Цемах нехай під три чорти котиться, а вишиванка – це не партквиток

Ну, перші емоції після 7-го вересня, після звільнення взятих в полон внаслідок російського піратства українських військових моряків і ні за що ув’язнених цивільних громадян, - вляглися. Давайте поговоримо спокійно. Принаймні, спокійніше, передусім, відмовившись від лобового і страшенно набридлого поділу всього сущого на «зраду» і «не зраду».

Треба, чи не треба було Україні на таких от умовах погоджуватися на обмін? Не вважаю цю тему можливою для обговорення. Тут все ясно. Ізраїль он майже тисячу засуджених реальних терористів віддав в обмін на одного(!) свого полоненого капрала Гілада. Зараз у нас приблизно те саме. Хоч і бере зло, але нехай так буде. Героям слава!

Тоді давайте про Цемаха. У нас не всі, звісно, але добряче переважна більшість коментаторів, наполягає на тому, що це ледве не капітуляція, а щонайменше - початок операції під назвою «Порятунок президента Путіна». Та неправда ваша! Я не спеціаліст у галузі дипломатії і тим більше не розбираюся у нюансах ведення кримінального слідства, але, згідно логіки здорового глузду, мені здається, що у нас є цілком достатні підстави не приймати все це просто так, на віру.

Що з Цемахом, що без нього, нинішня Росія однаково, - як не визнавала свою відповідальність за збиття літака рейсу МН-17, так і не визнає. І це, як показує досвід, на міжнародні санкції , нормандську четвірку, і війну та мир не впливає. Це колись матиме значення, коли Росія інша, «без Путіна», а дуже ймовірно, що й без «його наступника», буде змушена це визнати за будь якого складу свідків і підсудних на процесі. Бо докази зібрані і ні в кого давно немає жодних сумнівів у тому, хто злочинець. Це перше.
Друге. Цінність Цемаха, як свідка, теж доволі умовна. Безпосередньої участі в злочині, тобто в убивстві ракетою «Бук» 298 людей, він не брав. Звісно, якби його допитували і судили десь у Москві, то він би й в планах «викопати тунель до Японії» зізнався б. Але ж нідерландська Феміда на таке не здатна за визначенням, не дарма ж Міжнародний суд працює у них, в Гаазі. Тобто на якісь свідчення від Цемаха про те, що хтось там дуже високо, у Кремлі, віддавав злочинний наказ можете не розраховувати, дивно й читати про такі фантазії. Зі свідка можна було б почати розплутувати ланцюжок, який все одно приведе до російських верхів? Ну, припустимо. Але що ви будете робити з наступною його ланкою, навіть коли Цемах назве прізвище, як ви на нього вийдете? Багато Росія видала своїх злочинців на всі вимоги світу? Жодного. Глухо, як кажуть…

Третє. Нумо, оцінимо рівень «кремлівського щастя» від того, що Цемах тепер у них в руках. Про те, що Москва видала себе ж саму з головою, наполягаючи на його видачі, писано вже переписано… Але я не вважаю, що це – серйозний аргумент, хоча б і з причини, викладеної в п.1: рашистам реальні докази, а тим більше, такі от опосередковані припущення, - «до лампади», суцільна «лірика». А от про те, щоби з цемахівської голови й волосина не впала, їм доведеться попіклуватися. Бо якщо таки «впаде» – це буде удар, «падіння бомби», в ту саму точку, що за теорією ймовірностей – ну, дуже рідкісний випадок. Доведеться знову щось вигадувати. Цинічні «солсберецькі» брехуни, звісно, через таке не змінюватимуть свою лінію, але все ж таки, проблема виросте, і дуже.

І нарешті – основне. В України був конкретний і надважливий інтерес – спасіння своїх громадян. Це – основна ціль і обов’язок, сенс будь якої нормальної держави. Від того, як вона це гарантує, залежить те, як громадяни цінують та захищають свою державу. От Нідерланди та Малайзія якось так вирахували свій державний інтерес, що перші підтримали повернення Росії-вбивці своїх громадян до ПАРЕ, а друга, Малайзія, за власні фінансові інтереси взагалі «ставить під сумнів» російський слід у злочині. Скажете, що Україна не дотягує до рівня цих держав – реальних суб’єктів світової політики і тому має знати «своє місце»? Припустимо. Але ж боротьбу за те, «щоб дотягувала», не починають з відмови від спасіння своїх громадян.

Але що найбільше засмучує, – так це наша суспільна реакція. Дуже точно вона відображена в заголовку до блога відомого бізнесмена і в минулому політика, Бродский Михаил Юрьевич, опублікованого на «Обозревателе»: «Обмен неравноценный: отдали убийц, а получили невинных людей». А якого ще «рівноцінного» обміну Ви хотіли, пане Михайле? Щоби їхніх убивць обміняли на убивць наших? Або щоби наших невинуватих обміняли на їхніх невинуватих?. Або, ще залишається один варіант, щоби наших чортів обміняли на їхніх янголів? Це не моя думка, це дуже точно сформулював Евгений Якунов .
Отут ми і підходимо до головного. І тому досить про Цемаха. Наша величезна проблема полягає в тому, що ми традиційно віддаємо перевагу зовнішньому, беззастережно в нього віримо. Вишиванка для нас важливіша ніж те, що насправді думає і робить людина, яка її вдягнула. Ти так гарно співаєш разом з нами усіма «Несе Галя воду»? Наш, значить! Саме ця традиційна недалекоглядність, поверховість і завдає нам колосальної шкоди. Дуже багато хто з нас вважає, що походом на виборчу дільниця і «лайком» під гнівним постом когось зі своїх, вся його участь у битві за українську Україну вичерпується. А далі що? Обрані вами Порошенко з Вакарчуком зі своїми «супермегафракціями» вашу Україну захистять? У них є така математична можливість?

Здається, що історія з визволенням, через обмін (так, на покидьків!), наших бранців дуже яскраво цю нашу біду підкреслила. Влада, як би ми до неї не ставились, має відчувати реальний але, даруйте, з готовністю до конструктиву тиск активної частини суспільства. Не почують? Тоді - на вулицю – організовано, цивілізовано, переконливо. Як це, до речі, було 24 серпня 2019 року в Києві.

Не плачі безкінечні, не звинувачення «автоматичне» в усіх гріхах, а пошуки методів і каналів саме такої комунікації. Тоді й опозиції в парламенті буде легше.