Ексміністр оборони Великої Британії: Чому українська молодь гине, а молоді росіяни досі на європейських пляжах?

Країни Європи змушені переосмислювати підходи до питання безпеки і оборони – без сподівань на автоматичну підтримку Вашингтона. Все це відбувається у контексті трансформації глобального безпекового середовища та зміщення стратегічних пріоритетів Сполучених Штатів в бік Індо-Тихоокеанського регіону. 

Важливу роль у формуванні нової безпекової політики Європи відіграє Велика Британія, яка не лише активно підтримує Україну, але й виступає за посилення відповідальності європейських союзників за власну безпеку. Про те, як в Лондоні бачать готовність Європи взяти на себе таку відповідальність, чому Росія, як загроза – це надовго, і чому військова агресія Росії проти України та зростаючі амбіції Китаю є частинами єдиного глобального протистояння, «Главком» говорить з міністром оборони Великої Британії (2014-2017) Майклом Феллоном. 

Розмова відбулася на полях Black Sea and Balkans Security Forum 2025.

Наскільки вдалою вам здається ідея Трампа загравати з Путіним, щоб таким чином відірвати Росію від Китаю? 

Трамп думає, що він може мати справу з Росією, адже свого часу Сполучені Штати мали справу з Радянським Союзом і в результаті виграли Холодну війну. Але різниця в тому, що тоді вони знали, як себе поводити. Вони зрівнялися Радянським союзом в обороні. Вони мали конкурентну економічну модель. Зараз же Америка не знає, як мати справу з Китаєм. Він став для них занадто великою економікою і вони не можуть вести тарифні війни. Він також занадто великий для Сполучених Штатів і у військовому плані. Вони не знають як реагувати на масштаби нарощування китайської військової сили. І це є коренем цієї проблеми, що тягне за собою такі рішення, як зменшення військової присутності в Європі. Тобто, реакція Сполучених Штатів тут є такою: якщо ми насправді не знаємо, як з цим впоратися, ми повинні повернути наші військові ресурси додому. Тож все це з боку Вашингтона не стільки антиукраїнська позиція, скільки переорієнтація американських зусиль на вирішення більшого виклику. Однак, я з цим не згоден, адже вважаю, що це все один конфлікт. Сполучені Штати повинні розуміти, що російська агресія в Європі і виклики з боку Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні – це тісно взаємопов’язані речі.

Чи існує в Європі розуміння того, що трансатлантичні відносини більше не будуть такими, як в минулому, і що Росія як загроза європейській безпеці – це надовго?

Трансатлантичні відносини, насправді, вже певний час зазнають змін. Першим американським президентом, за якого американці почали більше фокусуватись на Китаї, як на своєму найбільшому виклику, був Обама. А Трамп та його радники лише посилили цей фокус. Зараз вони говорять про те, що їм потрібно повернути війська, літаки та системи протиракетної оборони додому, бо їм треба тепер треба дбати про захист своєї власної країни, зокрема, від викликів з боку Китаю та Індо-Тихоокеанського регіону. Крім того, радники Трампа, які регулярно відвідують Лондон, вже протягом тривалого часу повторюють, що Європа повинна взяти на себе тягар забезпечення європейської оборони. 

Що стосується Росії, то ми давно визначили її як загрозу. У Стратегічному огляді оборони Великої Британії 2015 року Росія була визначена як безпосередня загроза. І вона не зникне ні завтра, ні післязавтра. І Європа повинна на це реагувати. А це, по-перше, означає довгострокові програми, щоб спробувати компенсувати ті можливості, щодо яких ми залежали від Сполучених Штатів. Я маю на увазі, наприклад важкі перевезення, дозаправку в повітрі, протиракетну оборону, розвідку і спостереження. І це, на жаль, те, що неможливо зробити за одну ніч. По-друге, нам потрібно збільшити наші щорічні поточні витрати на оборону, щоб ми могли розгорнути більше військ на східному кордоні, якщо Вашингтон прийме рішення скоротити свою військову присутність в Європі. І по-третє, щоб вищевказані кроки мали успіх, ми також повинні переконати наше населення в Західній Європі змінити його ставлення до питання безпеки і оборони. 

Досить амбітні плани, враховуючи те, що не всі в НАТО сьогодні довели власні витрати на оборону до 2% від ВВП…

Так, у на досі є вісім-дев’ять країн, серед яких є й небідні, які не витрачають 2%. І це ганебно. Крім того, ми не лише затримуємося з постачанням зброї Україні, але через цей західноєвропейський вплив на ЄС, ми також надто повільно запроваджуємо санкції.

І ми, до речі, все ще дозволяємо росіянам бути на набережній Канн, на човнах у Бодрумі, чи на вулицях Лондона... Чому українська молодь має гинути в боях, а молоді росіяни можуть вільно подорожувати Європою, мати в ній нерухомість і ніжитись на європейських пляжах?

Звичайно, вони можуть сказати, що не мають можливості змінити режим Путіна. Але я вважаю, що заборона на в’їзд до Європи для російського середнього класу була б виправданою, оскільки вони повинні взяти на себе певну відповідальність за те, що робить російська влада від їхнього імені. Тобто, ми маємо бути набагато жорсткішими. І якби те, що робиться зараз, було зроблено під час анексії Криму, ми могли б врятувати багато життів. 

Наскільки те, що сьогодні робить НАТО, відповідає тим загрозам, які стоять перед безпекою Європи?

НАТО – це те, що ми сьогодні маємо, це один з найбільш тривалих та найсильніших оборонних альянсів у світі. Поряд з цим, у нас є й інші, менші за розміром багатосторонні ініціативи, які нам слід розвивати, наприклад, Об’єднані експедиційні сили (коаліція з десяти країн під керівництвом Великої Британії, що зосереджувалася на швидкому реагуванні та експедиційних операціях у Північній Європі – «Главком»). Україну запросили стати там розширеним партнером. 

Міністр оборони Великої Британії (2014-2017) Майкл Феллон на Black Sea and Balkans Security Forum 2025

фото: Black Sea Security Forum 2025

Так, і знову ми говоримо про Північну Європу. А як щодо чорноморського регіону, наприклад? 

Свого часу ми щоразу відправляли Королівські ВПС до Естонії, для патрулювання повітряного простору Балтики. І я це припинив. У 2017 році я переконав НАТО, що нам потрібно патрулювати повітряний простір південної частини Європи. І я відправив наші винищувачі до Михаїла Коґелнічану (авіабаза неподалік чорноморського узбережжя Румунії – «Главком»). І це важливо, зокрема, тому, що якщо буде якесь врегулювання війни, вони зможуть патрулювати не лише в Чорному морі, але й в Україні, принаймні в її західній частині. 

Ви неодноразово згадували перспективу зменшення військової присутності Сполучених Штатів в Європі. Як ви її оцінюєте?

З одного боку, їх можна зрозуміти. Виклик, з яким стикаються Сполучені Штати в Індо-Тихоокеанському регіоні, є не тільки величезним викликом у військовому, але й в економічному плані. В той же час, ми теж є частиною цього. Росія в Україні використовує китайську зброю та технології, північнокорейські війська. Лідерів ХАМАС приймають в Москві. Китай та Іран тісно взаємодіють між собою. Тож, я б сказав, що все це один конфлікт. У той же час, те, що Європа повинна замінити США, якщо вони приймуть рішення про те, щоб забрати частину своїх військ з континенту, є цілком природнім. Адже цілком природнім є запитання, чому через 80 років після завершення Другої світової війни сини фермерів з Айови чи сини сталеварів з Пенсільванії повинні захищати східні кордони Європи? І чому європейців там зараз так небагато? Більш того, я вважаю, що нам потрібно там суттєво збільшити нашу посилену передову присутність. Адже те, що ми маємо там зараз – це лише своєрідний натяжний шнур, який зможе затримати росіян, хіба, що на тиждень. Тому, якщо американці скоротять свою кількість військ в Східній Європі, нам потрібно буде їх замістити принаймні в тому самому обсязі. Якщо цього не станеться, Путін побачить слабкість. А там, де слабкість, він буде тиснути.

Кого ви бачите сьогодні як лідера в Європі? Вашу країну, Францію, Німеччину?

Насправді нам потрібне сильне лідерство всіх трьох. Якщо якась з них сильна, а дві інші слабкі, то страждає від цього уся Європа. Тож нам потрібно те, що ми бачимо сьогодні – лідерство трьох найпотужніших європейських країн. Усі три були разом у Києві. Всі три очолюють «коаліцію охочих», яка не тільки означає, що Україна не залишиться сама, якщо Трамп відмовиться від переговорів, але й те, що Європа має бути залучена до контролю за будь-яким досягнутим врегулюванням.

Ігор Федик, для «Главкома»