Спростування тверджень Московського Патріархату щодо надання Томосу про автокефалію

Коментар речника Київської Патріархії щодо «Заяви ВЗЦЗ УПЦ» (тобто Московського Патріархату в Україні) з питання надання Томосу про автокефалію

21 квітня 2018 р. Відділ зовнішніх зв‘язків Московського Патріархату в Україні поширив заяву з приводу звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні.

Твердження, які містяться у заяві, повністю або частково спотворюють факти, чи подають їх у невірній інтерпретації. У зв‘язку з цим вони потребують роз‘яснення та спростування для широкої аудиторії

1. Цілком безпідставними є звинувачення на адресу Президента Україні та Верховної Ради у не виконанні конституційного принципу відокремлення Церкви від держави, який нібито порушується зверненням Президента і постановою парламенту, спрямованими до Вселенського Патріарха Варфоломія у справі видання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.

У документах Президента і Ради не йдеться про проголошення ними, тобто органами влади України, церковної автокефалії, а лише про прохання до Вселенського Патріарха позитивно відповісти на церковні звернення щодо визнання автокефалії.

Суб‘єктом, який порушує питання перед Вселенським Патріархом, є православні ієрархи Церков України, які представляють, згідно канонічного права та відповідних соборних постанов щодо української церковної автокефалії, думку своєї пастви.

Те, що керівництво Московського Патріархату не визнає статус ієрархів УПЦ КП та УАПЦ - для держави не має жодного значення, адже це внутрішнє питання, в які, як і наполягають в МПвУ, світська влада не втручається. Бо не справа держави встановлювати - хто є православним ієрархом, а хто ним не є - це визначають самі Церкви.

Адресатом звернення є також не світська інституція, а Вселенський Патріарх Варфоломій, авторитет якого, як першого серед Предстоятелів Православних Церков, не заперечується навіть Московським Патріархатом. І не від Президента України чи Верховної Ради, а від Вселенського Патріарха залежить - як відповісти на звернення.

2. Із публічних виступів Президента України з питання, що коментується, відомо, що ініціатива необхідності не лише церковних, але і державних звернень у справі автокефалії вийшла від Вселенського Патріарха. Немає ніяких підстав ставити під сумнів цей факт. Адже якби звернення органів державної влади у питаннях автокефалії були б неприйнятними - Константинопольський Патріархат у 2016 р., наприклад, не взяв би до розгляду звернення Верховної Ради України у цій справі. Однак було офіційно повідомлено, що Синод Вселенського Патріархату прийняв вказане звернення до розгляду.

3. Сама Церква Московського Патріархату в Україні в особі Митрополита, Синоду та інших органів регулярно звертається до органів державної влади із заявами і проханнями, навіть з вимогами, які стосуються питань компетенції виключно держави - наприклад встановлення законів, порядку їх виконання, щодо виборів до органів влади, тощо. Якщо звернення держави до церковного органу - Вселенського Патріарха - у церковних питаннях є «порушенням конституційного принципу відокремлення Церкви від держави», то і звернення церковних органів МПвУ до Президента, Уряду, Верховної Ради у державних питаннях є також «порушенням».

Насправді ж вказаний принцип передбачає неможливість Церкви і держави втручатися у компетенцію одне одного - наприклад, держава не може призначати єпископів, а Церква - міністрів. Однак у рамках демократичного процесу як інституції суспільства, і держава, і Церква мають повне право висловлювати позицію з питань, які їх турбують щодо одне одного чи третьої сторони.

4. Цілковито необґрунтованим є твердження, що «питання автокефалії є не політичним, а еклезіологічним, тобто таким, що стосується життя й природи Церкви, як Тіла Христового». Таке твердження або розраховане на некомпетентних читачів, або написане некомпетентними авторами тексту.

Автокефалія, як спосіб незалежного адміністративного устрою Помісної Православної Церкви, жодним чином не торкається її буття як Тіла Христового. Адже як Тіло Христове Церква є лише одна - Єдина, Свята, Соборна і Апостольська.

В той же час за умовами земного буття, історичних обставин та місцевої специфіки Церква існує як сім’я багатьох Помісних Церков - автокефальних, які складаються з єпархій, а ті - з первинних громад. На кожному з цих рівнів організація церковного життя так само відбувається в силу зовнішніх обставин, що зафіксовано і канонами (34 Апостольське правило, а також 17 правило Четвертого і 38 правило Шостого Вселенських соборів, де сказано: «адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ»).

Змішувати духовну, містичну природу Церкви Христової з адміністративною структурою її управління, підміняти єдність Церкви як Тіла Христового - єдністю церковної адміністрації, зокрема підпорядкуванням Московському патріарху - на жаль стало звичною маніпуляцією з боку представників Московського Патріархату. Однак часте повторення ними таких хибних тез не робить їх ані правильними, ані правдивими.

5. Принцип «у незалежній державі – незалежна (автокефальна) Церква» – норма православної традиції, а не вигадка сучасних політиків, як нас намагаються переконати представники МП. Це підтверджується, окрім іншого, такими документами, як Томос Константинопольського Патріархату про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі, в якому цитується Апофегма патріарха Фотія: «Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» (1924 р.) і виписка з визначення Священного Синоду при Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 19 листопада 1943 року №12 (Журнал Московської Патріархії № 3 за 1944 р., с. 3) щодо визнання автокефалії Грузинської Церкви, де сказано: «за церковними правилами (Всел. IV, 17 та ін.), церковні кордони повинні слідувати за державними».

Ще раз: саме Синод Російської Церкви ствердив - «за церковними правилами (Всел. IV, 17 та ін.), церковні кордони повинні слідувати за державними». А кордони держав - це предмет не церковний чи містичний, а наслідок політичних, демографічних, етно-культурних процесів. Тож перш ніж стверджувати, що «питання автокефалії не є політичним», авторам «заяви ВЗЦЗ УПЦ» варто було б краще вивчити хоча б документи власної Церкви, які стверджують протилежне.

6. Діяльність Московського Патріархату в українських церковних справах, особливо за останні три десятиліття, свідчить, що ця Церква є не лише не спроможна зробити щось для подолання існуючого в нашій державі розділення між православними, але навпаки - саме дії МП є причиною, яка і спровокувала, і підтримує це розділення.

З огляду на це немає ніяких підстав вважати обґрунтованими твердження, що церковна єдність в Україні може бути досягнута виключно через об‘єднання всіх православних навколо Московського Патріархату. Особливої абсурдності таке твердження набуває у світлі того, що Московський Патріархат, як це широко відомо, тісно пов‘язаний з владою Російської Федерації - держави-агресора, яка веде проти України гібридну війну та використовує церковні чиннники як один з її інструментів.

7. Маніпулятивним є постійно повторюване представниками МП твердження, що «питання можливої української автокефалії не може бути вирішене в односторонньому порядку, оскільки воно не узгоджене зі всіма Православними Церквами».

Необхідність попереднього узгодження з іншими Церквами рішення Вселенського Патріарха про проголошення нової автокефалії дійсно була обговорена в процесі підготовки до Всеправославного Собору. Але це рішення не було остаточно затверджене (залишилося лише робочим проектом), тому саме питання щодо автокефалій не було навіть внесене в порядок денний Собору на Криті в 2016 р.

Такий проект рішення був частиною пакету компромісів між Константинополем і Москвою для проведення Собору. Але РПЦ, спробувавши зірвати Собор і не взявши в ньому участі, ці компроміси сама відкинула і зробила не актуальними.

8. Практика проголошення Вселенським Патріархом Томосів про автокефалію в ХІХ-ХХ століттях підтверджує, що Константинопольський Патріархат самостійно приймає рішення, без потреби попереднього погодження з іншими Церквами (він може вивчати думки, але не є зв‘язаний позицією інших Церков).

Принципова позиція Вселенського Патріархату завжди полягала в тому, що він має суверенне право проголошувати нові автокефалії, і офіційно від цієї позиції ніхто не відмовлявся - тим більше не відмовиться після зриву Москвою домовленостей щодо проведення Всеправославного Собору.

9. Для Константинопольського Патріархату і митрополит Онуфрій, і очолювана ним структура, самоіменована як «УПЦ» - є складовою частиною Російської Православної Церкви. І в силу того, що Вселенський Патріарх з 1589 р. визнає автокефальний Московський Патріархат - він визнає і поточного митрополита цього Патріархату Онуфрія, і решту ієрархів РПЦ, які служать в Україні.

Однак добре відомо, що Константинопольський Патріархат не визнає Україну московською канонічною територією, а саме корупційне підпорядкування Київської Митрополії московській юрисдикції - вважає анексією (див. промову Патріарха Варфоломія на Софіївський площі в Києві 2008 р.) та порушенням канонів (див. Томос автокефалії Православної Церкви в Польщі 1924 р.).

Тож митрополит Онуфрій є, в тому числі для Вселенського Патріарха, главою московської церковної структури в Україні, але аж ніяк не «канонічним главою Українського Православ‘я».

10. Також відомо, що Константинопольський Патріархат визнає канонічні кордони Московського Патріархату так, як вони були встановлені при його заснуванні, тобто без України. Про це сказано в листі Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ від 10 січня 1991 року. Константинопольський Патріарх Димитрій писав: «Вселенська Патріархія визнає лише одну канонічну Православну Церкву у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 р. кордонах Вашої Святійшої Церкви».

Ніяких документів, які би свідчили про зміну позиції Вселенського Патріарха - немає. Тож діяльність Московського Патріархату на землях України він сприймає з терпінням, але не вважає цю діяльність беззаперечно канонічною.

11. Існуюча зараз структура, яка іменує себе «УПЦ», була сформована внаслідок Харківського псевдособору 1992 р. Безперечно, що з точки зору віровчення, богослужбової традиції та історії ця структура, як частина Московського Патріархату, має зв‘язок з Київською Церквою та Володимировим Хрещенням Руси-України 988 р. Адже Київська Церква є Матір‘ю для Церкви Московської - своєї північної дочки, яка самостійно виокремилися з неї 1448 р. та 141 рік не мала канонічного визнання.

Однак стверджувати, що московська церковна структура, яка діє зараз в Україні, має виключну монополію на спадок Хрещення Руси-України та є сучасним уособленням православної Київської Митрополії, заснованої понад 1000 років тому - є безпідставна маніпуляція та спроба викривити факти історії.

12. Єдине, з чим можна беззаперечно погодитися у «заяві ВЗЦЗ УПЦ» - це її завершальні слова: «доля Церкви цілком і повністю знаходиться в руках Божих».

Бог благословив українському народові мати свою незалежність та державу. А відтак - благословив і буття Помісної Православної Української Церкви. Яка, як багатостраждальний Іов, від гноїща і хвороб, спричинених заздрістю лукавого, знову підніметься до слави - і слави більшої, ніж вона мала в минулому, коли сяяла, як світильник віри «із Києва - по всій Русі».

архієпископ Євстратій,
22 квітня 2018 р.

Читайте також: 

• Варфоломіївський день Петра Порошенка
• Православна революція. Чи встигне патріарх Варфоломій змінити історію?