Станіслав Желіховський Кандидат політичних наук, експерт-міжнародник

«Будапешт 2.0» — шлях до чергової позаблоковості України?

В інформаційний простір запускаються певні «пробні кулі», які можуть бути «ланками одного ланцюга» (перегляд відносин з НАТО, візит фінського президента, «формула Штайнмаєра») і які мають на меті перевірити, як суспільство на них відреагує

Останнім часом вітчизняний інформаційний простір сколихнула новина (одна із цілої плеяди, про які теж піде мова) щодо того, що у команді Президента України Володимира Зеленського знають, як можна врегулювати ситуацію на Донбасі. Так, помічник президента Андрій Єрмак заявив, що врегулювання ситуації може закінчитися шляхом підписання масштабного міжнародного договору за участі найбільших світових гравців (США, Велика Британія, ФРН, Франція, КНР), які зафіксували б суверенітет і територіальну цілісність України на довготермінову перспективу. Також Єрмак зазначив, що в якості одного з елементів гарантії виконання договору повинна слугувати поява в Україні штаб-квартир міжнародних організацій.

Така «новинка» від представника нової влади швидше нагадує «добре забутий» Будапештський меморандум 1994 року, сторони якого (окрім України — ті ж таки США, Велика Британія, Франція, КНР (останні дві країни приєдналися згодом) + Росія, яка, власне, порушила угоду) надавали гарантії суверенітету та безпеки Україні у зв’язку з приєднанням нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що було своєрідною альтернативою для Києва (принаймні у свідомості багатьох політиків) членству у військово-політичних блоках. Тобто серед багатьох вітчизняних еліт з великою імовірністю панувала думка, що від країн-гарантів меморандуму порушення українського суверенітету чекати не варто було і панувало запевнення, що ніхто з них не дасть «образити» Україну. Тому й реформування різних сфер суспільного життя в Україні відбувалось дуже повільно і без особливого ентузіазму.

 

Не виключено, що запропонований (поки що теоретично) «Будапештський меморандум» нової версії, у разі, якщо питання про його реалізацію дійде до практичної площини, може слугувати своєрідною черговою «пілюлею» для українського суспільства, тільки на відміну від попередньої вже у вигляді подвійної дози, яку варто українцям проковтнути для позбавлення страху бути захопленими ззовні тими ж таки державами-підписантами. Тобто, зазначена ситуація може розглядатися як у розрізі бажання щодо виконання владою головної передвиборчої обіцянки, а саме закінчення конфлікту на сході України, зі збереженням таким чином електоральної підтримки, так і зацікавленістю сторін (як всередині країни, так і поза її межами) «вступити двічі в одну і ту ж річку», що, у разі вдалого повторення прецеденту, потягне за собою неабиякий зиск, зокрема щодо зняття з Росії санкцій та закриття українського питання раз і назавжди (або не зовсім назавжди, однак на початку це буде не так вже й важливо).

Цікаво, що у цей же приблизно час інший провладний політик, депутатка від президентської партії «Слуга народу», член комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, голова підкомітету з державної безпеки та оборони Ірина Верещук у свою чергу заявила, що Україна повинна переглянути підхід до відносин з Організацією Північноатлантичного договору і відмовитися від ідеї приєднання до Альянсу, обґрунтовуючи це тим, що не можна йти туди, де Україну не чекають і тим, що Росія не «дозволить» Києву вступити до НАТО, навіявши приклад Фінляндської Республіки.

Роблячи ліричний відступ, у пам’яті, в розрізі відмови від курсу на членство у НАТО, спливає закріплення за часів президентства Віктора Януковича на конституційному рівні позаблокового статусу України та звернення через певний час офіційного Києва з євроінтеграційного курсу. Дежавю, чи не так?

Однак тоді Україні у спину все ще дихала «багатовекторність» Леоніда Кучми (зовнішньополітичний вектор не раз відігравав роль маятника, що було доволі звичним явищем) і Росія на той час ще не вела агресивної воєнної політики по відношенню до України (не кажучи вже про окупацію частин суверенної території), хоча спроби й були. Наразі ж, такі заяви викликають щонайменше подив і важко відповісти, чи це позиція всієї президентської партії, чи лише самої І. Верещук (зізнатися чесно, у розрізі цього питання, факт того, що Верещук є головою підкомітету з державної безпеки та оборони, ще й представником уряду у парламенті, — дещо бентежить)? Вірогідно, що картина найближчим часом вималюється більш чіткіше і відповіді на це та інші питання будуть так чи інакше отримані.

До речі, щодо Фінляндії. Як відомо, нещодавно українську столицю з офіційним візитом відвідував глава цієї північноєвропейської країни Саулі Нііністьо, який, окрім іншого, мав зустріч з Володимиром Зеленським, під час якої сторонами було підняте питання щодо обговорення на майбутній зустрічі лідерів держав «нормандської четвірки» сумнозвісної «формули Штайнмаєра». Цікаво, що наприкінці серпня 2019 р. С. Нііністьо мав зустріч з російським колегою В. Путіним, з яким, з-поміж іншого, було обговорено українське питання, і який, як ніхто інший зацікавлений у неприєднанні України до західних союзів та альянсів (навіть окупацію Кримського півострова Путін мотивував саме недопущенністю «натовського чобота» біля кордонів РФ), а створенню біля західного кордону поясу країн (з півночі на південь: Фінляндія, Швеція, Білорусь, Україна, Грузія, Вірменія та ін.), які б слугували «бар’єром» між зоною впливу Сполучених Штатів Америки та, власне, Російською Федерацією.

Той факт, що одним з перших після зміни влади Україну відвідав лідер держави, яка ще з часів «холодної війни» має нейтральний статус (і це після двох війн (1930 – 1940-і рр.), які було розпочаті Кремлем!) та те, що концепція «фінляндизації» вже кілька років як обговорюється певними політичними та експертними колами (до яких можна віднести і пані Верещук), задля імовірного застосування її для України, без перспективи, таким чином, інтеграції нашої держави до НАТО чи інших військово-політичних союзів, не виключає того, що з подачі зацікавлених сторін (і не лише Москви) наша держава може розглядатися (поки що обхідними шляхами) в якості буферної зони між Заходом і Росією на кшталт Фінляндської Республіки, з закріпленням за нею статусу нейтральної (чи позаблокової) держави, з можливими запевненнями у відсутності необхідності в інтеграції нашої країни до Альянсу.

Справедливості заради варто зазначити й позицію Міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, яка виділяється на тлі згаданих ініціатив. Так, новий глава зовнішньополітичного відомства днями заявив, що Україна продовжує рухатися до Європи, а вступ до Європейського Союзу і НАТО є головними пріоритетами зовнішньої політики країни. З огляду на це, лишається сподіватися, що так і воно буде й нова українська влада не наважиться на крок (зміни курсу), який вже мав місце в модерній українській історії з, нажаль, відомими катастрофічними наслідками для нашої держави.

Підсумовуючи, можна припустити, що наразі в інформаційний простір запускаються певні «пробні кулі», які можуть бути «ланками одного ланцюга» (згадані нова багатостороння міжнародна угода, перегляд відносин з НАТО, візит фінського президента, «формула Штайнмаєра») і які мають на меті перевірити, як суспільство на них відреагує. Не виключено, що багато зацікавлених сторін як в середині України, так і поза її межами, через триваючу вже п’ять років поспіль російсько-українську війну (що для багатьох є вкрай невигідною ситуацією, зокрема через санкційну політику проти РФ) вбачають у «нейтралізації» Києва той «рятівний круг», який допоможе вирішити усі їхні «проблеми» у східноєвропейському регіоні.

Тож українським громадянам варто бути готовими до будь-якого розвитку ситуації, навіть якщо наразі це виглядає малоймовірним. Однак гіркий досвід змін зовнішньополітичного вектору в Україні, який мав місце не в такому вже й далекому минулому і інші пов’язані події, мають постійно нагадувати українцям, що будь-який план чи проєкт, навіть фантастичного чи завідомо програшного характеру для України, мають вірогідність втілитися у життя. І лише категоричне несприйняття з боку українського суспільства обставин, коли вирішуватиметься доля України за рахунок її національних інтересів, має шанс упередити такий розвиток подій.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: