Гуманітарка – як спосіб існування переселенців
Переселенці стоять за всім, що дають
Ужгород сьогодні – місто переселенців та гуманітарної допомоги. Ще кілька місяців тому комфортний і неквапливий – з початком повномасштабної агресії Ужгород перетворився на активний центр допомоги тим, хто тікає від війни.
Сьогодні тут десятки тисяч внутрішньо переміщених осіб. Всі вони в той чи інший спосіб отримали допомогу від місцевої громади. Комусь надали житло, хтось отримав медичну допомогу, комусь – харчі та речі. Окрім того, в Ужгороді готують та відправляють чимало гуманітарки в інші регіони України.
Гуманітарка-квест – отримаєш, якщо встигнеш
Гуманітарки в Ужгороді насправді роздають багато. Потрібно лише знати, де і коли.
Найперше місце, куди йдуть по допомогу переселенці – історико-культурний комплекс «Совине гніздо». Сьогодні він є гуманітарним осередком. Будівля знаходиться в історичному центрі міста, її легко знайти навіть не місцевим. Саме тут щоденно роздають переселенцям все: від одягу та побутової хімії до продуктів та памперсів.
Раніше в «Совиному гнізді» діяла виключно жива черга. Прийшов, відстояв – отримав допомогу. Але віднедавна гуманітарку тут видають здебільшого після реєстрації в інтернеті. У телеграм-каналі регулярно з’являються оголошення про запис онлайн. Переселенці мають спочатку зареєструватися і тільки потім прийти та отримати бажану гуманітарку. Наприклад, продуктові набори. При цьому кількість пакунків, які видають, обмежена – 100-150 на добу.
«Рис, вівсянка, макарони, картопля шоколад, молоко, сосиски, вода – такі продуктові набори отримали внутрішньо переміщені особи в Ужгороді, – йдеться в повідомленні телеграм-каналу Ужгородської міської ради. – Сто наборів видали переселенцям, які ще не отримували допомогу і зареєструвалися напередодні в центрі гуманітарної допомоги «Совине гніздо». Такі соціальні дні у «Совиному гнізді» проводять систематично. Продуктові набори є одноразовою допомогою для всіх, хто вимушено покинув свої домівки через воєнні дії і тимчасово проживає в Ужгороді».
У «Совиному гнізді» роздають ще й одяг та побутову хімію. Також тут волонтери допомагають біженцям знайти житло. До Ужгорода прибуває чимало допомоги і від різних європейський міст. Її теж розподіляють серед тих, хто найбільше потребує, запевняють в міській раді.
Нещодавно, наприклад, з німецького Дармштадта привезли візки для людей з інвалідністю, ходунки, милиці та кілька лікарняних ліжок.
В обласному центрі діють й інші пункти, де переселенці можуть отримати допомогу. Часто їх важко знайти, особливо немісцевим.
«Ми з сестрою довго шукали одну релігійну організацію, яка видавала гарну гуманітарну допомогу, – розповідає переселенка з Києва Ольга. – Шукали ту церкву в Ужгороді, а виявилось, що вона знаходиться за межами міста. Є таке селище – Минай. Кілька годин його шукали. Але гуманітарку там отримали дуже круту!»
Для родини з трьох жінок та трьох дітей Ольга з сестрою Оленою отримали кілька банок тушонки та рибних консервів, рис, гречку, багато солодощів, цукор, згущене молоко, овочі, дитяче харчування, хліб, гігієнічні засоби, мило, шампунь, постільну білизну, дві ковдри та два каремати. Все те ледь донесли додому, розповідає жінка. Продуктів, запевняє, вистачило надовго.
«Ми навіть не сподівались, що нам стільки дадуть! Ми перед входом написали список того, що нам треба. Писали все – від продуктів до матраців. Така у них умова – перед входом людина пише список, який потім віддає працівниці з церкви. А та вже йде зі списком всередину будівлі і збирає там пакети допомоги, яку люди просять», – пояснює схему Ольга.
До церкви наступного разу Ольга навідалась через півтора місяця. Але на той момент про щедру релігійну громаду дізналось багато людей, тож під будинком, де роздають «гарну гуманітарку», стояла велика черга.
«Мені пропонували записатись в чергу під номером 87, – розповідає жінка. – Я так порахувала, що навіть якщо церква роздаватиме ту допомогу вночі, то я і до ранку не отримаю. Навіть не стояла. Там відкрита територія, сонце пече, а люди стоять годинами. Сидять під парканом, голови понакривали хто чим, і чекають. Сумна картина».Більше продуктових наборів Ольга ніде не змогла отримати.
«Скрізь такі черги, що треба по пів дня, як мінімум, стояти, – пояснює жінка. – І дають зовсім мало. Люди годинами вистоюють, щоб отримати кілька кілограмів крупи, вермішелі та пару банок тушонки. Це в кращому випадку. Колись була черга за ковбасою. Але недовго (сміється). Ковбасу розібрали за хвилини. Ми навіть і не бачили, яку давали».
Варто відзначити, що в останні тижні логістика видачі гуманітарної допомоги в Ужгороді значно покращилась. Людей намагаються розвести в різні черги, в різні дні. Наприклад, мамам з дітками пропонують прийти в певні дні тільки для отримання дитячого харчування та памперсів. Такий розподіл значно спрощує процес. Люди не стоять в одній черзі «за всім». Є конкретні соціальні групи (пенсіонери, мами з дітьми тощо), яка отримує допомогу в певний час у визначеному місці.
Черги – явище, створене війною
Гуманітарки багато, але отримати її не так вже й просто!
Найлегший спосіб дізнатись, де дають гуманітарну допомогу – від самих переселенців. Хтось десь почув – переповів іншим. Тому про допомогу – чи то продукти, чи то побутова хімія, чи то одяг – найшвидше дізнаються ті, хто спільно проживає десь у гуртожитках або в інших пристосованих для переселенців приміщеннях, таких як дитячі садочки та школи.
Ще один спосіб щось отримати – просто пройтись центром міста.
«Щодня обов’язково десь щось дають, – говорить переселенка з Чернігова Олена. – Ми щодня гуляємо з дитиною вулицями Ужгорода. Коли бачимо чергу – одразу займаємо місце в кінці і тільки потім питаємо, за чим люди стоять. Краще одразу зайняти місце, а потім вже питати, що дають. Бо поки на початок черги збігаєш, позаду вже два десятки людей займе місце».
Черги, як соціальне явище, раптово виникло в провінційному Ужгороді з початком війни. Тут давно такого не бачили. Раніше не вистачало покупців з грошима. Тепер навпаки –
товару на всіх не вистачає. Логістика спокійного розміреного життя на заході країни в перші кілька місяців війни не витримувала навантаження. Вантажівки з продуктами не встигали привозити всього і в достатній кількості.
Згодом ситуація покращилась. Тепер товару в магазинах вдосталь. Але ціни для багатьох переселенців зависокі. Тому люди змушені «полювати» за гуманітаркою, щоб витримати цей складний період.
Тому сьогодні Ужгород – це ще й місто черг з переселенців. Люди стоять за всім, що дають.
Запис «на список»
Ще одна «схема» отримання гуманітарної допомоги – стати «на список». Так тут говорять. Суть в тому, що переселенці самі складають списки черг.
«Списки треба, щоб все чесно було, – пояснює 50-річна Валентина з Харкова. – Ми десь тиждень тому стояли-стояли, але так і не достоялись ні до чого. Кажуть, давали консерви, цукор, вермішель, крупи. Та нам не вистачило нічого. На наступний день прийшли о 8-й ранку, а там люду стільки! Чоловік сто вже стояло під дверима. А потім переселенці самі почали складати список тих, хто в черзі, хто за ким стоїть. Кожному номер кажуть. І всі по номерах тих заходять. Хто не встиг в один день – отримає на наступний. Список переходить на наступну добу. Отак по-чесному! А з тою «живою» чергою – то таке: хто молодший да швидший, той і встиг! А старим що робити?»
70-річна Тетяна Іванівна з Нікополя в Ужгороді вже більше двох місяців. За цей час гуманітарну допомогу отримала тільки один раз. Жінці дали дві пачки крупи, дві банки консервованої квасолі, трохи печива. У Тетяни Іванівни хворі ноги. Вона не може ані довго ходити, ані годинами стояти в черзі.
«Мені люди розповідають, що ось там і там можна отримати якісь продукти чи для гігієни щось. Такі ж переселенці як і я розповідають, – каже жінка. – Але я ж не можу довго стояти. А там стояти треба годинами. А то й, може, на другий день потрібно приїхати, бо в перший не встигли видати. Такі справи. Я вже стара для таких випробувань. Здоров’я нема».
Паспортні дані за гуманітарку
Ще одна цікава деталь – переселенці подекуди при отриманні гуманітарної допомоги дають свої персональні дані. У різних організаціях – різні умови. Але фактично всі, хто видає допомогу в той чи інший спосіб записують дані людей, які отримують гуманітарку. Одні просто фіксують ім’я, прізвище та звідки людина прибула, інші просять залишити номер телефона, а деякі вимагають повні паспортні дані.
«Мене в одній організації попросили повністю записати номер, серію паспорта, прописку – розповідає переселенка з Києва Ольга. – І це за кілька рушників, простирадло та ковдру. Я питала навіщо їм мої персональні дані. Сказали, що це для внутрішньої звітності – що вони ту допомогу роздали конкретним людям».
«Я спочатку боялась десь писати свої паспортні дані, – говорить Олена з Чернігова. – Але потім так подумала – наших тих даних вже записано стільки скрізь, що вже байдуже. Хай записують!»
В останній місяць на більшості локацій, де видають гуманітарку, просять показати документ – паперовий або електронний в застосунку «Дія», який підтверджує, що людина дійсно має статус ВПО (внутрішньо переміщеної особи).
Червоний хрест
Червоний Хрест дійсно багато допомагає переселенцям. Роздають багато різноманітної допомоги. Одяг, подушки та ковдри, продукти, побутова хімія, дитяче харчування та памперси – все це можна отримати в пунктах, де працюють волонтери організації.
З особливо корисного багато переселенців відзначають набори побутової хімії та засобів гігієни. Їх почали роздавати ще весною. Спочатку видавали по цілій коробці на одну людину. Там було багато всього – три кілограми порошку, упаковка мила для прання, три тюбики зубної пасти, шампунь, зубні щітки, жіночі гігієнічні засоби, туалетний папір тощо.
Та за кілька тижнів такі набори почали вже «ділити» між переселенцями. Видавали одну коробку на п’ятьох осіб або на одну родину, при умові що в ній є хоча б чотири особи. І теж тільки при наявності довідки внутрішньо переміщеної особи.
Окрім гуманітарної допомоги з речей та продуктів, в Ужгороді допомагають переселенцям ще й безкоштовним харчуванням. Є кілька їдалень, які годують людей безкоштовно або з невеликою доплатою. Ці їдальні досить легко знайти – до них завжди є черги. Черги голодних людей, які втекли від війни.
Олена Лазун, для «Главкома»
Коментарі — 0