За що «закрили» ексзаступника міністра оборони? Інтерв’ю із СІЗО

Наприкінці квітня Печерський районний суд Києва подовжив термін тримання під вартою колишнього заступника міністра оборони Вячеслава Шаповалова ще на два місяці. Це вже друге подовження, хоча адвокати ексзаступника міністра вказували в апеляційній судовій інстанції на необґрунтованість такого заходу та невиправданість призначеної судом застави – 400 млн грн.

Шаповалова підозрюють у нібито перешкоджанні законним діям ЗСУ в особливий період. Захисники при цьому акцентують: Державне бюро розслідувань, яке веде справу, не надало жодних доказів наявності такого наміру у діях ексзаступника міністра.

Нагадаємо, що Шаповалову вручили підозру у тому, що з березня по серпень 2022 року він нібито укладав контракти переважно із закордонними постачальниками бронежилетів та касок, але при цьому в договорах були відсутні пункти про відповідальність постачальників за якість продукції. Крім того, слідство зазначило, що за цими договорами було здійснено стовідсоткові оплати. Після того, як продукція надійшла в Україну, з'ясувалося, що деяка її частина не відповідає українським вимогам до якості. Але при цьому левова частка поставленої продукції, яка, до речі, закуповувалась у країнах НАТО та мала сертифікати Альянсу, вже використовується ЗСУ. Що ж до тих партій, які були визнані неякісними, то стосовно них іде претензійна робота, тобто постачальники або замінюють товари на якісні, або повертають гроші.

Особливість кейсу Шаповалова полягає ще й у тому, що його взяли під варту буквально одразу після того, як у пресі вибухнув так званий «яєчний скандал». Шаповалов після цього подав у відставку, оскільки саме він відповідав у Міністерстві оборони за тилове забезпечення, і не хотів кидати тінь на відомство. Однак його не підозрюють у корупції. Також його не підозрюють у розтраті бюджетних коштів та особистому збагаченні, а його дії не призвели до жодних негативних наслідків. Проте Шаповалова продовжують утримувати у СІЗО, а суму застави для нього не знижують.

«Главком» звернувся до самого Шаповалова, аби він прокоментував кримінальну справу проти нього, а також розповів, в якому стані була система забезпечення ЗСУ напередодні повномасштабного вторгнення та наскільки Україна була готова до «великої війни». Розмова відбулася за посередництва адвокатів колишнього заступника міністра оборони, відповіді Шаповалова на вимогу захисників не редагувалися.

Чи не могли б ви розповісти про початок вашої роботи в Міністерстві оборони, адже ви стали заступником міністра менш як за рік до повномасштабного вторгнення?

Я був одним із перших заступників міністра Олексія Резнікова, який прийшов із нової команди. Спочатку коло моїх обов'язків не мало відчутних меж.

Наприклад, був останній місяць фінансового 2021 року, який необхідно було закривати і при цьому показати результат ефективної діяльності Міноборони. А алгоритми та логіку цих дій формували люди, які були на посадах до мене і з якими я не був знайомий, і справи від них не приймав. Розбиратися довелося по ходу, працюючи 24/7 та розраховуючи на свій управлінський досвід.

Якщо говорити про тилове забезпечення, хоча це був лише один із напрямків з моєї зони відповідальності, то я зіткнувся з повністю розбалансованою структурою, якщо дивитися з точки зору управління. З незрозумілої причини були роздуті штати з нечітким функціоналом, були несформовані підрозділи – у Центральному управлінні розвитку та супроводу матеріального забезпечення Збройних Сил України не було нікого, окрім директора, а Центр управління контролю якості було укомплектовано частково.

Не секрет, звичайно, що корупційна парадигма була багаторічним злом Міноборони і була практично скрізь. Скрізь сиділи люди від минулих команд чи будь-ким заангажовані, у тому числі бізнесом.

Усі процедури за попередні роки були необґрунтовано забюрократизовані для тієї самої «парадигми», яка давала можливість впливати на процеси постачання та закупівель.

Була відсутня чітка демаркація між повноваженнями Міноборони та ЗСУ – так зване вічне протистояння міністра та головнокомандувача.

Комунікація між Міністерством та профільним комітетом Верховної Ради, який безпосередньо впливає на процес забезпечення, була, м'яко кажучи, поганою.

Ну, і вінцем усьому була безальтернативна монополія деяких бізнесових структур в окремих напрямках постачання.

Міністр це розумів? Що ви зробили, щоби це змінити?

Звичайно, він розумів, і тому його команда, до якої входив і я, ухвалила ключові рішення: корупція – на вихід, монополія – на вихід, повна реструктуризація та оптимізація плюс нова кадрова політика. Наприклад, кожен, хто претендував на керівну посаду, проходив поліграф. Про все це міністр говорив публічно.

У комплексі всі ці заходи дали змогу закінчити фінансовий 2021 рік із досить добрим результатом. Запустивши процес реформування, ми підійшли до нового 2022 фінансового року.

«О 03:30 24 лютого мені потрібно було зустрічати два літаки з військовою допомогою»

До початку 2022 року Україну вже попередили про підготовку вторгнення. Що відбувалося в Міноборони із забезпеченням на тлі можливої великої війни?

Основним моїм пріоритетом на початку року було забезпечення ЗСУ харчуванням. Це найбільш чутлива та небезпечна галузь постачання. Харчування має бути стабільним та безперебійним. На той момент послуги харчування надавала одна єдина компанія, яка була монополістом. Це й у мирний час небезпечно, а під час війни тим паче. Завдання полягало в тому, щоб диверсифікувати ризики і дати хід на ринок новим альтернативним компаніям, створити конкурентне середовище, підвищити якість і знизити ціни.

Міноборони через систему «Прозорро» розпочало підготовку конкурсного відбору постачальників. Але процедура не була швидкою, бо та сама бюрократія і, зокрема, вимоги до постачальників були прописані під монополіста. Щоб дати можливість заходити новим компаніям, довелося повністю переробити всю тендерну документацію та частково внутрішню.

Паралельно з харчуванням йшла робота щодо узгодження річного та трирічного плану закупівель за відкритою процедурою невоєнного характеру. Плани закупівель були вже сформовані на основі заявлених потреб ЗСУ – це також було моєю «спадщиною». Згідно з алгоритмом, визначеним законодавством, одразу після опублікування бюджету ми внесли річний та трирічний плани на розгляд комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки, оборони та розвідки. Але комітет не дуже поспішав із розглядом та затвердженням планів – на це пішло це аж чотири засідання. Відповідно, процедури закупівель без погодження профільного комітету розпочинати не можна було.

Якість планів теж заслуговувала на особливу критику. Наприклад, на 2022 рік у плані, каркас якого був сформований ще до приходу нової команди, було передбачено закупівлю лише 16 тис. бронежилетів. І так було за багатьма позиціями. Це прояв інерції, яку треба було подолати. Але все це потребувало часу.

Вийшло так, що ми закінчували рік, а з 1 січня за різними напрямками набуло чинності кілька законів, які вносили системні зміни. Доводилося на ходу все це підхоплювати. Ось у такому режимі ми підійшли до 24 лютого.

Як ви його зустріли цей день?

Напередодні – 23 числа – ми оголосили тендер на закупівлю бронежилетів та навіть розмістили на «Прозорро». Це було близько півночі. Але йти додому з роботи я не збирався, бо о 03:30 24 лютого мені потрібно було їхати в аеропорт і зустрічати два вантажні літаки з військовою допомогою від наших партнерів.

Затримуватись на роботі, а іноді й взагалі не йти з роботи було для мене нормальною практикою з того моменту, як я обійняв посаду заступника міністра. Я був одним із перших нових заступників, тож не дивно, що обов'язків у мене вистачало. Одночасно я вів шість напрямків, це якщо врахувати, що справи мені ніхто не передавав і розбиратися доводилося по ходу самому.

Приїхавши в аеропорт (у військовий сектор), я зустрівся з військовим аташе Туреччини, з яким мав прийняти ці два борти з вантажем. Літаки прилетіли точно з планом їхнього прибуття, відомого тільки нам, тому що були прийняті обережності та секретності.

Стоячи під літаком, ми з аташе дискутували, скоріше просто говорили про можливий напад РФ. Літаки були практично розвантажені, як раптом пролунали вибухи. Мені стало зрозуміло, що це вторгнення. Військовий аташе запитав: «Почалося?» Я відповів: «Так».

Злетіти ці борти вже не могли – небо закрили всім повітряних суден. Та й злітно-посадкову смугу було заблоковано. До цього часу на поле під'їхала зенітна установка, яка зайняла позицію біля бортів з метою прикрити їх вогнем, якщо буде потреба. До речі, ці два борти так і простояли майже рік на нашій землі. Екіпаж було евакуйовано.

Забезпечивши відправку вантажу, я поїхав до Києва взяти «тривожний рюкзачок» і переодягнутися у польову форму. Добре, що живу поруч із Міноборони. Рухаючись до Києва, я був здивований потоком машин із міста: як швидко практично миттєво спрацював у людей інстинкт самозбереження.

Я був упевнений, що я потрібний і можу щось зробити у свої 53, хоча б спробувати.

Під час короткої зустрічі із дружиною вона сказала однозначно, що залишається у Києві за місцем нашого проживання, що було вкрай небезпечно. Саме там нас могли шукати ДРГ ворога. Питання моєї безпеки та моїх близьких – це була моя проблема. Ніколи не забуду її слова: «Якщо я поїду, тобі не буде за кого воювати». По-жіночому дуже точно. А воювати було за кого: за Україну, за людей, якими я командував, навіть за котів, яких у мене п’ятеро, і вони – українські коти! До речі, дружина перебувала за місцем реєстрації до червня 2022 року, хоча СБУ рекомендувало навіть не з'являтися там, щоб, так би мовити, нівелювати слабкі ланки та можливість впливу на мене.

Дорогою до Міноборони я обдзвонив усіх керівників підрозділів моєї вертикалі і викликав їх до себе терміново.

Перша військова нарада тривала недовго – почалися оголошення повітряної тривоги. І не секрет, що всі місця нашого розташування добре відомі ворогові, і вже було завдано ударів по частинах запасних командних пунктів, місцях зосередження ЗСУ та Міноборони.

Ми встигли обговорити питання харчування, на той момент вже було проведено тендери, але все бовталося в судах, де точилася міжвидова боротьба між постачальниками, які намагалися вплинути на результати відбору.

Нами було прийнято рішення негайно укласти договори з переможцями. Армія вже воювала, і її треба було годувати регулярно та безперебійно.

Але, крім харчування, необхідні були паливно-мастильні матеріали, шоломи, бронежилети, взуття тощо. Як було з цим?

Другим питанням ми розглянули забезпечення армії паливом та танковим мастилом. Напередодні нам вдалося закупити паливо та мастила, навколо якого було достатньо спекуляцій та бюрократичних капканів монополіста-виробника.

Гірша справа була з бронежилетами та шоломами. Міноборони вже давно нічого не купувало із цієї продукції. Та, яка перебувала у війську, вже вимагала заміни через її знос. Нагадаю, у плані закупівель на 2022 рік було вказано цифру 16 тис. бронежилетів. І все!

На той час уже відгримів ряд скандалів щодо нібито поганої якості жилетів або закуплених не в того постачальника. Купа кримінальних справ Державного бюро розслідування, з арештом та вилученням товару – близько 13 тис. бронежилетів. Цікаво, яка їхня доля і куди вони поділися?

Якось на одній спільній нараді Міноборони та ЗСУ Валерій Залужний сказав, не без іронії, як я розумію, що він буде дуже щасливим, якщо ми закупимо 16 тис. «броників». На початок великої війни на складах було 1,2 тис. жилетів і близько 500 шоломів. І це при тому, що чисельність армії на той момент становила 250 тис. і вже була потрібна заміна зношених жилетів і шоломів.

У плані закупівель на 2022 рік було вказано цифру 16 тис. бронежилетів. І все!

Тобто запасів не було.

Запаси були нульові. Цю проблему потрібно було вирішувати терміново та у найкоротші терміни. Ми почали готуватись до цього ще наприкінці 2021 року, відпрацьовували документи, вивчали ринок. На той момент українські виробники були готові робити 3-5 тис. бронежилетів на місяць. Хоча й без великої війни були потрібні десятки тисяч.

Одну з моїх нарад довелося закінчувати раптово із сигналом повітряної тривоги. Керівників я відпустив до підлеглих, а сам пішов у бункер. Бункер призначений для укриття керівництва Міноборони та ЗСУ. Там усе кипіло, генерали із Залужним керували військовими діями – саме відбивали атаку на Гостомельський аеродром. Але там панували спокій та впевненість у своїх діях. І це передалося і мені, я розумів, що ми не можемо підвести ЗСУ, бо весь народ України дивився та сподівався лише на нашу армію. І я не був винятком.

Але, спустившись по сигналу тривоги в бункер двічі, я зрозумів, що так не піде. Мій зв'язок там не працював, та й плутатися, як то кажуть, «під ногами» не хотілося: там воювали, а от постачати треба десь з іншого місця та іншими засобами.

Піднявшись до кабінету держсекретаря Міноборони, я та ще кілька колег-заступників провели нараду, оцінили ситуацію, визначили канали комунікацій. Щоб навіть у крайньому випадку процеси не переривалися.

«На третю добу війни, вночі мене викликали до «бункеру» Верховного Головнокомандувача»

Якою була ситуація у перші дні на вашому «фронті»?

Вкрай складною. Система електронного документообігу не працювала. Усі звичні, написані виключно для мирного часу інструкції, накази та директиви не працювали. Хтось не відповідав, хтось евакуювався, а хтось просто втік.

Після закінчення цієї наради я зрозумів, що з постачання необхідно терміново створити штаб – маленький, мобільний та функціональний. Ми постійно переміщалися через загрозу удару по об'єктах Міноборони та роботу російської агентури. Були різні дні. Пам'ятаю, ми перебували за кілька кілометрів від Києва, трохи південніше житомирської траси. По той бік траси йшов бій, неподалік працювала наша артилерія, гуркіт, все тремтить, а люди ведуть переговори, опрацьовують документи щодо постачання. Це справді частина фронту.

Після тієї наради я виїхав з Міноборони на об'їзд своїх підрозділів, щоб особисто переконатись у їхній готовності. Доїхав до найбільшого за чисельністю підрозділу – Головного управління майна та ресурсів, що складається з 200 осіб, переважно військових. Ситуація була такою: ще діяли контракти 2021 року, а нові процедури закупівлі не розпочиналися. Річний і трирічний плани здебільшого було затверджено, але не повністю.

Проте, нам вдалося закупити паливо, танкове мастило, а «швейка» (компанії, які шиють одяг) ще дошивала замовлення 2021 року. За той попередній рік із «броні» не було закуплено нічого. І не було підписано договорів на харчування.

Судячи з тих підозр, які були висунуті проти вас, ви активно купували «броню» та інше по всьому світу. Як це відбувалося?

Ще до великої війни міністр відправив мене з делегацією до Туреччини вивчити питання виробництва та можливість постачання жилетів та шоломів для ЗСУ. І ми розробили тендерну документацію для «Прозорро» щодо купівлі «броні» від українських виробників та нерезидентів.

Ми також у перші дні визначили свої пріоритети: безперебійне постачання харчування, диверсифікація ризиків та ліквідація монополії, закупівля достатньої кількості «броні» та форми для військових.

Але на той момент усі без винятку питання були терміновими. Армія – це організм, який потребує постійного поповнення ресурсів та створення запасів.

До речі, тоді централізовані постачання йшли на одну базу зберігання ЗСУ, наразі їх п'ять.

Усе комплектування – це парафія ЗСУ під стратегічний задум головкома. Навесні 2022 року Генштаб проводив оцінку ситуації та збільшував потреби у рази. Уявіть, що від військових надійшов запит на певний обсяг форми або бронежилетів. А за тиждень його помножили на два. А за кілька тижнів – ще на два. А це все – переговори, контракти, оплати тощо. Колосальні обсяги. І все терміново!

Необхідна умова забезпечення – підрозділ має стояти на достатку та бути оформленим. Частинам безпосередньо Міноборони не постачає, все йде через Командування сил логістики.

Основний виклик того періоду – кількість необхідних товарів та терміни їх доставки, і, звісно, логістика – шляхи потрапляння в Україну. А такої кількості товарів цієї номенклатури не було не те, що в Україні – її в світі не було.

Терміни – дуже гостра проблема через зростання чисельності ЗСУ з 250 тис. у кілька разів буквально за пару місяців. Ми почали збирати стокові партії готової продукції по всьому світу, дуже велика географія постачання.

Логістика на перших етапах також була ускладнена через відсутність повітряного та залізничного сполучення. Навіть автотранспортом було важко доставляти, оскільки перевізники не хотіли страхувати транспорт та вантаж та й взагалі їхати до країни, де воюють.

Все вами сказане говорить про те, що ЗСУ взагалі не були готові до війни. Це так?

Якщо брати напрямок ресурсного забезпечення – то й не могли бути готові до війни такого масштабу. Для підготовки такого роду треба було фінансувати та забезпечувати нашу армію як мінімум 10 років до цього, а не грабувати її та не розвалювати.

Чи були випадки знищення складів та запасів внаслідок обстрілів у перші тижні та місяці? Як би ви оцінили шкоду від цього?

Ударів по центральних базах Командування сил логістики з початку війни не зафіксовано, хоча краще спитати про це в нього.

Але щоб завдати шкоди постачанню, необов'язково бити по складах: досить погіршити економіку, і це дуже позначиться на постачальниках. Порушити логістику доставки сировини, наприклад, пошкодити енергопостачання підприємства чи окупувати території, де воно перебуває. Це все було і, звісно, дуже ускладнювало нашу роботу.

Ніхто не хотів продавати нам товар з оплатою за фактом доставки. Багато постачальників були впевнені, що Україна не витримає

Наскільки з правової та юридичної точки зору представники Міноборони, які прагнули забезпечити армію, ризикували, оминаючи інструкції та процедури, якщо такі факти, зрозуміло, були?

Співробітники Міноборони, звісно, ризикували, і я їм за це вдячний. Якщо є ризик втратити країну, то поставити під загрозу постачання такої важливої, з точки зору збереження життя наших воїнів, продукції не можна. Україна останнім часом – мирним – тільки те й робила, що плодила інструкції та накази, при цьому кожен із міністрів це робив по-своєму. Є припущення, що хтось дуже хотів контролювати і впливати на процеси постачання. Ось це і є природа багатьох інструкцій та наказів.

Бюрократизація процесів – це катастрофа. Тим більше, що накази та інструкції були написані виключно для мирного часу та не забезпечують можливості реагувати на виклики військового часу.

Деякі документи просто дискредитували себе по сутності обставин. Ревізія внутрішніх документів давно потрібна. Змінюються міністри, команди управлінців, структура Міноборони, а інструкції переписуються рік у рік.

Судячи з усього, слідство вважає, що ви саме це і зробили – порушили інструкції, тому було підписано контракти на постачання без якогось особливого пункту щодо якості та з повною оплатою чи передоплатою.

У даному конкретному випадку просто було застосовано звичайну практику зовнішньоекономічної діяльності: зі зрозумілим нашим іноземним партнерам договором, який містив усі істотні умови з юридичної точки зору, включаючи параметри якості та оплати. Європейська практика додатково нічого не потребує. Якщо згадати бронежилети – товар супроводжується балістичними сертифікатами якості, виданими авторитетними балістичними лабораторіями. І нагадую, що ніхто не хотів продавати нам товар з оплатою за фактом доставки. Багато постачальників були впевнені, що Україна не витримає більше трьох діб чи тижня. Адже про це говорили уряди різних країн.

Як вважаєте, як державі слід чинити в таких випадках зараз і після війни: покарати всіх, хто порушував неефективні правила, чи підійти до цієї проблеми з точки зору того, наскільки ці дії були виправдані та єдино можливі? Той, хто зробив внесок в оборону, повинен, перш за все, оцінюватися по справедливості, і лише в другу – згідно із законом?

На третю добу війни, вночі я був викликаний у «бункер» до Верховного Головнокомандувача на нараду. Скажу чесно, це була для мене подія, яка визначила мою позицію і перебіг усіх рішень, які я приймав згодом.

Перше: я побачив президента та членів уряду. Вони всі були на місці, і це вселяло впевненість і сильно мотивувало до рішучих дій.

На нараді ми шукали шляхи можливих поставок всього необхідного для захисту України в умовах агресії РФ. Вкрай складна ситуація з логістикою цих поставок змушувала нас діяти зовсім не так, як пишуть інструкції та накази мирного часу. Потрібні були оперативність і нестандартні підходи. І це зрозуміло – на кону життя людей, суверенітет країни та сама держава.

Я усвідомлював, що все, що мені зрозуміло і тим людям, які були в бункері, навряд чи буде зрозуміло тим, хто після війни перевірятиме бюрократичну чистоту наших дій і прийнятих рішень.

Піночет говорив: «Під час війни люди звертаються до бога і солдата, а після війни бога забувають, а солдатів судять». Після наради я знав, що свою частину роботи я повинен зробити незалежно від того, що буде потім.

Тобто ви, як раніше заявляли в суді, вважаєте, що зробили все правильно?

Я та мої співробітники зі штабу вірили в це і працювали 24/7. Ми пройшли всі критичні моменти: не допустили «зради», яку так розганяли у суспільстві, забезпечили логістику та постачання засобів захисту.

Скільки, наприклад, бронежилетів та шоломів вам вдалося закупити?

Скажу так: приблизно в 50 разів більше, ніж спочатку закладалося у річний план. Якщо середня маса бронежилета 10 кілограм, а шолома – 3, то йдеться приблизно про 10 тис. тонн вантажу. І все це було доставлено, повторю, за повної відсутності повітряного сполучення, нерегулярного залізничного сполучення, за відсутності морського сполучення, за відмови міжнародних перевізників їхати в Україну та страхових компаній страхувати транспорт та вантажі, за всієї складності транзиту товарів подвійного призначення та за колосального протидії РФ на товарних та сировинних ринках.

Важливо наголосити, що за минулий рік завдяки замовленням від Міноборони вдалося масштабувати українське виробництво. Ми спочатку ставили за мету максимально вийти на забезпечення за рахунок українського ринку. У результаті до кінця 2022 року ми вже могли повністю закривати потреби у бронежилетах та шоломах за рахунок українського бізнесу. Ми пройшли кризовий період за рахунок імпорту, але тепер така потреба відпала. Це серйозне досягнення.

Ця титанічна праця була виконана маленькою командою з 15 осіб, яка працювала цілодобово над усіма закупівлями Міноборони і протистояла багатотисячній армії постачальників РФ, які й досі не впоралися із завданням забезпечення своїх військ засобами індивідуального захисту та багатьом іншим. А ми змогли! Я навіть мовчу про те, що нам удалося створити дуже непогані стратегічні запаси на випадок мобілізації та збільшення ЗСУ – це близько 200 тис. комплектів.

Те саме можу сказати і про постачання паливно-мастильних матеріалів для ЗСУ – з першого дня і до цього дня не було зривів. Безперебійно постачається харчування, включаючи сухі пайки українського виробництва. Потреба у всьому постійно збільшувалася у багато разів, але ми закрили питання і з формою, і з взуттям.

Відповідаючи на ваше запитання, як слід чинити з такими людьми, як я, я б утримався від порад. Але скажу одне. Варто пам'ятати, що у складні моменти будуть потрібні люди, здатні взяти на себе відповідальність і ризикнути всім заради захисту та порятунку своєї країни. Але якщо в них перед очима буде мій приклад – багатьох це демотивує із самого початку. Тил – це також фронт, тільки для органів державної влади. Успіхи тилу – це успіх на передовій. Це наша перемога.

А ось контролюючим органам я порадив би не займатися популізмом на тлі суспільного запиту «знайти і покарати». Потрібно бути об'єктивним у бажанні дати показники та результат. Не руйнуйте репутацію мені подібних, закриваючи їх у в'язницю та призначаючи непомірну, необґрунтовану заставу.

Усе це змушує замислитися тих, хто обіймає чи збирається обійняти відповідальну посаду: чи потрібно ризикувати свободою та репутацією навіть заради захисту країни? Чи не простіше сховатись за інструкціями і нічого не зробити чи зробити це як вийде і коли вийде? Але це навряд чи нас наблизить до перемоги над ворогом.

Підходьте до цього питання з урахуванням контексту подій, у яких ухвалювалися рішення. Подумайте, якого результату було досягнуто, в які терміни і як він вплинув на перебіг війни. Подумайте: можливо, це був єдиний можливий варіант досягнення мети.

І ще я маю питання: чому ДБР у формі договору зовнішньоекономічної діяльності типової форми бачить кримінальне правопорушення? Це ж господарська діяльність, і відповідальність за неї точно не кримінальна. Але комусь це треба. Питання – кому і для чого?

«Увійшовши до кабінету, ти вже потенційно підсудний»

Відомо, що не ви підписували контракти, за які вам оголосили підозру. Як ви оцінюєте дії того чи тих, хто підписував такі документи?

Цілком правильно: я не підписував ці договори. Але хочу зауважити, що керівник Держдепартаменту держзакупівель Міноборони Богдан Хмельницький (також перебуває у СІЗО за підозрою у перешкоджанні ЗСУ та розтратах бюджетних коштів – «Главком»), навколо якого було стільки медіа-маніпуляцій, був на той момент єдиною посадовою особою, яка могла підписувати документи такого роду. Скажу більше: Хмельницький у перші дні війни взагалі залишився з мінімумом персоналу, бо співробітники його департаменту – це цивільні особи, які розбіглися та евакуювалися. І при цьому вдалося зберегти всі необхідні для роботи документи, розгорнути роботу на запасному командному пункті, постійно перебувати на зв'язку зі штабом і продовжувати виконувати свої обов'язки.

Він розумів, як важливо було налагодити постачання бронежилетів та шоломів, та й загалом підтримувати всі поставки, яких потребували ЗСУ. Він діяв відповідно до обстановки, працював на результат, і результат був – сотні тисяч шоломів та «броників».

Що б ви порадили тому й тим, хто прийшов чи прийде після вас?

Увійшовши до кабінету, ти вже потенційно підсудний. Рано чи пізно, незалежно від того, як ти працюєш і наскільки добрі твої наміри, до тебе прийдуть ті, кому знадобиться твоє місце, кому ти мав сміливість відмовити, хто захоче тебе спровокувати, хто захоче попіаритися за твій рахунок, хто захоче використати тебе в політичних цілях, або ті, кому ти заважаєш. А з тією корупційною параноєю, яка добре продається суспільству, це зробити зовсім нескладно.

Тебе звинуватять у тому, що ти не робив. Посадять на два місяці, потім продовжать термін арешту ще на два місяці, встановлять тобі заставу, посильну хіба що Рокфеллерам, Ротшильдам, Маскам. А тим часом шукатимуть людей, які можуть щось сказати проти тебе. Гріх говорити, але мало що змінилося з часів «класика»: «Була б людина, а справа знайдеться». І суд тобі не допоможе – там мало справедливості, і там закон не живе. Повірте мені – я цієї ілюзії вже позбувся.

«Главком»