Український наступ на півдні: чи є ресурси продовжувати?

Майже 5 місяців українського контрнаступу. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» спробували підбити певний підсумок операції ЗСУ на півдні України. Ще навесні її очевидною метою називали Бердянськ та Мелітополь, згодом в українському командуванні говорили, що завдання мінімум – Токмак. Як просуваються ЗСУ, якою кількістю західної техніки може оперувати українська армія і чи є ресурси продовжувати наступ?

Початком українського наступу на півдні прийнято вважати 7-8 червня. Потім у мережі з'явилися кадри підбитих танків Leopard та БМП Bradley. Західна преса писала, що у перші два тижні контрнаступу Україна втратила близько 20% наданої для операції техніки. Незабаром ЗСУ змінили тактику.

«Думаю, буде справедливо сказати, що в Україні були деякі проблеми з координацією операцій між різними бригадами. Але в деякій мірі цю проблему було зведено нанівець рішенням українського командування зосередитися на тактиці малих груп. Україна, по суті, з середини червня покладалася на тактику невеликих підрозділів, їй вдалося зберегти багато техніки західного виробництва, яку можна використовувати в бою, наприклад, у наступному році або коли буде ухвалене таке рішення», – каже Конрад Музика, воєнний аналітик Rochan Consulting.

Stridsvagn 122 – це шведська версія німецького танка Leopard 2А5. Офіційно відомо, що Україна отримала 10 таких машин і вони зараз виконують завдання на сході України. Екіпаж «Леопарда» пройшов навчання у Швеції. Танкісти розповідають – дізналися багато корисного, але все ж таки одна справа полігон, а інша – реальні бойові умови.

«Тактика, вони нас там вчили одному, а ми сюда приїхали і працюємо зовсім по-іншому. Більшість з інструкторів не бували в бойових діях, так як і цей танк до України. Вони нам в тактику – чим більше машин виїхало, тим краще, в наступ. Ну, вони як би розуміли, що нас в наступ готовлять, але тут цього ж немає. Ну і щодо стресових ситуацій - там же не було, ми просто по полігону катались собі взад-вперед 15-20 кілометрів на годину, таке, щоб привикнути до машини», – каже військовослужбовець 21-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Олексій.

На фронті українським танкістам найчастіше доводиться працювати вночі. Саме з такого виїзду повернувся екіпаж перед зустріччю з журналістами Донбас Реалії. Саме час – поповнити боєкомплект.

«Ми тільки їхню піхоту бʼєм, фугасами, бо в нього осколок розсіяння здоровий, то ми їх і б'ємо. В нас поки ще, вони не йдуть же колонами. Це якби вони йшли, то можна було б по їхніх...» – каже його побратим Ігор.

«Нам дають підрозділи, з якими ми працюємо, цілі. Якісь позиції дають, рекомендують. Ми виїжджаємо на розвідку і пішки ходимо, дивимось, так як і було перед цим виїздом. Позавчора я виїхав, вийшов туди, де я сьогодні працював танком, подивився, побачив. Це найбільший ризик, коли ти йдеш пішки. Щоб я потім, так як сьогодні, виїхав і працював і без проблем виїхав назад вночі», – продовжує Олексій.

Тепловізор, лазерний далекомір та здатність захоплювати одразу кілька цілей – перевага у шведського «Леопарда» перед радянськими танками достатня. Але в той же час в умовах нинішньої війни на якісь танкові битви чекати не доводиться.

«Я вчився в Десні на навідника Т-72, тоді поїхав за кордон, навчився на цьому. На цьому набагато простіше, ніж на Т-72. Геть відмінно. Нема там нічого страшного, що там кажуть», – каже Ігор.

«Щодо безпеки – танк дуже надійний. Якщо стоїш до противника лобовою частиною – 100%, що виживеш. ПТУР, уже перевірили, ПТУР на цих танках, пошкодили пушку, звісно, броню трошки скосило, але екіпаж живий, обійшлось легкою контузією», – каже Олексій.

За даними проєкту Oryx, ЗСУ отримали 71 танк «Леопард». Втрата 20 підтверджена візуально. Але при цьому значна частина з них зараз на ремонті чи вже відновлена. Знищено 1 із 14 «Челленджерів». Пошкоджено достатньо БМП «Бредлі», але водночас небагато« Мардерів» та CV90. У жовтні до України приїхав 31 танк «Абрамс».

«Я думаю, якщо й будуть зміни з українського боку, то вони будуть поступовими. Я не очікував би побачити раптовий український прорив, бо характер операцій такий, що прогрес дуже повільний, він триває. А домогтися прориву за нинішнього підходу практично неможливо», – каже Конрад Музика.

Після зміни тактики ЗСУ також зосередилися на контрбатарейній боротьбі. Згідно з підрахунками того ж Oryx, Росія всі ці місяці зазнає значних втрат в артилерії. Щоправда, відкритим залишається питання зносу стволів знарядь та боєприпасів. Ще навесні Україна, згідно з даними тоді міністра оборони Олексія Резнікова, використовувала 110 тисяч артилерійських снарядів на місяць. За необхідних 350 тисяч. Якими є зараз цифри, невідомо, але очевидно, що Заходу все ще складно забезпечити ЗСУ достатньою кількістю боєприпасів. А від цього залежить також і зимова кампанія.

«Рік тому ми могли – відстрілялися і переїхали, відстрілялися і переїхали. Зараз трошки з цим проблематично у зв'язку з наявністю «Ланцетів». «Ланцети» – це основний такий в них підступний ворог наш. Як сказали наші друзі з-за кордону, війна в Україні – це війна артилерії. Чим краще ми відпрацюємо, чим точніше нанесем ураження по тих самих лисячих норах піхоти, скільки резерву знищимо, тим буде легше нашій піхоті потім брати і штурмували ті самі нори і відкидати їх назад», – каже боєць 26-ї артилерійської бригади ЗСУ Андрій.

«Наша проблема в тому, що президент не визначив конкретну ціль. Адміністрація не сказала, яка ціль США. Вони говорять, щось на кшталт: «Ми з Україною стільки, скільки потрібно». Це не ціль. Якщо б вони озвучили її, то все пішло б набагато швидше. Ця війна не обов'язково повинна бути довгою. Це буде довга війна тому, що ми не забезпечуємо Україну усім необхідним для перемоги. Ми допомагаємо рівно стільки, щоб підтримувати їхнє життя, але недостатньо, щоб перемогти. Минулого літа ми дали російській армії занадто багато часу, щоб попрацювати над обороною. Поки ми намагалися визначитися з танками і що ще надати. І ми все ще це робимо. Я думаю, що це жахлива стратегічна помилка з боку адміністрації – не проявляти більшої наполегливості щодо нашої цілі», – каже генерал-лейтенант, командувач армії США В Європі в 2014–2017 роках Бен Ходжес.

«Ми очікували, що контрнаступ триватиме приблизно три-чотири місяці. Можливо п'ять. Зараз здається, що рівень активності української сторони, особливо коли йдеться про наземні сили, обмежений через використання тактики малих груп. Але, з іншого боку, здається, що це дозволить українцям продовжити нинішній темп атак на осінь і зиму. Це означає, що говорити про те, чи контрнаступ є провальним, чи ні – передчасно. Подивимося, яка буде ситуація в найближчі пару місяців, і чи виникне істотне зниження активності українських сил за цей період. Безумовно, це дуже складна операція», – каже Конрад Музика.

Загалом, просування української армії на півдні адекватне тим труднощам, з якими вона стикається. Це думка експертів британського Королівського інституту оборонних досліджень.

Вони наголошують: ЗСУ не вистачає систем для мінної розвідки, Росія має перевагу в повітрі, а також говорять про необхідність змінити підхід у підготовці українських офіцерів, з акцентом не на академічні знання, а на реальний досвід війни в Україні.

«Ми чули безліч повідомлень від України про те, що вітчизняна підготовка не найкраща. Ми також чули від української сторони, що підготовка солдат за кордоном занадто коротка. По суті, одна з проблем полягає в тому, як створити достатньо великий резерв, як тренувати цих хлопців, не вводячи їх у бій, тому що як тільки ви відправите їх на передову – вони страждатимуть від виснаження. Так, з одного боку, Україні потрібно навчати резерви, а з іншого – потрібно продовжувати поповнювати особовий склад на передовій, щоб замінити втрати і зберегти поточний темп атак. Знайти правильний баланс дуже важливо», – додає Музика.

Темп українського наступу на півдні може змінюватись, але, очевидно, він триває. ЗСУ здебільшого зберегли надану Заходом техніку, але використовувати її в умовах мінних полів, а головне за постійного контролю поля бою безпілотниками дуже проблематично. Причому, це доводять і російські атаки під Вугледаром, і нещодавні в районі Авдіївки.

Ярослав Кречко, «Донбас Реалії»