Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Поле битви — Чорне море: як Україна без сильного флоту може зазнати геополітичної поразки

    • Станіслав Желіховський

      Кандидат політичних наук

    • Розсилка
    Поле битви — Чорне море: як Україна без сильного флоту може зазнати геополітичної поразки

    Тільки володіння потужними морськими силами може стати запорукою захисту як суднохідних шляхів, так і власної морської акваторії включно з береговою лінією та портами

    Чорне море з давніх часів було об’єктом експансії багатьох народів. Багаторазові спроби чи то простого виходу до чорноморського басейну, чи то повного заволодіння останнім робили такі народи як греки, римляни, скіфи, ґоти, венеціанці, османи, татари та багато інших. Однак, якщо для багатьох сучасних нащадків останніх ведення експансіоністської політики, тим паче воєнної, вже давно залишилося у минулому, а на зміну їй прийшло розуміння політики добросусідства і поваги до норм міжнародного права, то менталітет такого народу як росіяни, особливо в особі їхніх керманичів, все ще залишився на рівні темних віків, коли часто-густо право сили, а не сила права була звичним засобом для досягнення тих чи інших амбітних цілей.

    Проблематиці сучасної боротьби за Чорне море, яке, без перебільшення, перетворилася на справжню бойову арену, та важливості володіння воєнно-морським флотом, хоча б у якості інструменту захисту від зовнішніх посягань, присвячена дана стаття.

    Значення моря і флоту: теорія та практика

    Людство усю свою історію так чи інакше боролося за розширення своєї території. Це стосувалося як суходолу, так і водойм. За володіння або вихід до останніх завжди точилася найбільш запекла боротьба. Адже у давні часи, коли нормального наземного сполучення було катастрофічно обмаль, а повітряного ще не існувало взагалі, водні транспортні артерії, такі як річки чи моря були особливо цікавими з точку зору політики та торгово-економічних відносин. Однак якщо річки у тій чи іншій мірі були і є більш доступними для народів світу, то вихід до морів чи океанів не всі країни мають можливість здобути. Ба більше, навіть якщо така можливість з’являється, то далеко не просто вихід до морської (океанічної) водойми захистити. Для цього необхідно мати передусім сильну військову потугу, таку як морський флот, який зміг би убезпечити від посягань на внутрішні води та суднохідні шляхи з боку тієї чи іншої держави (або групи держав).

    На Заході, до прикладу, це збагнули досить давно, що можна спостерігати як на теоретичному, так і на практичному рівнях. Так, видатний американський військовий морський теоретик Альфред Мехен (1840 – 1914) у своїх наукових працях обґрунтував геополітичну концепцію «морської сили» (Sea Power), згідно якої ключовим чинником могутності держави є наявність військово-морського флоту. Цю думку поділяли й інші представники західних наукових, політичних і військових кіл (А. фон Тірпіц, Т. Рузвельт та ін.), що, у свою чергу, помножене на практично-історичний досвід передових країн того чи іншого періоду (Британія, Венеція, Іспанія тощо), дало поштовх для розвитку потужних воєнно-морських сил вже у модерну добу.



    Увесь період своєї історії українці також розуміли, що вихід до морів, а заодно й володіння засобами для можливості переміщення і транспортування їхньою поверхнею, є важливими компонентами для розвитку власної державності та росту політико-економічного потенціалу. Однак, з ряду причин, починаючи з епохи постання на українських землях перших державних утворень, здобути стабільний вихід до морського простору було доволі проблематично, а після потрапляння під владу чужоземних народів це питання взагалі знімалося з порядку денного аж до періоду Перших визвольних змагань (1917 – 1922), коли на нетривалий період новоутворена Українська Народна Республіка змогла здобути омріяний вихід до Чорного й Азовського морів та утворити власний Український Державний Флот. Гарна була спроба…

    Ретроспектива причини російської морської експансії

    Нажаль, сімдесятилітній період відсутності, після більшовицької окупації, національної держави змусив Україну знову бути залежною від Москви та мати вихід до моря й володіння власними ВМС лише під серпом і молотом та червоними знаменами. Ще у першій половині XX ст. комуністичний режим почав активно розбудовувати Чорноморський флот, що базувався в Криму, який у майбутньому, вже після розпаду радянської імперії, зіграв основоположну роль у кризі українсько-російських відносин аж до початку бойових дій, зокрема й на Чорному морі. Проте, корінь проблеми зародився не в епоху Радянського Союзу, а значно раніше.

    Російська влада (в якій би формі вона не була) здавна прагнула за будь-яку ціну отримати вихід хоч до якогось (а бажано й не до одного) моря Європи. Причина — палке бажання вийти із багатостолітньої континентальної ізоляції та підкреслити власний статус як великої держави. Після того, як Московське царство «прорубало» собі, згідно Ништадтського мирного договору від 1721 р., вихід до Балтійського моря, яке було ключовим для Північної, Західної, Центральної і частково Східної Європи (головна торгова артерія колись могутньої Ганзейської унії), увага новоутвореної Російської імперії переключилася на свої південно-західні кордони й, відповідно, до прилеглих до них водойм, головним з яких було Чорне море.

    Витіснивши у XVIII ст., після ряду воєн, з Північного Причорномор’я Османську імперію, Росія спочатку заволоділа Кримським ханством (можна справедливо назвати першим в історії завоюванням російською владою кримсько-татарського народу), а надалі (відомо, що апетит приходить під час прийому їжі) почала здійснювати експансіоністську політику по відношенню до інших народів чорноморського басейну (болгарів, волохів, грузинів та ін.). У той же період було створено Чорноморський флот, штаб якого почав базуватися у м. Севастополі. А Кримський півострів став головним плацдармом для подальшого просування імперських інтересів в регіоні. Нічого не нагадує? Так, картина тієї вже далекої минувшини сильно збігається з тією, яку всі ми можемо споглядати вже у нашу добу. І з огляду на сучасну поведінку російської влади, про яку мова йтиме далі, в Кремлі не шибко планують щось змінювати у своїй зовнішній політиці.

    Поле битви — Чорне море

    Після здобуття у 1991 р. міжнародно визнаної незалежності своєї країни і після отримання за довгий період відсутності національної державності унікальної території в самому центрі Європейського континенту з виходом до двох морів атлантичного басейну український народ зіткнувся з проблемою захисту своєї присутності у Чорномор’ї та на Азові. Правонаступник СРСР, Російська Федерація, хоча на початку, після завершення міжблокового протистояння із Заходом, бажала (або робила вигляд, що бажає) знайти порозуміння з останнім, зокрема зі Сполученими Штатами Америки, однак, зрозумівши, що вона опинилася в межах кодонів зразка 1700 р., досить швидко дозволила реваншистським настроям взяти гору. До того ж, відновлення незалежності таких держав як Україна і Грузія, що в сумі отримали доволі протяжну берегову лінію Чорного моря, стало однією з головних причин втручання Москви у справи двох країн регіону.

    Першими дзвіночками слід вважати спробу у 1992 р., шляхом прийняття кримською владою «Акту про проголошення державної незалежності Республіки Крим», відокремлення від України Кримського півострова та початком у тому ж році війни в Абхазії, з аналогічними прагненнями місцевого політикуму до незалежності від Грузії. Навіть не вивчаючи подробиць тих подій, не важко здогадатись, хто був справжнім бенефіціаром і призвідником обох криз, а також тих, які не раз в подальшому спалахували як на територіях суверенних України та Грузії, так і в деяких інших пострадянських республіках. До таких, які мають у своїй основі чорноморський фактор, слід віднести: спробу відділення від України Криму за часів президенства Юрія Мєшкова (1994 р.), друга війна в Абхазії (1998 р.), конфлікт щодо о. Тузла (2003 р.), російсько-грузинська війна (2008 р.), російська інтервенція до Криму (2014 р.) тощо.

    На відміну від численних криз, в яких Кремль брав ту чи іншу участь, вторгнення росіян на Кримський півострів мало серйозну відмінність, з чітко вираженим геополітичним підґрунтям. По-перше, Крим став першою територією іноземної країни, яку російська влада відкрито, офіційно та в урочистому порядку (хоч і незаконно) анексувала, після чого почала проводити активну мілітаризацію півострову, головною метою якої був військовий контроль Чорного моря, з можливістю тримання в напрузі як Україну, так і країни-члени НАТО. По-друге, враховуючи, що в районі Кримського півострова (як на чорноморському, так і на азовському шельфах) знаходиться південний нафтогазоносний регіон України, контроль над останнім дає Росії як внутрішньоекономічний зиск, так і недопущення до його повноцінного та вільного використання самою Українською державою. По-третє, окупація Криму надає Москві можливість здійснювати контроль над Керченською протокою (сполучає Чорне й Азовське моря), а це, у свою чергу, робить численні перешкоди для українського судноплавства, особливо після завершення будівництва однойменного мосту, призначення якого має подвійний характер. Адже, з однієї сторони, ця споруда робить реальним наземне і залізничне сполучення материкової території Росії з Кримом, а отже й більш доступну можливість поставки різних видів озброєнь на півострів, з іншої — це створює своєрідний бар’єр, через який далеко на всі судноплавні одиниці мають можливість проплисти.

    І дійсно, після того як на початку 2018 р. відбулось завершення побудови Росією мосту через Керченську протоку до окупованого Криму, вільний прохід вітчизняних та іноземних суден до українських морських портів (Маріуполь, Бердянськ) став під великим знаком питання. Порушуючи ще з початку агресії усі можливі норми міжнародного права, Росія на власний розсуд почала демонстративно перешкоджати проходу торговим і тим паче військовим кораблям до акваторії Азовського моря, даючи зрозуміти, що його господарем є далеко не обидві держави, як це прописано в чинному українсько-російському договорі про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р.

    Зрозуміло, що українській владі конче необхідно було реагувати на таку небезпечну ситуацію. Адже Азов опинився під загрозою перетворення на внутрішнє море Російської Федерації, без можливості сполучення української азовської акваторії з Чорним морем. А це однозначно поставило під удар як геополітичну репутацію Києва, так і економічну складову нашої держави.

    Саме тому на початку вересня 2018 р. п’ятим Президентом України Петром Порошенком було проведено засідання Ради національної безпеки і оборони, на якому було прийнято рішення про відправку військових кораблів у води Азовського моря з метою захисту національних інтересів. Так, 20 вересня з м. Одеси до м. Бердянська вирушили пошуково-рятувальне судно «Донбас» та морський буксир «Корець», за проходом в акваторію Азовського моря яких спостерігала вся українська та міжнародна громадськість і для зустрічі яких було направлено катери «Лубни» та «Кременчук». На щастя, першу спробу такого проходу була цілком вдалих.

    Однак друга спроба прориву до вітчизняних портів на Азові українськими морськими суднами «Бердянськ», «Нікополь» і «Яни Капу», яка мала місце 25 листопада 2018 р., вже такого успіху не мала. Цілком законний вояж українських суден закінчився тим, що останні, разом зі своїми екіпажами, у нейтральних водах Чорного моря при спробі проходу через Керченську протоку зазнали нападу з боку сил ВМФ Росії та російської берегової охорони, що, безумовно, було кричущим порушенням міжнародного морського права. Доказом протиправних дій РФ була як негативна реакція світової спільноти, так і рішення Трибуналу ООН з морського права від 25 травня 2019 р. з вимогою до офіційної Москви звільнити три затримані українські кораблі та 24 моряки (Росія вимоги не виконала). Зазначену ситуацію справедливо можна розцінювати і як новий етап російсько-української війни, так і чергову спробу з розширення Росією контролю над Чорним морем як таким.

    Додатковим доказом російської експансіоністської політики у Чорномор’ї можна назвати підвищення активності Чорноморського флоту РФ на початку липня 2019 р. під час щорічних багатонаціональних військових навчань «Sea Breeze», що виражалось як у перекритті російськими кораблями району площею у 8 тис. км², так і у стеженні останніми за діями суден НАТО, які брали участь у навчаннях, а також в чергування літаків російської морської авіації з проведенням радіоелектронного супроводу. А вже ближче до кінця липня-місяця Росія перекрила вже п’ять районів у Чорному морі, перегороджуючи, таким чином, звичні й рекомендовані міжнародні морські суднохідні шляхи до Болгарії, Грузії, Румунії та України.

    Зростаючі знахабнілі дії РФ вселяють певну тривогу. Не секрет, що морські шляхи є вкрай важливими для Української держави, адже саме морським сполученням до українських портів надходить велика кількість різноманітного вантажу, включаючи товари і ресурси військового та стратегічного значення. В якості останнього прикладу можна навести першу в історії поставку до м. Одеси (6 липня 2019 р.) танкеру з нафтою зі США, що було досить важливо для вітчизняної економіки з огляду на перебої у постачанні вуглеводнів з Росії. Також до української чорноморської морської акваторії часто прибувають кораблі країн-партнерів як з метою участі в міжнародних навчаннях, так і для виконання операцій з забезпечення безпеки на морі та для підвищення стабільності у регіоні. Якщо Росія надалі чинитиме різного роду перешкоди й Україна не буде адекватно реагувати, наша держава ризикує потрапити у морську ізоляцію. Тільки володіння потужними морськими силами може стати запорукою захисту як суднохідних шляхів, так і власної морської акваторії включно з береговою лінією та портами.

    Морський флот — запорука геополітичної повноцінності України

    Лише після анексії Криму, коли національний морський флот втратив понад 80% своїх активів і спроможностей, з послідуючими після цього іншими провокативними діями Росії на Чорному морі, українська влада почала розуміти важливість посилення обороноздатності морських просторів держави. Маючи більш ніж тисячолітню історію військово-морських сил, великий період якої становила відсутність в українського народу державності взагалі, проте з продовженням морських традицій (приклад — флот запорозького козацтва), та здобувши довгоочікувану свободу самим вирішувати власну долю, українці, нажаль, не спромоглися розбудувати міцний воєнно-морський флот. Та все ж, справа поволі почала рушати з місця.

    Так, протягом останніх років, починаючи з 2016-го, до корабельного складу ВМС України вперше включили одразу кілька новозбудованих малих броньованих артилерійських катерів (зокрема, згадані «Лубни», «Кременчук», «Бердянськ», «Нікополь»). А у вересні-місяці 2018 р. у Києві на воду спустили перші два броньовані десантно-штурмові катери «Кентавр», які, будучи побудованими на замовлення Міністерства оборони України, являються виключно українською розробкою.

    У цьому контексті дуже важливою є підтримка Української держави й міжнародною спільнотою. Так, 27 вересня 2018 р. берегова охорона Сполучених Штатів Америки на військово-морській базі у м. Балтиморі здійснила передачу Україні двох катерів типу «Island», що є черговим підтвердженням підтримки України офіційним Вашингтоном. Доправлення згаданих кораблів, які отримали назви «Старобільськ» і «Слов’янськ», очікується восени 2019 р. А вже у липні цього року американські військові будівельники звели та передали в експлуатацію будівлю Оперативного центру ВМС України у м. Очакові (проект реалізують за сприяння Міністерства оборони США) й наразі ведуться завершальні роботи на споруді для обслуговування катерів.

    Також тішить той факт, що Україна почала «показувати зуби» у відповідь на зухвалі дії Москви. Так, 25 липня 2019 р. Служба безпеки України в українському порту Ізмаїл затримала російський танкер NEYMA, який брав участь у листопаді 2018 р. в блокуванні українських військових кораблів у Керченській протоці (в результаті чого, як вже було сказано, Росія взяла в полон три кораблі ВМС України разом з моряками). Хоча членів екіпажу танкера NEYMA було відпущено (Україна на відміну від свого північно-східного сусіда поважає норми міжнародного права), проте кількома днями пізніше Приморський районний суд м. Одеси наклав на затримане судно арешт. А це, без перебільшення, дає привід для оптимізму того, що офіційний Київ не бажає потурати Кремлю в бажанні останнього самочинно панувати у Чорному морі.

    Висновок

    Таким чином, можна стверджувати, що попри ті виклики, які Україна отримує протягом усього періоду існування в якості суверенної держави, вона, в особі представників, все ж почала поволі реагувати на ситуацію, яка вже кілька років поспіль відбувається біля її берегової лінії. Розуміючи, що безперешкодний вихід до Чорного моря є вкрай важливими для вітчизняної економіки, нарівні з захистом південних кордонів України від можливих провокацій з моря, українська влада почала робити важливі кроки для розбудови національних військово-морських сил.

    Звичайно, наша країна знаходиться ще на початковій стадії з утвердження її як повноцінної морської держави. Проте, сам факт розуміння незахищеності її як у військовому, так і в політико-економічному плані у власних морських акваторіях, дає поштовх Україні для руху у напрямку, де вона зможе зайняти свою нішу серед потужних морських держав світу.

    Цілком зрозуміло, що досягнення зазначеної цілі — це дуже важкий шлях, однак Україні нічого не залишається, як докладати максимум зусиль для її реалізації, скільки б часу та ресурсів це не зайняло. У противному випадку наша держава має усі шанси опинитися на геополітичному узбіччі людської цивілізації.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Олексій Голобуцький
    Олексій Голобуцький

    Заступник директора Агентства моделювання ситуацій

    Віктор Небоженко
    Віктор Небоженко

    Директор соціологічної служби «Український барометр»

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Ірина Фріз
    Ірина Фріз

    Міністр у справах ветеранів

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ