Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    За життя в нас героєм бути не може ніхто

    • Юрій Винничук

      Український письменник

    • Розсилка
    За життя в нас героєм бути не може ніхто

    Свято нескінченних поразок

    Ех, таки не дарма Леопольд фон Захер Мазох народився у Львові. Важко знайти більших мазохістів, як галичани, хоча українцям теж нічого не бракує – люблять поплакати, потужити, заспівати сумної...

    Бо де ще в якій країні чи в якому місті вулицю б назвали на честь того, хто руйнував це місто? І не лише руйнував, а вирізав захисників замку, не питаючи – поляк, русин чи єврей.

    Легендарний Максим Кривоніс – великий бунтар і руйнівник. Він ще забажав від Хмельницького гармат, щоб обстрілювати з захопленого Високого Замку Львів. Але гетьман не дав, що дуже сильно збісило полковника. Тепер на Замок веде вулиця його імені.

    А куди ж іще вона має вести, як не на місце злочину?

    Про Кривоноса написано чимало, це фактично улюблений персонаж усіх історичних романів про епоху Хмельницького. І з погляду України тут нема нічого дивного. Дивним є погляд зі Львова.

    Ми – мазохісти. Ми не любимо наші перемоги. Ми їх соромимося.

    Святкувати перемогу для нас – все одно, що вийти голим серед зими на вулицю. Це просто непристойно.

    Як можна святкувати перемогу?

    А головне: як саме її святкувати, якщо не поплакати?

    А не плакати ми не можемо. Ми мусимо ридати і стогнати. Тому щороку відзначаємо наші поразки. Бо наші князі й гетьмани мінялися часом щороку. Бо зрадофілія в нашій крові.



    Тому й ридаємо над Крутами і Берестечком, але не святкуємо переможні битви під Оршею й Конотопом, де наші розгромили московитів, не згадуємо, як ми взяли разом з братами-ляхами Москву чи як з ними ж таки відбили Відень від турків, чи як турків під Хотином розгромили.

    Ні, туди в нас прощі нема. Зате є щорічна проща до Берестечка і Крут.

    Можна ще, правда, святкувати переможні битви під Жовтими Водами, Корсунем чи Пилявцями і пізнішою Мотовилівкою... Але тут уже теж буде прояв мазохізму, бо в усіх цих боях наші радісно розгромили наших.

    По сьогоднішній день, заражені соціалістом Грушевським і пізнішими совдепівськими істориками, літератори й псевдоісторики пишуть про «польсько-шляхетське» військо, з яким воював Богдан Хмельницький. Хоча коректніше було б його називати королівським військом, адже шляхта і русини були по обидва боки.

    Оксана Забужко цілком слушно написала, що не можна Крути вважати поразкою, бо «самопожертва – це не "поразка"... Для всякої живої спільноти вона – колосальний "духовний капітал" на цілі покоління наперед, який, серед іншого, утримує цю спільноту від здичавіння…

    Крути – це перш за все символ Ідеальної Армії: такої, якою вона має бути в усі часи, в усіх вільних народів. А ширше – символ досмертної ВІРНОСТИ: батьківщині й присязі. (Так, до речі, написано й на пам'ятнику при Фермопілах: "ВІРНІ законам своїм, тут ми кістьми полягли...") Тому що вірність – це той фундамент, без якого не встоїть жодне людське об'єднання – ні сім'я, ні поліс, ні церква, ні держава. Наріжний камінь державного будівництва, дуже стрьомна штука, з якою – не жартують, не варто».

    Безперечно мудрі слова. Єдине, що муляє – відсутність власне пам'яті про наші перемоги. Бо ж вони теж колосальний духовний капітал. Але Крути понад усім. Вони затьмили геть усе. А хотілося б, щоби було бодай порівну – поразок і перемог. Бо коли нація черпає свій духовний капітал лише з поразок, а жіночим символом України стає Роксолана, а не Жанна Д'Арк, як у французів, то з нами щось не так.

    За весь період АТО було чимало переможних боїв, коли наші брали місто за містом. Але найчастіше згадують Іловайськ. При чому ставлять його в провину президентові. Мовляв, це він послав наше військо на смерть.

    Ну, бо зрадофілія не лікується. Її метастази вражають мозок, така людина вже не живе, вона скипає їддю і цвиркає слиною. А запитай такого пацієнта: чи знаєш ти, скільки під Іловайськом було вбито московитів і путінських «шахтьорів» та «комбайнерів»? Не скаже. Буде супитися, бурчати, вовтузитися, але не скаже. Хоча загинуло ворога не менше, ніж наших бійців. При тому, що наші загинули через традиційну російську підлість. А тамті у відкритих боях.

    Героїзм у нас починає рахуватися щойно від дня смерті героя. Жодним чином не раніше. За життя в нас героєм бути не може ніхто. Орден «Герой України» в багатьох випадках справді себе знецінив. Тому й відзнака для заслужених осіб не сприймається поважно.

    Письменник теж краще мертвий, аніж живий. За життя він може жити десь на дачі в холоді й голоді, в убогості й забутті. Його книжок не видають, хоча вже Незалежність, свобода слова. Але не видають. Та ось він трагічно гине – вчадів на тій-таки дачі. І вже книжка за книжкою виходять посмертно. У школі відкрили музей, щороку на могилці відбуваються читання його віршів. Є й меморіальна дошка.

    А за життя Володимир Затуливітер не мав за що хліба купити.

    Смерть піднімає на п’єдестал. Особливо смерть героїчна. Тому в нас у більшій пошані Олег Ольжич і Олена Теліга, а не куди потужніший за них Богдан-Ігор Антонич, який не може похвалитися стількома пам’ятниками, меморіальними дошками і вулицями, названими на його честь.

    Жодним чином не применшую поетичної ваги обох поетів, але тут виразно випинається на перший план не творчість, а смерть. А що смерть мусить бути героїчна, то факт самогубства того чи іншого письменника, політика, композитора чи журналіста воліють замовчувати, наполягаючи на жорстокому вбивстві. Недарма й смерть В. Затуливітра овіяна тими самими легендами.

    Бо роздряпування ран і виколупування струпів – це те, що нам необхідне для самоствердження.

    Одна популярна львівська газета публікує розповідь пенсіонерки про зубожіння. Ось вона заплатила комуналку – і все, кілька гривень залишилося на хліб. Але не питає журналістка, чому бабця не оформила субсидію. Хоча бабця проговорюється, що діти її – за кордоном. Ага! Отже, тому й субсидію не дали, що є діти. Тут би журналістці запитати прізвища дітей, знайти їх через фейсбук – вони всі ж уже там! – та поцікавитися, а як же ж то ви бабцю покинули напризволяще? І вийшло б, що бабця просто збрехала.

    Таких пенсіонерок, які нарікають на своє зубожіння, повно. В кожній черзі до лікаря чи до паспортного столу.

     – Так погано, як зараз, ше не було...

     – Ая, ая... новий Голодомор...

     – А що, прошу пані, вже дітей їдять?

     – Ше нє, але будуть.

    Чи доводилося вам чути в такій черзі щось радісне? Чи похвалився хтось своїм щастям, своїми здобутками? Ні. Один лише смуток і печаль.

    Як нема біди, то мусимо її вигадати, а потім плекати і пестити, як хом'ячка. Бо ніщо нас так не єднає, як спільні нарікання, зітхання і прокльони.

    Джерело: Zbruc

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Богдан Яременко
    Богдан Яременко

    Голова правління «Майдан Закордонних Справ»

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Чорновіл
    Тарас Чорновіл

    Журналіст, політичний діяч

    Олексій Голобуцький
    Олексій Голобуцький

    Заступник директора Агентства моделювання ситуацій

    Сергій Таран
    Сергій Таран

    Політолог

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ