Чому я присвоїв Степану Бандері звання Героя України

«За незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави Бандері Степану Андрійовичу – провідникові Організації українських націоналістів».

Цей президентський указ мав приватну передісторію. На святкування Нового року я запросив до президентської резиденції у Гуті Синьоозерній своїх колишніх однокурсників і одногрупників, і посеред новорічної ночі ми говорили про наших героїв.

Багато хто з друзів сприйняв нашу розмову як мою спробу порадитися з ними, що вони думають щодо ідеї присвоєння звання Герой України Бандері. Я дивився на нашу бесіду дещо ширше, не йшлося, чи видавати цей указ, чи не видавати.

Для багатьох моїх друзів це була близька історія: і сьогодні ще живі батьки багатьох з них, які були зв’язковими повстанців. Для них визвольний рух – це найближча, родинна історія. Тому на це питання хотілося знайти найкращу відповідь.

Ці люди потребують шани

Коли ми говоримо про героїв визвольних змагань, про повстанців Другої світової війни, повстанців Норильська і Кенгіра, де було багато українців, про покоління їх батьків, які боролися за Україну раніше, у 1918 році, – про всіх них я говорив, як про одне явище. Це явище – боротьба за наше національне визволення. Усі вони потребують шани: родина Шухевичів, такі люди, як Симон Петлюра чи Степан Андрійович Бандера.

Мені хотілося такими указами про встановлення пам’ятників, перейменування вулиць додати шани тим, хто був творцем нашого суверенітету. Вони внесли незабутній внесок у розбудову нашої Незалежності. Нема сумніву, що вони герої. Сумнів був в іншому.

Для багатьох українців це складна тема. Ми маємо настільки слабкий діалог у суспільстві, що цю редакцію політики пам’яті більшість не приймала. Тут для мене не було дилеми: правий я чи не правий, – було чітке розуміння, що це рішення буде прийняте суспільством неоднозначно. Діалог вимагав часу.

Саме з таким мотивом я прийняв це рішення. Знаю, що для декількох мільйонів людей, які віддано працювали на Незалежність України, це рішення стало потужним сигналом. Я відчував, що вчинити так тоді було моїм обов’язком, це була подяка усім тим людям. Я розумів, що вони сприйматимуть цей державний акт як акт відновлення справедливості. Але з іншого боку, я розумів, що дві третини українського суспільства цього не зрозуміють. Врешті-решт, найбільшим аргументом, який тоді прозвучав на нашій товариській зустрічі, було те, що для двох третин нації це рішення буде викликом: а це вже є хороший спосіб бути не тим, ким ти є, – щось почитати, почути іншу думку, спробувати зрозуміти її і, можливо, дізнавшись більше, – змінитися у кращий бік. Вочевидь, це не питання одного дня, одного року чи, може, навіть п’яти років, але у довготерміновій перспективі воно свою справу зробить.

Давайте згадаємо, скільки неправди лилося з газети «Правда», скільки брехливих радянських фільмів виходило, в яких найбільший зрадник-старшина – то майже завжди українець. Це треба було змінювати, відновлювати справедливість, називати героїв героями.

Той, хто бореться за українську Незалежність, – той герой

Звичайно, є ті, які пригадають участь Бандери в організації вбивства польського міністра Броніслава Пєрацького. Я розумію тих людей, які говорять, що насилля неприпустиме, що тероризм не може бути правильним методом і що в цьому є потужна дисгармонія. Вочевидь, багатьох я не зможу ні в чому переконати, тільки попросити подивитися на цю ситуацію з іншого боку.

Ключовим моментом є те, що ця людина принесла для твоєї нації. Згадаймо контекст того, що він здійснив: країна в німецькій окупації – Бандера приймає Акт відновлення Української Держави і через колегу проголошує його у Львові. Бандера є творцем одної з українських держав. Таких спроб було, принаймні, шість у XX столітті.

Можна знаходити десятки паралелей у світовій історії, коли найшанованіші герої мали сотні людських гріхів. Але скористаймося з прикладу власної, а не світової історії: Володимир Великий шанований нами святим і рівноапостольним. Скільки в нього плотських гріхів? Сотні? Тисячі? Чому церква приймає рішення про його канонізацію?

Бо через це тисячоліття, що минуло, значення мають не участь у братовбивчих усобицях та гареми у Білгороді та на Берестові, а просвітлення народу і долучення до європейської християнської цивілізації. Як бути з його гріхами? Знову-таки – через пробачення! Врешті-решт те, що ми їх пробачаємо, це не означає, що ми їх забуваємо як помилковий досвід.

Тому я не маю сумніву щодо правильності того указу і самого рішення. Мене хвилюють сумніви людей щодо цього рішення: яку нам іще треба пройти довгу дорогу, щоб подолати ці сумніви, чи ми є громадянами своєї країни зі своїми героями. Їх сумніви – то не їх вина, це – плата за спадщину, з якою ми ніяк не можемо розпрощатися, і довго ще не попрощаємося з нею.

А місія цього указу читалася досить просто: велика частина людей піде до могили, але ніколи свою точку зору вже не змінить, вона не працює над собою, не читає, вона живе у комплексах і почувається у цьому стані цілком комфортно. Але чи означає це, що ти, як президент, не маєш спробувати це змінити?

Переконаний, що Президент не має стояти на «середньостатистичних» позиціях у формуванні цінностей суспільства. Президент має бути людиною, яка на два, на три корпуси іде попереду пересічної людини і має цим давати приклад, куди рухатися цілій нації, який вибір вона має робити, за які цінності і який політичний курс має голосувати на виборах. Тоді починається рух.

Я думаю, що це – чесна розмова, чесний діалог із суспільством. Як Президент, ти маєш право ставити такі питання суспільству. Суспільство може поділяти їх чи не поділяти, але якщо ти не хочеш марнувати час, якщо ти не хочеш, щоб країна і далі жила в радянському болоті, ти маєш формувати виклики і шляхи їх подолання.