додому.

Тому для того, щоб потім якось виживати разом, ветерани та цивільні, повинен бути соціальний договір. І він повинен мати тезиси, типу «Спілкуємось взаємоввічливо, не творимо х@йню». Це важливо, бо багатьом «птсрнікам» не творити х@йню – це прям дуже треба буде постаратись. Заново вчитись толерантності. Цивільному спілкуванню. Бо наслідки за невиконання цього соціального договору можуть бути фатальними.

Ну а Національну поліцію України я дуже прошу перевірити, чи є на цьому бидлані зареєстрована зброя. Вважаю що після таких випадків треба забирати документи на зброю, якщо людина зі швидкими посеред Києва воює. Це все одно краще, ніж якийсь птсрник його пристрелить в наступному конфлікті.