Коли називатися «русским» стане соромно

Країни Європи одна за одною закривають в’їзд росіянам навіть по туристичних візах. І я бачу у стрічці, як нервово й ображено реагують на це дехто з тих, кого колись я знав у Росії. Ні, переважно це люди, яких можна було б назвати порядними, але з урахуванням невизначеності цього поняття в нинішній Росії. Так, вони, може, не підтримали безпрецедентно підлу й віроломну війну, але вони ніяк не можуть зрозуміти, навіщо і за що саме їм ці «крайнощі» з візами.

Як на мене, знову їм пояснювати очевидне не має сенсу. Те, що буде з ними далі уже не може залежати від їхнього особистого вибору.

А те, що відбувається зараз, це етап процесу цілком природного за нинішніх обставин, візи – лише його початок. Подальші етапи мають бути такими, щоби бути росіянином, «русским» – незалежно від етнічного походження – стало спочатку некомфортно, а потім – соромно. Щоб це їм та їхнім нащадкам довелося приховувати на рівні безумовного рефлексу. Так, саме так, це гидотне відчуття має дошкуляти їм всюди – саме їм, які звикли демонструвати російську пиху через приналежність до чогось «унікального». Тепер «унікальне» має означати – підлість, брехливість, садизм, віроломство, рабство…

Ці слова, а не інші, мають стати синонімами слова «росіянин». І їм має ставати ніяково щоразу, коли доведеться показувати свій паспорт з двоголовою куркою-мутантом, або заповнювати графу «громадянство» в готельній анкеті.

Наскільки це зараз реально? Більше ніж. На Заході Росія упевнено прямує саме до цього статусу. На Сході й Півдні, куди зараз вони намагаються переорієнтуватися, – так, силу поважають, але силу, а не безсилля, яке прикривається понтами. Використають – і викинуть.

...Втім, не будемо й ми кінченими ксенофобами. Залишимо їм шанс на одужання і позбуття статусу світових ізгоїв. Але для цього росіяни мають стати реально іншими, на рівні національних стереотипів та філософії. Тобто у них мають з’явитися інші духовні лідери і беззаперечні авторитети.

Простіше кажучи, нехай змінять до самих основ своє ставлення до світу й інших людей, щоби розраховувати на зміну ставлення до себе.

Спитаєте, а хіба ж таке можливо? Не знаю. Це ще додумувати треба.