Хвилина мовчання: згадаймо лікаря-травматолога Сергія Гриценка
«А що я дітям скажу, коли вони спитають, де ти, тату, був, коли війна була?»
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Сергія Гриценка.
36-річний Сергій загинув 13 червня цього року у районі Великої Новосілки Волноваського району на Донеччині. Медик служив у батальйоні 37-ї бригади морської піхоти.
Сергій народився 1987 року в Запоріжжі, де навчалися його батьки. Згодом вони перебралися в Олександрію, куди отримала направлення мати, випускниця Запорізького медичного інституту. Сергійко був слухняною дитиною, добре вчився в школі, а найбільше тягнувся до хімії й біології. Закінчив той же ВНЗ, що й мати. І йому дуже подобалося працювати лікарем.
Спершу Сергій отримав направлення в Олександрію, де в поліклініці чекала посада педіатра-ортопеда. Згодом в Олександрію перебралася його кохана Анна, яка здобула фах провізора. Уже законні чоловік і дружина, мешкали в одній квартирі з батьками Сергія.
Зауважимо, Сергій із самого дитинства мріяв про медичну кар’єру і хотів рятувати людей. У дорослому житті він став дитячим лікарем-травматологом.
Сергій закінчив Запорізький державний медичний університет та інтернатуру Дніпропетровської медичної академії, довгий час працював на велику фармкомпанію Berlin-Chemie. Потім – лікарем у Кропивницькому, у травматологічному відділенні обласної клінічної дитячої лікарні.
«Робота чоловікові дуже подобалася. Особливо щасливий був щочетверга, в ці дні жінки приносили маленьких, віком до року, дітей. Сєржик пропонував і мені приходити в ці дні до нього, щоб подивилася на малечу. Дуже любив дітей. Ми й самі хотіли дітей», – розповіла дружина загиблого.
Завдяки спільній праці подружжя купило квартиру в Кропивницькому, зробили в ній ремонт та поміняли автівку.
Чоловік обожнював рибалити, а також захоплювався і футболом. На матчі ходив і сам грав з друзями. Читав книжки, здебільшого фентезі.
«У мій бік від нього стільки любові було! Взагалі, його доброти вистачало на всіх друзів і знайомих. Не було такого, щоб когось недолюблював. А якщо я була кимось незадоволена, Сєржик казав: «Не звертай уваги, це така людина», – зауважила кохана військового.
2021 року у Гриценків народилася двійня – хлопчик і дівчинка. «Ми довго чекали дітей. Мені зробили кесарів розтин. Після операції я не могла підійматися з ліжка. Сєржик біля мене п’ять днів був, поки не виписали. І памперси міняв дітям, і мив їх, і сповивав. Назвали дітей Макаром і Алісою. Чоловік для них – і тато, і мама. Мив, переодягав, вони на ньому й спали. Тільки груддю не годував. Прийде з роботи – і до дітей. На мені – лише годування. Він і вночі підіймався, коли малі плакали. Бувало, годую груддю, а він – мене, з ложки», – пригадала дружина медика.
На початку повномасштабного вторгнення Сергій залишив своїх маленьких пацієнтів та став на захист Батьківщини. На запитання: «Чому пішов воювати?» Сергій завжди відповідав: «А що я дітям скажу, коли вони спитають, де ти, тату, був, коли війна була?» Вдома у воїна залишилася дружина та близнюки, яких він дуже любив.
Макарові й Алісі виповнилося півтора року, коли їхнього батька призвали до війська. На запитання, як сприйняла звістку про мобілізацію чоловіка, Анна зізнається, що почувалася розгубленою. Не уявляла Сергія на війні, адже він ніколи не цікавився ні армією, ні зброєю. Але коли Сергія призвали, йому стало це цікаво. А коли отримав звання лейтенанта, був щасливим.
Чоловік побував на підготовці в Польщі, що потім воював на Донеччині, де й загинув 13 червня. Батьки й молодший брат навіть їздили до нього у травні на Донбас, але він не посвячував їх у деталі. Не розказував зайвого й дружині. А з того, що розповів, вона зрозуміла, що Сергій як лікар брав участь в евакуації поранених і вбитих з місць боїв.
«Не знаю, як жити тепер. Я з п’ятнадцяти років з ним. Така опора… Він завжди заспокоював мене: «Не переживай, все буде добре». Як його не стало, виявилося, що я й за комуналку не вмію заплатити. Усе на ньому трималося.
Було багато планів. Хотіли собаку завести, французького бульдога, назвати Бартезом, як футболіста. Хотіли кращу машину купити. Мріяли, що побудуємо свій будинок. У Грецію хотів мене й дітей повезти. Він там побував, коли в Berlin-Chemie працював.
І на своїй улюбленій лікарській роботі хотів зробити кар’єру. Казав, що колись стане начмедом, і тоді в нього не буде нічних чергувань. Мабуть, це нерозумно – не хотіти чогось більшого. Сєржик хотів. Він і з фронту по телефону казав мені: «Мрій». І я мріяла.
Тепер от сну нема. Дві години посплю і прокидаюся. Діти ще малі, щоб пояснити їм, що тата немає. Але вони відчувають. Погано сплять, часто плачуть. Макар уже трохи заспокоївся, а Аліса – татова принцеса – впаде й плаче. Показала дітей лікарям. Кажуть, здорові…» – сказала дружина Сергія.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0