Пішов на війну добровольцем та боронив рідну Чернігівщину. Згадаймо боксера Юрія Ворону
25-річний спортсмен загинув у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Юрія Ворону.
Його три тижні шукали у лікарнях, навколишніх селах, розміщували сотні повідомлень у соціальних мережах і чекали дзвінка зі словами «Я живий. Все добре». Юрій Ворона – триразовий чемпіон області з боксу, призер міжнародних і всеукраїнських змагань пішов захищати Чернігівщину в лавах ЗСУ у перші дні війни.
«Війна забирає кращих. Він пішов до територіальної оборони у перші дні війни, вчинити інакше він не міг. Він завжди був таким справедливим і чесним хлопцем», – розповів тренер загиблого Валерій Бондаренко.
Востаннє Юрій Ворона вийшов на зв’язок 8 березня 2022 року, а після того зник. Його друзі, знайомі та близькі одразу почали його шукати. Усі соціальні мережі були з оголошеннями про розшук Юри.
«Вони захищали села, пройшли два села, а тоді окупанти почали наступати на Количівку, там був бій. Вони пройшли його, а потім Юру направили захищати Лукашівку. Там був тяжкий бій, наш Юра загинув там від осколкового поранення в голову. Я кажу і досі в це не вірю», – розповіла подруга Анастасія Майборода.
25-річного спортсмена знайшли лише після звільнення села Лукашівка від російських окупантів. Місцеві жителі захоронили українських хлопців у себе в селі, а коли туди зайшли українські війська, вони показали місце, де поховали захисників. Серед них був і Юрій Ворона.
«Я говорю і сльози ллються. Він місяць пролежав в землі, його поховали добрі люди. Я до останнього вірила, що він у полоні або десь поранений, але аж ніяк не мертвий. Він був людиною з великою душею, такий завжди доброзичливий і відкритий. У 25 років він віддав своє життя заради нашого мирного неба над головою. У війні життям одного ми рятуємо тисячі інших», – поділилася Анастасія Майборода.
«Про такого сина, яким був мій Юрчик, можна тільки мріяти, – розповіла мати загиблого Оксана. – Ми родом з Коропського району. Юра і моя старша на рік донька Іра рано залишилися без батька – він трагічно загинув, коли сину ще й десяти не виповнилося. Ніколи не забуду, як він тоді, маленький, дрібненький, як горобчик, підійшов до мене, обійняв і каже: «Мамо, ми це все переживемо. Все у нас буде добре. Я тебе ніколи не покину».
Навіть коли я вдруге вийшла заміж у Великий Листвен, Юра був для мене головним помічником і опорою. А молодший братик Андрійко взагалі у нього на шиї виріс. Як Юра пішов навчатися, малий вийде до калитки й голосить: «Де мій Юрочка?» Ще по годиннику не розумівся, а відчував, коли маршрутка з Чернігова повинна прийти: стане біля стовпа, чекає, а потім, як колобок, біжить йому назустріч…»
«Працювати почав ще зі шкільної парти, – додала жінка. – Підсобляв будівельникам і вчився у них. А коли студентом став, на оплату першого семестру я збирала кошти, а на другий для себе й для сестри заробляв Юра… Коли тільки все встигав? Вчився в Чернігівському педуніверситеті. Закінчив з відзнакою, був кращим студентом року. Отримав бакалавра, а потім пішов в магістратуру, по профілю фізичного виховання. Постійні тренування з боксу. Всю Україну об’їздив на змагання. А в канікули та відпустки їздив на заробітки у Київ на будівництва, в охоронні фірми. А потім – і за кордон. Я йому: «Синку, ти б хоч трохи себе жалів». А він посміхнеться широко: «Мамо, все добре. Ти як тільки що тобі треба – кажи, я все куплю, все зроблю».
За пів року до 24 лютого 2022 року Юра зібрався на заробітки у Великобританію. Самотужки вивчив англійську мову. Робота була важкою – збирали помідори в теплицях. Меткого юнака помітило керівництво і вже через місяць перевели на інший труд, більш оплачуваний і відповідальний. У вихідні встигав ще й ремонти житла робити. Повернувся додому 16 січня. Побув у селі кілька днів. «Не міг він довго без діла сидіти, – схлипнула мати. – Йому треба були робота, тренування, навчання. У Юри завжди була купа ідей, задумів. Він стільки всього хотів зробити! Не сплю ночами, все в голові минуле прокручую. Мені ж за нього ні разу в житті не було соромно, ніколи нічим не образив, я так їм завжди пишалася. І пишатимусь до кінця своїх днів».
Останній раз Галина бачила сина 7 лютого 2022-го. Вони з сестрою приїхали в рідне село. Як з’їжджалися докупи – не було більшого щастя для матері. Хата вирувала – друзів, молоді повний двір. Душа раділа. Тепер хата пуста. І двір – сирота. Тут повновладні господарі – горе і тиша.
Мати пригадала, як востаннє проводжала сина на маршрутку: «Ще спитала: «Ти все взяв, нічого не забувся?» А він повернувся і, як завжди, зі своєю життєрадісною посмішкою: «Мам, всього вистачає. Ну чого ти переживаєш? Все ж добре». І подумати не могла тоді, що бачить свою дитину востаннє живою».
Галина 24 лютого, як завжди, вранці вирушила в Городню – продавати молочне від своїх двох корів. Доїхали до Пекурівки, а назустріч двоюрідна сестра Людмила Кравець з чоловіком. Заплакана: «Галю, війна почалася. Там ворожої техніки повно». Кинулася дзвонити сину: «Юро, не сиди на п’ятому поверсі! Йди до друзів, у приватний сектор! Їх тут стільки сунеться через село!»
У першу ніч російські солдати влаштували своєрідний шабаш під ворітьми Галининого будинку, що над дорогою – понапивалися, під вікнами на танках гасали, і роздягались, і чоботи погубили на сільському стадіоні. Галина знову почала вмовляти сина їхати додому, в село. Сказав, що чекає сестру, щоб добралася з Києва, а потім разом вибиратимуться.
Але Іра зі столиці виїхати у чернігівському напрямку вже не змогла. Після тижня сидіння в бомбосховищі дівчині таки вдалось покинути Київ і добратись до Бельгії. Юра ж тим часом запевняючи маму, що все в порядку, ще 26 лютого записався до тероборони, а через два дні вже боронив околиці Лукашівки, що неподалік від Чернігова. Періодично дзвонив під час короткого затишшя і просив: «Бережи себе й малого, мам. Ніде не ходіть. У мене все добре. Зв'язок поганий, не можу говорити».
Востаннє Юра дзвонив матері 6 березня. Вона його знову почала благати виїжджати. А у відповідь: «Мамо, ну що їхати? Сидіти і чекати, доки в нашу хату прийдуть нас вбивати? Як помирати – значить, доля така». Галина розплакалась, а він знову: «Все буде добре».
«8 березня вранці я отримала від сина вітання: «Мамочко, зі святом. Бережи себе, малого. У мене все добре. Поганий зв'язок». Я відчувала, що щось не так, але й на думку не спадало, що він у самому пеклі, що пішов воювати. Адже досвіду не було ніякого, навіть в армії не служив. Це вже потім мені його дівчина Юля розповіла, що не пускала його у військкомат, навіть взуття сховала. А він: «Я не можу сидіти в підвалі, коли дітей убивають. Не віддаси взуття – босий піду!» – розповіла мати загиблого.
Галина все намагалася додзвонитися до сина. По кілька разів на день поміж колонами ворожих танків, з яких цілилися снайпери, ходила за церкву, до млина, де можна було спіймати зв'язок. Але дарма...
Українські військові у Великий Листвен зашли 4 квітня. У матері потеплішало на душі: може, хтось бачив чи щось чув про її Юру. «Я ще встигла наварити отакенну каструлю супу, щоб тих дітей погодувати, – пригадала Галина. – Вони всі такі мурзаті, голодні, замучені. Побігла з сусідами покликати їх по домівках – щоб помилися, може, попрати їм одяг. Аж бачу, знову моя сестра Люда їде мені назустріч зі старостою з Пекурівки Надією Пятковською. Плачуть, а я зрозуміти не можу, що вони від мене хочуть. Давай мені якісь таблетки в рота пхати. Тоді Люда: «У нас завтра похорон. Юрчика в морзі опізнали». Я на землю впала. І так кричала, що все село чуло. Що це неправда, що це помилка, що синок мій живий. Цілу ніч потім сиділа в кріслі й як заклинання твердила, що це не може бути правдою. Але вранці треба було вже їхати за тілом Юри…»
Як страшний сон запам’яталася Галині та страшна дорога до Чернігова. Уламки, розстріляні хати, порозбивані танки, спалені машини. Подруга Наталія Лотош з Городні супроводжувала жінку впродовж тієї жахливої подорожі ритуальною машиною. У морзі тіло Юри віддали не одразу – занадто багато тіл загиблих доводилося виносити.
«І досі відчуваю той запах крові. Там стояли величезні сміттєві баки, заповнені скривавленим одягом вбитих наших дітей та мішками, просякнутими кров’ю, в яких їх звозили до моргу. Я зайшла, коли прийшла черга, а там жіночка заповнює документи. Я до неї: «Це неправда. Тут не може бути мій Юра». Вона мені протягує Юрин годинник і срібний хрестик, який я сину на 18-річчя подарувала. Погнутий і закривавлений. Він ніколи його не знімав. Той хрестик я впізнала б з мільйона. А потім і його вивезли на каталці. З під чорного поліетилену виглядувала нога. Сумнівів бути не могло. То був Юра…» – зазначила жінка.
Тіло Юри 25 днів пролежало в полі, прикидане землею, доки село звільнили українські військові й змогли забрати загиблих побратимів. Місцевий фермер Григорій розповів: «Пекло тут було. Справжнісіньке пекло. Як ті хлопчики, майже діти, могли стримувати шалений напір рашистів протягом чотирьох днів – тільки Богу відомо. Скільки людських життів врятували ціною власного… А сина вашого я добре пам’ятаю. Він завжди посміхався, навіть у найстрашніші миті. Я ще думав: «Як же ти, пацан, любиш життя, що посміхаєшся навіть під час цього диявольського шабашу».
Поховали Героя у селі Листвен Чернігівської області, де Юрій жив останні роки.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0