УПА, ГУЛАГ, постійний спротив. Пам’яті ветерана Мирослава Симчича

Улітку 2022 померла зв’язкова командира УПА Романа Шухевича Дарка Гусяк, а в листопаді – його син Юрій. Символічно, що їх поховали разом. Гусяк відбула в тюрмах і таборах 25 років, а Шухевич, враховуючи різні форми заслання, – близько 35-ти.

Мирослав Симчич, сотенний «Кривоніс», залишався останнім відомим повстанським командиром і, мабуть, найлегендарнішим представником руху опору в ГУЛАГу. Тут він провів 32,5 роки.

«На нєт і суда нєт»

Повстанська історія Мирослава Симчича пов’язана з рідно околицею. У Коломиї, де він навчався, – вступив до Юнацтва ОУН, а вже після формування мережі УПА відбув кілька вишколів і приєднався до рідної Березунської сотні. Чотири села, які у своїй назві містили «Березів», мали достатній потенціал, щоб створити окрему сотню, у якій було до 220 вояків.

Мирослав Симчич очолював чоту, але перш ніж стати сотенним, кілька разів керував сотнею. Уперше це відбулося на Різдво 1945-го. Тоді було поранено сотенного «Мороза», який без вагань передав командування найближчому чотовому. Цей бій виграли, але він став прелюдією більшого, знакового для Симчича бою.

Новопризначений на місце «Мороза» сотенний «Юрко» отримав наказ зробити засідку на загін НКВС. Останній не знав добре ні хлопців, ані місцевості – тому керівництво боєм передав «Кривоносу». У тому бою біля присілка Рушір, за даними, які пізніше зібрав Симчич, загинуло 370 більшовиків і ще близько 100 замерзло чи померло від ран. Та головна жертва – підполковник Олексій Дєргачов. Пізніше з’явилася інформація, що Дєргачов був генерал-майором, відповідальним за виселення кримських татар і чеченців, але через безславну смерть у бою з бандерівцями його посмертно понизили у військовому званні.

Сам Симчич отримав поранення в руку, але щоб вояки цього не побачили – туго перев’язав рукав кожуха, щоб не скапувала кров. Рану виявили, коли він утратив свідомість.

Та зима стала останньою, коли повстанці ще мали сили на великі бої з ворогом. Увесь край піддали репресіям – повстанці гинули, а народ масово вивозили з грифом «довічно виселено». У цей час, улітку 1946-го, «Кривоніс» отримав наказ заново сформувати сотню. Його родина перебувала під прицілом, тож матір Симчича переховувалася в різних людей до кінця 1940-х.

Попри всі небезпеки, Симчич тримався рідної околиці. Саме тут у грудні 1948-го відбувся його останній бій. У хаті однокласниці, куди він зайшов з товаришем, їх оточили енкаведисти. Дерев’яний зруб надійно захищав від куль ворога, тож хлопці відстрілювалися. Енкаведисти підпалили хату й витягли з неї непритомних повстанців.

Симчича шукали давно – таких упівців, зі зв’язками та знанням людей, краще схилити до співпраці. Тож з ним поводилися показово чемно: «Якось вклався спати на розкладачку та й думаю, що не така вже й велика мені біда. Сплю спокійно, не боюся ні погоні, ні облав. Немає потреби спати на одне око й одним вухом наслухати ворога. Спокій. Ще й охороняють. До вікна мені забороняли підходити. Двоє здорових, озброєних охоронців із сержантськими личками сиділи наді мною день і ніч, не відлучаючись ні на мить. Чемно приносили їжу, виводили в нужник. Поводили себе мирно, але автомати завжди напоготові».

Та це було оманою. Під час допиту за участі представника республіканського МДБ Симчич гостро висловився і його вперше піддали катуванням. До свідомості прийшов лише наступного дня. Та цим не завершилося…

– Ти будєш гаваріть, тваю мать?! – крикнув на черговому допиті капітан Пєтухов і хляснув Мирослава по щоці.

– О, то у вас б’ють? – відреагував повстанець.

– А ти што думал, гладят?

Симчич згадує, що ударом повалив слідчого. На крик допомоги влетів конвой, але і їх в’язень порозкидав: «Я дістав надлюдську силу на той момент, чи то зі страху, чи зі злості… Солдати розліталися, мов пси від ведмедя. Але все-таки збили з ніг, а тоді вже відвели душу. Місили мене чоботами, аж їх сьомі поти заливали».

Наступний тиждень провів у непритомності. Кількість пройдених днів порахував по 7 пайках хліба, які, по одній на день, приносили в камеру. Тепер допити відбувалися з нещадними побоями і, як жартував, «з науковим підходом». Солдати бачили розширені зіниці й запихали термометр, щоб впевнитися, що ртутний стовпчик не підіймається вище від 40 градусів. Якщо більше – побої припиняли й тіло кидали в карцер. Та вибити інформацію від Симчича не вдалося. Зрештою, один з конвоїрів-кавказців якось сказав: «Кріванос, помні харашо: на нєт і суда нєт!».

Слідство завершилося найвищим присудом – 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав.

Таборові війни

Якщо в партизанці часто загрожувала небезпека, то в таборах вона була постійною. Важкі кліматичні умови Півночі ускладнювала каторжна праця та свавілля кримінальних в’язнів. Мирослав Симчич потрапив до ГУЛАГу, коли формували «особлаги» – спецтабори для ворогів народу. Тут були значно гірші умови перебування, але й один привілей: великий відсоток засуджених за 58 статтею – політв’язнів.

«У неволі значно відрізнялися хлопці-упівці, тобто ті, які боролися зі зброєю в повстанській армії, і хлопці цивільні. Останні якось спокійніше зносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»… Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводили себе відповідно, – оповідав Мирослав Симчич. – Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом».

Симчич з першого дня відмовився працювати, за що тричі підряд отримував по 15 діб карцеру. Разом – 45 діб у 50-градусний мороз у неопалювальному приміщенні. Ледве живого його вже не залучали до праці. Та він сам знаходив заняття – гуртував навколо себе в’язнів, які давали відсіч кримінальникам.

Згодом відомий дисидент Валерій Марченко в творі «Раз п’ятнадцять, два п’ятнадцять» описав сутичку в БУРі (барак усілєнного рєжима). Напередодні кримінальники покалічили молодого бандерівця, й Симчич мав відплатити за це. «На дворищі промзони на фашиста (так ще по таборах називали націоналістів) чекали троє із захованими під фуфайками аргументами для переговорів. Здоровань, який став найпершим, вихопив булаву (металеву кулю завбільшки з кулак на довгому держаку розглядали з цікавістю набіглі після бойовища в’язні) і замахнувся для удару. Проте він устиг лише замахнутись. По-котячому стрибнувши вперед, Симчич однією рукою перехопив булаву, а другою вдарив у обличчя. Здоровань розчепірив пальці, і зброя опинилась у руках суперника. Наступної миті він уже валявся навзнак з розтрощеним черепом. У цей час до них підскочив другий напасник із залізною штабою. Той устиг зачепити Симчича по рамену, але далі удари вже сипались в одному напрямку. У кримінальника було пошкоджено хребет, ребра і щось там ще. Третьому з ножем дісталося лише раз, бо втік у заборонену зону, де його підстрелив вартовий з вишки».

Іншого разу до табору завезли 200 чеченців-кримінальників, які з першого дня взялися нападати на політв’язнів. Попереджувальні розмови не допомогли, тож терпець українців увірвався – барак з чеченцями спалили.

Засуджені на 25 років мали невелику надію побачити волю. При масовій смертності на каторжній роботі, адміністрація таборів неодноразово закликала виконувати норму, за що обіцяла слабку втіху: «поховати в білизні». Як свідчив Симчич: «Чим ми ризикували? У кожного термін по 25 років. Кого боятися? Чого остерігатися?».

Дії бандерівців у таборах не залишилися непоміченими. Росіянин Алєксандр Солженіцин у своєму «Архіпєлагу ГУЛАГу» писав, що «в цьому жахливому спорті до вух в’язнів доносився підземний дзвін справедливості». В’язень-єврей Давид Цифринович-Таксер згадував, що «далі в Особливому таборі настала слабка, але бажана справедливість». А угорець Ірані Бела зауважив, що «група українців була солідарна між собою і в усьому допомагала один одному. Якщо хтось їх ображав, то вони відразу мстили за образу».

«З групи, яка рахувала бандитам ребра, відібрали вісім в’язнів. Стаття 59.3.16 – табірний бандитизм, від трьох до десяти років. Кожному з нас влупили від душі ще по десять років. Але оскільки максимальний термін у СРСР тоді становив двадцять п'ять років, то нам просто-напросто від дня присуду треба було починати відбувати покарання заново. Тобто ті роки, що ми вже відбули в неволі, не зараховувалися, попереду в кожного був ще «свіжий» термін, довжиною у двадцять п'ять років».

Як злісний порушник режиму півтора року відсидів у карцері. Про той період згадував скупо: «Холод, голод, спрага висушили мене, мов блощицю». Проте врятували друзі, які в негоду, особливо в заметілі, підповзали до БУРу, який охороняв окремий озброєний солдат на вишці, й на довгій тичці передавали хліб.

Два 15-ть і ще 2 ½

Таборові повстання привели до революції в ГУЛАГу – сотні тисяч справ переглянули й в’язні масово вийшли на волю. Таких, як Симчич, це не стосувалося, але і йому термін обмежили до 15 років. Тож у 1963-му він опинився на волі. Щоправда, йому заборонили проживати на заході України, в республіках Прибалтики та Гродненській області Білорусі.

З дитинства його манили козацькі краї, тож поїхав у Запоріжжя. Та тут потрапив у зачароване коло: приписатися не міг, адже не працевлаштований, а на роботу не брали – бо не приписаний. Без грошей, в одязі, у якому покинув табори, він часто ночував на вокзалі, остерігаючись зустрітися з міліціонерами, а вдень безнадійно намагався розв'язати проблеми з пропискою.

Одного разу в міськвиконкомі так і заявив, що готовий щось скоїти й повернутися до в’язниці. Погроза спрацювала – це одразу розв'язало насущні проблеми. У Запоріжжі знайшов роботу, одружився, тут у нього народився син. Життя Симчича внормувалося. Та в СРСР відзначали 50-ліття жовтневої революції й водночас заново розкручували маховик репресій.

«Пораненому, стомленому ув'язненням у зрусифікованому місті, цьому 40-річному чоловікові було вже не до політики. Прикрим, до дуже незначної міри, для влади міг бути лише його язик. Коли, шукаючи і не знайшовши української вечірньої школи в місті колишньої козацької вольності, зрізався з директором-шовіністом. А чи коли кепкував із щасливого сьогодення, вистоюючи в черзі за білим хлібом. І тим не менше 1967 року Симчича заарештовують», – пише Валерій Марченко.

Слідство тривало близько двох років. Попри велику кількість підставних і реальних свідків, Симчич ні в чому не зізнався. Відтак його відправили досидіти недобутий термін – нарахували 15 років.

Це був інший досвід. Симчич пам’ятав уроки минулого, тож коли опинився в камері з кримінальниками, які захотіли відібрати торбу, то знову продемонстрував силу. Після цього по тюрмах і таборах за ним мандрувало прізвисько «бєшений дєд» і його остерігалися.

Та тепер Мирослав Симчич не порушував режим, а навпаки – включився у працю, щоб бодай щось заробити для родини. У цей час його дружина виховувала двох синів. Водночас Симич намагався з різних сторін допомогти ще й самотній матері, яку було позбавлено пенсії та яка зазнавала утисків влади. У 1976-му в листі до комісії з прав людини ООН писав: «Ви не можете зменшити моральних мук моєї матері, зробити її старість щасливою і спокійною. Ви не маєте змоги зупинити переслідування її місцевою владою, яка знаходить різні причини, щоб мститися на ній за мене. Ви не в силі повернути їй право громадянства і людини. Я все це знаю. Прошу тільки одне: права на життя. Допоможіть моїй матері!».

Він також писав протести до влади, оскаржуючи свій вирок. Один із таких листів опинився на сторінках закордонної преси. До Симчича знову приїхали слідчі, та він пояснив, що офіційно надіслав листа Брєжнєву, а як і чому той переслав на Захід – не знає. Проте це мало свою ціну – в день, коли закінчився 15-літній термін, його знову ув’язнили. Черговий термін – 2,5 роки. На волі він опинився в 1985-му, та й то з різними обмеженнями.

«Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле, – свідчив згодом для книжки «Брати Грому». – Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами… Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерті. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога… Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно».