Русофілія роз'їдає Болгарію

Щойно повернувся з Болгарії, куди відвіз частину родини під опіку моїх дорогих родичів.

Загалом провів там трохи більше доби, але встиг трохи поспілкуватися й дорогою назад послухав місцеве радіо. Враження складні.

Болгарам пофіг.

Вони справді готові прийняти десь тисяч 20 наших біженців (кажуть, у Польщі осіли 1,5 мільйона наших – не знаю, як надовго, але осіли), до того ж попервах їх приймали в порожніх готелях на узбережжі, а тепер отямилися, що невдовзі туристичний сезон, і треба їх кудись пересунути вглиб країни, словом, щось робитимуть, але таке враження, що… якось мимохіть, чи що.

Я не кажу про окремих людей, сердечних і щедрих, а про загальний настрій. Ну впали з неба якісь українці. Війна в інформаційному порядку денному не присутня взагалі.

Біженці є, а війни немає.

Значно більше непокоїть болгар миттєве подорожчення соняшникової олії на тлі, вочевидь, перспектив не отримати врожай українського соняшника цьогоріч. В супермаркетах вишикувалися черги, один старий прямо біля каси помер від серцевого нападу, оце проблема.

Ще був з’їзд опозиційної партії ГЕРБ, там критикували уряд за пасивність щодо українського питання.

Але загальний настрій такий: Болгарія на 70% залежить від російського газу, на 100% від російських ТВЕЛів для атомної станції в м. Козлодуй (працюють два блоки-мільйонники з шести), а хто там правий у «конфлікті» між росіянами та українцями, незрозуміло.

Ані безпосередньо допомагати Україні у війні, ані навіть якось сприяти такій допомозі, категорично не збираються. Ка-те-го-рич-но.

Відчуття, що їм у разі чого теж може прилетіти, немає. Усвідомлення того, що слідом за країнами Балтії, якщо ми не встоїмо (зрозуміло, що встоїмо, але вони цього не знають) настане черга кожної з країн колишнього радянського блоку, теж немає.

Традиційна русофілія, яка за комуністичних часів підтримувалася згори, переживає друге дихання.

Ніяких ознак українського бодай символічного впливу не спостерігається. Про нашу «м’яку силу» на цьому напрямку ні, не чули.

Якщо така сама картина в інших країнах, крім наших традиційних друзів, яким чином ми збираємося забезпечувати собі підтримку стосовно вступу в ЄС або НАТО, я просто не розумію.

Сфотографувався на тлі церкви поруч із нашим будинком у Софії, куди мене водили в дитинстві й де співала в хорі моя мама. Сподіваюся, не востаннє.