Чи дійсно Україні потрібні «Національні дружини»?

    • Сергій Грабовський

      Політичний аналітик

    • Розсилка
    <span>Заприсяження &laquo;Національних дружин&raquo;</span>
    Заприсяження «Національних дружин»

    Не в маршах сила патріотичних організацій, а в копіткій повсякденній діяльності, в жорсткій самодисципліні, в повазі до норм Конституції

    «Це гірше, ніж злочин: це помилка». Ці слова визначного діяча часів Великої французької революції і правління Наполеона І Талейрана, якнайкраще, на мій погляд, характеризують той спосіб, в який оповістили 28 січня весь світ про своє існування та наміри «Національні дружини». Вони заявили про себе як про самостійну силу, начебто здатну забезпечити «український порядок» і влаштували марш центром Києва під об’єктивами телекамер; російське ТБ, ясна річ, використало «картинку» на повну силу: мовляв, нацисти крокують українською столицею і погрожують навести «новий порядок».

    Я далекий від того, щоб вважати, наче керівники «Національних дружин» чи їхньої «партнерської організації» – партії Національний корпус – діють під прямим чи опосередкованим контролем Кремля і Луб’янки (хоча московська агентура в цих організаціях, як і ледь не всюди в Україні, безумовно, є). Але, схоже, вони в усьому керуються «українським серцем», тоді як давно вже час ставити на перше місце «українську голову», здатну раціонально осмислити ситуацію, зважити стратегічні і тактичні перспективи тих чи інших дій та завжди мати на увазі нейтралізацію підступів Москви і її зарубіжних лакуз.

    Відтак сталася серйозна помилка, яка вивела на межу компрометації об’єктивно потрібну (й нагально необхідну під час «гібридної війни») ініціативу – не лише щодо «Національних дружин», а й стосовно інших формувань такого ж ґатунку, які у своїх раціональних формах сумісні й із нормами демократії, й із питомо українським історичним досвідом.

    Парамілітарні формування: історія та теорія

    Не будемо робити екскурси в козацьку добу – тоді Україна була іншою. А водночас норми українського звичаєвого права закладалися саме тоді. Вони, зокрема, передбачали як самочинну, так і за закликом місцевої влади участь представників територіальної громади в охороні порядку та збройному захисті – в разі потреби – населеного пункту від нападників. Звернемося до ХХ століття. На самому його початку на Галичині й частково на Буковині нове покоління українських діячів, тобто «генерація Івана Франка», активно зайнялося створенням спортивно-протипожежних (насправді парамілітарних) товариств під назвою «Січ». Франко написав для них маршову пісню «Гей, там на горі Січ іде…», а його сини стали активними учасниками цих товариств. У 1913 році кількість «січовиків» на Західній України становила близько 80 тисяч осіб. Через «Січі» пройшла більшість майбутніх українських командирів Січового стрілецтва на Першій світовій війні та Української Галицької армії у 1918-19 роках. У практичних акціях «січовики» нерідко діяли разом зі спортовцями з організації «Сокіл» та іншими українськими товариствами. А серед цих акцій було й підтримання належного порядку (а як іще гарантувати протипожежну безпеку?). Влада Австро-Угорщини змушена була крізь пальці дивитися на деякі сторони діяльності «Січей», скажімо, на охорону передвиборчих мітингів і кооперативних закладів, на подекуди радикальні дії з боротьби за тверезість і проти лихварства (які дуже нагадують деякі сучасні акції проти грального бізнесу й наркоторговців…).

    Після того, як «Січі» були на початку 1920-х років заборонені на окупованій Польщею Галичині й захопленій Румунією Буковині, центр активності «січовиків» змушено перемістився на Закарпаття та в еміграцію. Натомість осердям військово-патріотичної підготовки української молоді став «Пласт». Останній головний командир УПА Василь Кук розповідав автору цієї статті, що без вишколу у «Пласті» не було б потім ані української самооборони, ані повстанських формувань, а структура ця реально була парамілітарною.

    Я навмисно спинився саме на західноукраїнському досвіді будівництва де-факто парамілітарних організацій, щоб наголосити: у них діяла жорства, але свідома дисципліна, без цього тамтешня влада – яка не була українською – негайно розтрощила б їх за якісь анархічні акції. Це якраз те, чого сьогодні не вистачає різним охочим запровадити «український порядок»…

    А щодо теорії, то знаний французький політолог Моріс Дюверже писав про «партійну міліцію». Її він розглядав як один із чинників демократичної партійної структури за умов політичної нестабільності чи в боротьбі проти спроб узурпувати владу. Йдеться не про озброєні формування, але про добре вишколені (фізично й організаційно) загони, здатні оперативно реагувати на різного роду провокації та захищати демократію і багатопартійність. До речі, щось подібне мав Народний рух у свої найкращі часи, у 1989-92 роках.



    Куди підуть «Національні дружини»?

    А тепер – про сьогодення.

    Поява «Національних дружин» і подібних формувань не випадковість. Бо ж правильні слова очільника МВС Арсена Авакова щодо держави, яка тільки й має монополію на насильство, насправді є не більше, ніж добрим побажанням. І не сьогодні держава втратила цю монополію, а за часів правління Кучми. Мова не тільки про відверті кримінальні групи, а й про численні озброєні «охоронні фірми» на службі олігархів і рейдерів, які діяли – нерідко й за президентства Ющенка – при повній безсторонності з боку правоохоронних органів. А зараз? У Києві за минулий рік відбулася ціла серія нищення МАФів невідомими особами, проте начебто від імені міської влади. В тому числі – й погром зоомагазину біля станції метро «Лісова» з навмисним нищенням тварин. І де були правоохоронці? Стояли й дивилися? Що ж стосується рейдерських захоплень земель фермерів, то останні почали створювати свої добре озброєні організації для самозахисту (зброя легальна, не треба хвилюватися). Рейдери принишкли…

    Так, в ідеалі держава повинна мати монополію на насильство – проте чи існувала б Українська держава, якби навесні й улітку 2014-го громадянське суспільство дотримувалися б цієї максими? І ще одне. Правозахисник Семен Глузман проводить аналогію з німецьким досвідом початку 1930-х, мовляв, надто це все нагадує штурмовиків. Але він забуває, що не менші чисельно і не гірші за вишколом бойові дружини мали тоді соціал-демократи, проте у вирішальний момент не наважилися кинути їх у бій проти гітлерівців, поклавшись на протидію нацизму з боку державних структур…

    Водночас украй небезпечною є слабка присутність «української голови» в маніфестації «Національних дружин» (принаймні, поки що). Було заявлено, скажімо, про намір «навести український порядок». А чи не слід було спершу публічно визначити, що таке «український», хто визначатиме українськість і що таке «порядок»? Я розумію – проросійські парамілітарні структури, які реально існують і діють у деяких регіонах України, спонукають до такої термінології, – проте чи не варто знайти якісь адекватніші поняття? А головне – слід визначитися: йдеться або про допоміжну структуру при поліції та Нацгвардії, або щось на кшталт «партійної міліції». Цілі та функції в обох цих випадках будуть відчутно різними. Та й не в маршах сила патріотичних організацій, а в копіткій повсякденній діяльності, в жорсткій самодисципліні, в повазі до норм Конституції та у невпинному вишколі, в тім числі ідейному.

    Читайте також: «Тітушки Авакова» чи «захисники-патріоти». Звідки взялися «Національні дружини» та чому їх вже бояться?

    Джерело: Радіо Свобода

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Олексій Арестович
    Олексій Арестович

    військовий експерт

    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Костянтин Боровой
    Костянтин Боровой

    Російський політик

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ