Як тепер викладати в школах історію Другої світової війни?

Процес радикального переосмислення українського минулого розпочався із перемогою Революції гідності 2014 року. Комуністичні злочини були засуджені, а імена борців за волю України повернуті із забуття.

Однак на повну ревізію Другої світової тоді не наважилися. Хоч УПА була реабілітована, її противників вивели з-під дії закону про декомунізацію, якщо ті брали участь у спротиві нацистам. Також були залишені радянські символи на пам’ятниках війни та нагородах. Це сприяло збереженню громадського порядку в і без того неспокійній державі, але призводило до химерного переплетіння тризубів та зірок в умах українців.

І не дочекавшись законів чи хоча б розпоряджень обласних адміністрацій, активісти та місцева влада почали демонтаж вцілілих пам’ятників. Пішли під ніж не лише бюст Жукова в Харкові, але й орден Леніна на стелі Перемоги в Києві. А на заході країни подекуди познімали навіть танки на радянських монументах.

Все це наочно демонструє, що суспільний консенсус 2014 року більше не діє, і державна політика щодо пам’яті про Другу світову має бути скоректована. І один з найважливіших напрямків, на якому слід зосередити зусилля – це шкільна освіта.

Перша проблема всім очевидна – небагато знайдеться в шкільному курсі настільки ж політизованих тем. Варто нагадати, що половину строку існування незалежної України її учні вивчали «Велику Вітчизняну війну» – із відповідним ідеологічним забарвленням. За доби Віктора Ющенка програми у цій частини більш-менш європеїзували, але перемога Віктора Януковича «обнулила» досягнення його попередника майже повністю. Тодішній міністр освіти Дмитро Табачник відверто взяв курс на рерадянізацію шкільної гуманітаристики, і багато в чому доспів. Українські підручники в оповідях про війну мало відрізнялися від російських.

Після Революції гідності ситуація нормалізувалася, а теперішня велика війна з Росією повністю унеможливила формальне повернення до старих радянських або спільних з російськими наративів про 9 травня.

Але наративи наративами, а окремі міфи й досі живуть повноцінним життям – як не на сторінках підручників, то у блогах та на YouTube-каналах точно. 50 найпоширеніших з них були розвінчані у спеціальній книзі, до написання якої був залучений і автор цих рядків: «Війна і міф. Невідома Друга світова» (К.: КСД, 2017).

Коротко згадаємо найголовніші: 1) СРСР готувався напасти на ІІІ Райх – і теперішня Росія теж переконує, що першою ніколи не атакувала; 2) СРСР не виграв би війну без українців – ми вже зрозуміли, чого варта армія лише з самих росіян; 3) СРСР програв би війну без ленд-лізу – прямо зараз ми бачимо, наскільки важливо мати безперервне постачання боєприпасів, і цього разу вони прибувають не до Росії; 4) СРСР дійсно чинив всі ті злочини, які йому приписують: і насильницьку мобілізацію непідготовлених цивільних-чорносвитників, і масові зґвалтування у Європі – бо Росія вчиняє так само; 5) СРСР здебільшого перемагав, завалюючи ворога снарядами, технікою та трупами, особливо під круглі дати, і програвав, якщо трупів виявлялося недостатньо – що ми бачимо і зараз.

А ще тепер ми значно краще розуміємо, як Гітлер скористався з німецького ресентименту і занурив Німеччину в безодню реваншизму, і як західні країни намагалися умиротворити агресора, допоки не стало занадто пізно, і на додачу до ганьби вони отримали війну.

Однак друга і третя проблеми нікуди не поділася, а попередні роки розброду та хитань лише поглибили їх – йдеться про саму методику викладання періоду Другої світової у школах. Тут марно нарікати на важкий радянський спадок, тут радше завинила прусська школа позитивізму, яка безроздільно панувала в Російській імперії, СРСР, РФ, та й у нас міцно тримає свої позиції.

В застосуванні до війни це виглядає так – дітей перевантажують детальними описами бойових дій, фокусують надмірну увагу на політичному керівництві держав, а на додачу розглядають це все лише крізь московські («столичні») окуляри.

Чим далі на схід України, тим більше вчителів, особливо старшого віку, відтворюють усі штампи радянської пропаганди. І це не дивно – ледь не половина шкільних істориків здобула освіту за СРСР, а потім або формально відсиділа курси перекваліфікації, або взагалі озлобилася і замкнулася у своєму звичному світі.

Ця проблема потроху вирішується правильними акцентами у підручниках та позашкільним впливом на дітей. Важко розповідати про Степана Андрійовича за кремлівськими лекалами, якщо однокласники прямо на уроці можуть заспівати «Батько наш Бандера».

Однак все одно неможливо рухатися у майбутнє, не провівши у школах люстрацію. Це стосується навіть не так підконтрольної, як окупованої території. Неважко здогадатися, як і чому вісім років навчали дітей в Криму і на Донбасі. Та й зараз у щойно захоплених районах росіяни переучують вчителів і міняють програми, щоб з 1 вересня на уроках розповідали їхню версію історію. З цим треба щось робити. І якраз нормальний виклад теми Другої світової – це тест на профпридатність для шкільного історика.

Але труднощі на тому не закінчуються. Погано не те, що радянські воїни подаються винятково як ангели, а німецькі – як демони, хоча й це зустрічається нерідко. Біда в самому підході поділу тодішнього світу на «грішників» і «праведників», на «вісь» та «союзників». Бо тоді на боці умовного «добра» опиняється СРСР, і його участь в Антигітлерівській коаліції затьмарює його злочини, зокрема, геноциди!

Цим, до речі, досі спекулює Москва, виправдовуючи війну з Україною. А на стороні «зла» знаходиться Фінляндія, що теж абсурдно з будь-якого боку.

Або ти на боці «світла» (і, відповідно, у складі радянської армії), або на боці «темряви», бо за цього підходу хто не з нами – той проти нас.

До речі, проста зміна парадигми на протилежну нічого не дасть. Бо оголошення радянських солдат злочинцями і окупантами (а «гіві» та дивізіників «Галичини» визволителями) все одно залишить дітей у пастці чорно-білого сприйняття війни.

Що ж робити? Точної відповіді немає, але шляхи уже прокладені, зокрема, в ході франко-німецького та польсько-німецького примирень. По-перше, наратив має вибудовуватися навколо суспільств, а не держав і армій. Не так вже й важливо в школі знати, який фронт де оперував – це охочі мають наздогнати, наприклад, в курсі «Захист України» (який теж слід переробити).

Потрібно пояснювати, чому більшість з них опинилася в лавах червоних, але також тлумачити, чому українці в інших мундирах – не вороги народу. Ось тут допоможуть і порівняльні студії більшовицького та нацистського тоталітаризмів, і вписування Другої світової у контекст очікувань після Першої світової війни. Перша війна принесла Україні незалежність, хай і нетривалу, і німці були тоді союзниками українців, а росіяни – ворогами. Минуло 20 років, але спогади про це, на які накладався біль від радянських репресій, спонукали багатьох обрати бік Берліна, а не Москви. Лише так можна зруйнувати чорно-білу схему, про яку йшлося вище.

Ну і в цьому ж ключі подати проблему цивільного колабораціонізму – до якого дії радянської влади спонукали не менше, ніж німецької.

Також слід переосмислити і роль Української повстанської армії в контексті «народу-війська». Кожного разу, залишаючись на ворожому приграниччі без власної держави чи регулярної армії, українці вдавалися до самоорганізації – так виникло козацтво, повстанський рух початку ХХ століття та Рух опору у Другій світовій: Поліська Січ, похідні групи ОУН(м), УПА, – та й Майдан з добробатами теж.

Ну і слід звернути, нарешті, увагу на окупаційне повсякдення, яке було для більшості українців значно ближчим досвідом, ніж бойові дії. Історії звичайних людей іноді можуть здійснювати більший виховний вплив, ніж оповіді про легендарних героїв.

Спроба створити такий наратив Другої світової, в центрі якого буде українське суспільство, а не панівні над ним держави, не буде простою. Перемикання уваги з солдат на обивателів буде зустрінуте із нерозумінням, а зрівнювання в рамках мікроісторії червоноармійця, повстанця та дивізійника, львівського українця, київського єврея, харківського росіянина та бахчисарайського кримського татарина неодмінно викличе спротив і вчителів, і політиків. Однак лише так ми зможемо розказати історію Другої світової війни, в якій знайдеться місце всім українцям.

І наостанок. Вже зараз шкільним вчителям слід читати переклади найкращих західних книг про війну – Ентоні Бівора чи Макса Гейстінґса. Однак повноцінного викладу Другої світової в українській школі не буде доти, доки в Україні не з’являться власні автори світового рівня. Українська історична наука має беззаперечно довести, що вона і українська, і наука.

Бо суспільство, здається, остаточно прокинулося. Кінець кінцем виявилося, що назва вулиці має значення, навіть якщо вона добре освітлена та заасфальтована.