Герой України Олександр Кроковець: Я прийшов до ТЦК і промовчав, що у мене друга група інвалідності

Олександр Кроковець з Кременчука на війні з 2014 року: пішов на фронт добровольцем. Починав стрільцем, виходив з оточення з Іловайська. Нині є командиром основної бойової машини армії США Bradley M2 у складі 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Перед минулорічним контрнаступом проходив підготовку у Німеччині.

Нині сержант Олександр Кроковець вже удостоєний найвищого звання Героя України. У травні Полтавський ТЦК повідомив, що Кроковець разом зі своїм екіпажем бойової машини піхоти Bradley у першому ешелоні проривав оборону противника під час українського контрнаступу на Запорізькому напрямку у 2023 році. Цим забезпечив вогневу підтримку піхоті. Ворог під час того наступу влучив по Bradley, але екіпаж продовжив бій і виконав задачу. За це навесні Олександр отримав медаль «Захиснику України». Відтоді відбулося чимало боїв і виконано ще багато складних завдань. Кроковець каже, що війна стрімко змінюється і стає більш технологічною. Військовий не бачить підстав говорити, що все швидко закінчиться, звертає увагу на те, що ворог нарощує виробництво зброї.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Герой України Олександр Кроковець розповів про переваги американської Bradley над російськими БМП, підготовку у Німеччині і нових мобілізованих.

«У Німеччині тренувалися на Bradley, які пройшли операцію «Буря в Пустелі»

Олександре, від імені «Главкома» прийміть вітання зі званням Герой України. Очікувано? За яку саме операцію отримали нагороду?

Ні, не очікував. Не можу вам точно сказати, за яку. За останній час подій було дуже багато. Звісно, дуже приємно отримати нагороду. Але я звик, що ми всі з хлопцями однакові. Вони мені кажуть: Саня, ти – красень! Але для мене усі, хто став на захист Батьківщини, від кухарів до командувача, – усі герої. Побратими телефонують, дякують, що їх врятував. Бувало, заходиш у їдальню, а хлопці кажуть, що знають мене, звертаються і дякують, що їх врятував. А я навіть не пам’ятаю, як це було.

У травні цього року відбувався контрнаступ ЗСУ на Запорізькому напрямку. Розкажіть про цю операцію, що найбільше запам’яталося? Чому так важко було прориватися українським силам?

Ми ще не доїхали навіть до своїх мінних загороджень, як нас уже ворог зустрічав вогнем. Тобто на 1000% можу сказати, що вони нас тоді ждали, коли ми підемо у наступ. Тим не менше, може, з божою допомогою в нас вийшло (розпочати наступ). Але пішло потім не так, наш танк підірвався, став небоєздатним. А стояти на місці на полі бою – зручна мішень для ворога. Ми вирішили, що прийматимемо, продовжуватимемо бій до кінця. А там як буде, так і буде. Чомусь не думали, що загинемо. Були упевнені, що у нас все вийде. І якимось дивом вийшло виконати завдання попри всі пошкодження техніки.

Щільність вогню була така, що «мамо, не горюй». Додайте до цього надщільні мінні поля. Я таких полів, настільки всіяних мінами, раніше ніде не бачив. Наша розвідка добре попрацювала, вони молодці, основну масу мінних полів виявили.

Але ж є ще дистанційне мінування, і його ти не обдуриш. До того ж є закопані глибоко міни, які бур’яном заросли, так просто не дістанеш. Може б наші розмінувальники і їх знайшли, розмінували, але вони були вже на території, яку контролювали росіяни. Було видно, що вони дуже готувалися до оборони, лінії оборони чітко будували.

Тобто для ворога не було секретом, він знав напрямки наступу, чекав лише його початку?

Думаю, що так. Коли ще наступ не почався, їхні літаки залетіли нам за спину і почали бомбити наші позиції. Якимось дивом, вони ні в кого не влучили. Пам’ятаю, коли наступ почався було таке, чого я навіть у кіно навіть не бачив, настільки інтенсивним був вогонь. Бій ішов 10 годин, жодної хвилини не припинявся обстріл. Летіло все, що могло летіти: «гради», танки стріляли, птури (протитанкові керовані ракети). Міномети не вщухали. Таке відчуття, що їх штук 100 било по нас.

До контрнаступу бригади, які були у ньому задіяні, проходили підготовку на Заході. Розкажіть, де і як готувалися, які у вас враження склалися?

Проходили підготовку у Німеччині. Дуже все сподобалося, правильний підхід був до нас. Не знаю, як було у інших, але те, що було у нас – це найвищий рівень. Спочатку відточили свої навички екіпажі. У цей же час відточила свої навички піхота. Потім спільно відділеннями, потім на рівні взводів, потім рот, потім батальйонами. Пройшли злагодження. Навіть репетиція була з нашими партнерами того, як усе буде виглядати на полі бою. Репетиція і наступу, і оборони була. Репетиція була з використанням електронних систем, які показують, скільки я використав боєкомплекту, скільки залишилося. Це вже після тренажерів. А на тренажерах ми вчилися на M3 Bradley, збивали гелікоптери, літаки. Все виходило.

Але потім нам дали M2 Bradley. Думаю, якби в Україні у нас ще були б M3 Bradley, ділов би натворили!

Настільки суттєва різниця між моделями? У чому відмінності?

Якщо загально говорити, то ніби і несуттєва. Але є там одна установка на М3, якби вона стояла на М2, тоді б ми взагалі працювали удвічі швидше і огляд був би на 360 градусів не тільки по горизонталі, а й по вертикалі.

Якою мовою проводилися заняття?

Через перекладачів спілкувалися з інструкторами. Перекладачі молодці, вочевидь ми не перші у них були. Було видно, що у термінології вони розбираються не гірше за військових. Більше вам скажу, ми нашим союзникам показали більші можливості техніки, які вони нам передали. Один їхній підполковник сказав, що 25 років працює на Bradley, але не знав, що таке можна робити з цією машиною. Просто потрібно вмикати фантазію. Певно, є протокол використання машини, які наші партнери дотримуються. А якщо вийти за нього, то відкриваються нові можливості, які ми показали. Нам сказали, що як хочете, так і використовуйте машини, учіться, це для вас. Спочатку ми переживали, було діло, щось навіть зламали, переймалися, що покарають. Нібито дрібниця була, тим не менше. Приїхали спеціально навчені люди, відремонтували. Показали нам, як це робиться. Тобто те, що сталася поломка навіть було добре, бо ми побачили, як проблема усувається. У нас потім в бою були поломки, якби не було такого досвіду, ми не змогли би відремонтуватися в Україні на полі бою. А так навчилися ремонтувати прямо на ходу. От такий досвід.

Будь-яка навіть найкраща теорія не замінить практику. Як здобуті у Німеччині знання допомагало у боях в Україні?

От цим мені і сподобалися навчання. Бо ми там брали участь майже в реальному бою. Так, удавано, але досвід дуже знадобився потім. Союзники нам і засідки робили під час навчань, імітували різні ситуації, які можуть бути в бою. Дуже довго про це можу розповідати. Але це були конкретні умови бою, з якими ми потім стикнулися в Україні. Звісно, в реальному бою летить у тебе снаряд і ти не знаєш, чи витримає, чи ні ця машина. У принципі, за перші п’ять хвилин бою ми зрозуміли, що ця машина в принципі не вбивається.

Машини, на яких ми працювали (у Німеччині), пройшли операцію в Іраку «Буря в Пустелі». Як порядок наводили у цих машинах, то навіть жетони американських солдатів знаходили.

До великої війни ви їздили на радянській БМП. Що це була за техніка, які ключові відмінності з американськими Bradley?

Їздив на БМП-1, БМП-1, БМП-1Д і БРМ-1К, БРДМ-2. Різниця найперша у тому, що Bradley розрахована на те, щоби захистити особовий склад. А радянська техніка – це «шкарабанка», у неї немає такої цілі…

Ви якби бачили, що з нашою машиною відбувалося, скільки ми разів із життям прощалися. Сидиш після бою, дивимося одне на одного і не розумієш, як ми ще живі. Або, буває, їдеш, чуєш, щось ударило. Ну, думаєш, може, на яму наїхав. А як потім роздивляєшся, виявляється, по тобі танк влучив, корпус репнув збоку. А ми у машині навіть не зрозуміли, що трапилося.

Цю війну називають війною дронів. Сторони обстрілюють одна одну зі значної відстані. Контактних боєзіткнень відносно менше. Ефективна дальність влучання снаряду від Bradley – всього до трьох кілометрів. Наскільки потрібні ці машини Україні?

От якби таких машин як Bradley було би побільше, було би набагато краще. Так, на початку повномасштабної війни була більше війна артилерії і танків. Зараз більше авіації і безпілотних літальних апаратів, усіляких FPV, Supercam, «Ланцет» тощо. Але найголовніша задача, особливо під час штурмів, добратися до ворожих позицій. Як це вдається, ворожа артилерія притихає, пілоти дронів також починають трохи нервувати. Щоби ви розуміли, коли я їду на Bradley, то на ворожу артилерію уваги навіть не звертаю. Головне, щоби прямого влучання не було, бо воно неприємне. Поки дим розсіється, огляд втрачається, от за цей момент трохи хвилюєшся. Якби ж тільки самі ми сиділи екіпажем, а так же піхоту веземо, вони в окремій капсулі сидять. Кацапи думають, що все, в тебе влучили, ти зупинився. А насправді так: ти став, «перекурив», дим розсіявся і ти вшився з цього місця хутчіш. Щодо піхоти: ті, які перші з нами були на Bradley, то вони спокійніше поводилися. А зараз до нас прийшли піхотинці, то за них більше переживаєш, щоби з люка на ходу не вистрибували.

Вже майже пів року діє новий закон про мобілізацію. Чи більше людей приходить до війська, якої вони підготовки?

Можливо, один з 10, які приходять, здоровий. Ну, може, двоє, з якими можна воювати… Ті, яких ловлять, вони ненадійні. Є у нас екіпаж «Барбі». Вони молодці, їх поважаю. Їх наловили по Львову, але вони навчилися. І якщо ми з ними працюємо у парі, я завжди знаю, що він мене підстрахує, що би з нами не сталося. Так само вони знають, що ми прийдемо на допомогу, якщо буде потрібно. Не вистачає нам людей. Прикол в тому, що приходить нібито мотивована людина, нібито налаштована служити, але не має уявлення про війну. Люди думають, що війна – це як у кіно. Люди морально не витримують. Можливо, якби у них якийсь перекур був з тиждень, вони б були знову готові воювати. Не кожен морально готовий. Для мене російські військові – це мішень. Чим більше вони моїх друзів убили, тим більше я їх хочу вбивати. А інші не можуть так. Спочатку каже солдат, що готовий, а коли бачить перед собою ворога, то не може його застрелити. Добре, що поряд хтось є, хто зміг це зробити. Чому так відбувається? Думаю, проблеми у самій системі підготовки. Ще помітив: є різниця, з якого навчального центру приходять. Та навіть можуть з одного навчального центру прийти, але через те, що різні інструктори, то і підготовка буває різною. Є такі, що ніби народився військовим, а є такі, хто раніше був у армії, але дуб-дерево.

У мене загинув побратим, Василь Іванович Гузь (внаслідок важкого поранення 23.05.2024, загинув молодший сержант Гузь Василь 28.03.1982 року народження, мешканець житель села Терлівка Руднянського старостинського округу). Він узагалі не служив. До великої війни працював закордоном. Але він же родом з України, в нього тут сім’я, то все кинув і повернувся. Пішов добровольцем, навчився буквально за пару тижнів. Як він добре воював! Якби кожен так воював як він, ми б уже виграли цю війну.

Яка ж тоді найбільш небезпечна зброя, якою можна уразити Bradley?

Якщо знати, куди стріляти, будь-якою можна знищити. Але для цього потрібен великий досвід і чіткі знання.

«Деякі новобранці розповідають, що у 2014 році війни не було»

Наскільки ворог змінюється впродовж цієї війни?

За 10 років війни я різниці не побачив. Що тоді були всякі, що зараз є всякі.

Я так розумію, що свій непотріб вони як тоді посилали на м’ясні штурми, так і зараз. Є таке поняття в армії «розвідка боєм». Спочатку вони виганяють під кулі тих, кого не шкода, щоби ми свій боєкомплект на них витратили. А потім за непотребом ідуть їхні «рекси», професіонали, я їх навіть поважаю. Більше вам скажу, деяким моментам я навіть у них навчився. Це певна поведінка на полі бою. У їхньої піхоти немає страху. Не знаю, чим вони мотивовані, я з ними з полоненими спілкувався і не раз. Мотивація у них в тому, що це ми на них напали, а вони – патріоти. Я намагаюся пояснити, мовляв, як я на тебе напав, якщо ти зараз на моїй батьківщині? А він мені геть інше розповідає.

Вони в одному місці можуть послати тих, кого не шкода, якщо швидко вб’ють, а потім з флангів дуже швидко заскакують. Причому під’їжджають на легкій броньованій машині, а то і взагалі на мотоциклах. Був випадок, перетинався з російським танкістом. То я спостерігав за його діями на полі, намагався зрозуміти, як він працює. Він геть нелогічно діяв. У нього влучаєш, а він далі в напрямку пострілу їде, на ходу перезаряджає і стріляє. Я попробував так само працювати у Новобахмутівці. З однієї позиції по ворогу тричі стріляв, але щоби добратися до неї кожен раз маршрути змінював. І мене в бою за всі ці три кола приїздів і від’їздів жодного разу не влучили. Тобто не слід недооцінювати ворога.

Олександр Кроковець разом з полоненим російським військовим

фото Олександра Кроковця

Який у вас фах? Ви професійний військовий?

Ні, я зоотехнік за освітою. До початку великої війни займався будівельним бізнесом.

У 2014 році ви добровольцем пішли на фронт. Яка у вас була мотивація, бо на Полтавщині, звідки ви родом, війни не було?

У мене тато покійний, Царство небесне, був прикордонником. Я був строковиком у прикордонних військах України. Потім служив на контракті у Державній прикордонній службі. Потім, так склалося, тоді армію знищували, будемо правді в очі дивитися. Відбувалися скорочення, то я звільнився. Потім пропонували назад повернутися, а жінка тоді була вагітна, то казала: ні, не треба. Я не буду жінкою військового. Працював інженером у «Полтаварибгосп»… Потім влаштувався на будівництво. Тоді лютий 2014-го, ці «демони» заходять до Криму. Зрештою, я ж колись присягу складав. Думаю, от починають з Криму, а що буде далі?...

В 2014-му році ким служили?

В автосанітарній роті санітаром-стрілком. Спочатку це було АТО, потім ООС. Потім так сталося, що я здоров’я надовго втратив, по госпіталях ходив, потім мене комісували. А потім почалася повномасштабна війна. Я тихенько прийшов до ТЦК, там спитали, чи жаліюся на здоров’я. Я відповів, що усе нормально, не сказав, що у мене друга група інвалідності. Буквально за дві години опісля я вже був зі зброєю в руках. Чесно кажучи, не розумію росіян. Якби тоді, у 2014-му вони так тиснули, як зараз, то, думаю, у них би щось вийшло. Я ж тоді рік воював у шортах і капцях. Це кіно, але це факт. У рибацькому магазині собі форму купував. У державі нічого не було. Наше щастя, що так довго вони тягнули. Вони дали нам час самим підготуватися і людей підготувати. Можливо, щоденних інтенсивних боїв не було тоді, але в принципі інтенсивні боєзіткнення були, хлопці набували досвіду. Особливо мова про період 2014 – 2015 року. Через що я з новими мобілізованими, бувало, до скандалів в розмовах доходило. Бо вони мені розповідають, що тоді війни не було. А я беру відео за той період і показую їм. Може, тому мені легше воювати, ніж іншим. Після того, як ми в Іловайську потрапили в оточення, я не бачив, щоби за одну хвилину, чи один день було втрат стільки, скільки тоді. Були ситуації гірші, ніж зараз. Але ніхто цього не бачив, бо ж «тоді не було війни». Не хочу образити тих, хто пройшов АТО, ООС. Але з багатьма балакав, то вони не знають, що це таке (війна), бо були незрозуміло де. Тобто зустрічав людей, які не брали участь у бойових діях. У нас були і ті, хто воював у 2014-2015 роках, але були і ті, які, мабуть, у цей час десь на блокпості стояли, до яких ми, може, раз в пів року приїжджали помитися, попрати речі. У нього нібито такі самі документи, як і в мене (про участь в АТО). Але коли з ним починаєш балакати, йому щось показуєш, то він «дупля не ріже».

«Зараз не те, що звичайні солдати, є й офіцери, які у СЗЧ тікають»

Велика війна триває вже третій рік. Час від часу загострюються суперечки про необхідність ухвалення закону про демобілізацію, оскільки воїни дуже виснажені і потребують заміни, відпочинку. Ваше ставлення до цього питання?

Якщо би ти з пів року повоював, а потім пару тижнів мінімум, чи один місяць дали відпочити, було би трохи легше. Щоби за цей час людина з родиною побула. А так не виходить, бо реально не вистачає людей. А безперервно воювати 2,5 роки мало хто витримує. По суті, ніхто. Ми то усі ходимо, посміхаємося. А в середині у тебе все перевертається.

Командири на місцях виходять зі становища тим, що ротують військових на передовій. Це допомагає більше відпочити, переключитися?

Це сильно не допомагає. Ось поміняють військових посадами. Людина начебто трохи відпочине. Але ж відпочиває вона не десь на мирній території. Вона ж однаково тут перебуває. Ну ось, пропустимо, я прийшов із позиції. Мій колега Степан розуміє: якщо я прийшов, то йому час виходити на завдання. І все, в нього відпочинок закінчився. Він сидить і розуміє, що якщо мене уб’ють, то його відпочинок передчасно закінчиться. Тобто думками він усе одно на позиціях перебуває. Не дуже це розслабляє, голову не розслабляє, хоча фізично так - трохи можна відпочити.

Людина – не робот. У двигуна є якийсь свій ресурс, і він вичерпний. У мене була ситуація в бою. Ми їдемо, іде обстріл, а побратим заснув. Бо просто організм вимкнувся. Просив механіка-водія де ями, плавніше їхати, щоби не розбудити, поки ми 20-30 хвилин їхатимемо, аби перезарядитися. Ніколи цього не забуду. До хорошого таке не призведе. Я потім довго думав над цією ситуацією. А уявіть, якщо розпал бою, вирубається він і вирубаюся я. А під час бою, буває, одна секунда грає велику роль. Це велика проблема. Я знаю багато людей, які би і далі воювали, аби їм дали відпочити. А так вони просто морально не витримують. От через що зараз дуже популярне СЗЧ (самовільне залишання частини) з’явилося. А зараз не те, що звичайні солдати, є й офіцери, які у СЗЧ тікають. То мені відверто кажуть, що хай мене посадять, але от саме зараз я хочу відпочити. Слава богу, що за СЗЧ не саджають (якщо перший раз військовий пішов у СЗЧ, кримінальна відповідальність не настає). То вони за той час, коли втекли, не отримують зарплату, а повертаються і далі захищають Батьківщину.

Наскільки СЗЧ це велика проблема?

Якби це «військо» (військові, які вчинили СЗЧ) повернути на передову, то ми би зараз у Москву уже зайшли.

Чи бачите ви для себе світло у кінці тунелю, що для вас буде завершенням війни, перемогою?

Якщо чесно, раніше бачив. Зараз дивлюся, то світла не видно. У 2014 році я був упевнений на 100%, що ми до зими закінчимо і це питання закриємо. Максимум залишиться проблема з Кримом. І далі, якщо що, то це питання дипломатичним шляхом вирішуватимуть. А як виявилося, чим далі у ліс, тим більше дров. Я – реаліст. Дивлюся, війна технологічно дуже розвинулася. Вона не припиняється, таке враження, що усім було цікаво тут відкрити полігон і проводити експерименти.

Нині у західних ЗМІ популярна думка, що слід зупинити війну на нинішній лінії розмежування, а вже далі про щось домовлятися. Як військові до цього ставляться?

Ми з побратимами погано до цього ставимося. Зараз навпаки не можна зупинятися. Як би нам важко не було, але ми навіть намагаємося атакувати і десь щось по метру, по два відбивати у ворога. Якщо ми зараз зупинимося, розслабимося… Росіяни нарощують виробництво зброї, формують запаси. Я стежу за розвитком подій.

Раніше «ланцети» тільки вдень літали, а зараз на них почепили тепловізори, вже і вночі їх запускають.

Завершення війни буде, коли будуть угоди, в яких ітиметься, що росіяни не дивитимуться в наш бік мінімум років 500. І те, що зруйнували, вони мають відбудовувати, а не наші люди. Треба зробити усе для того, щоби вони от на такі умови погоджувалися. А якщо ми погодимося зупинитися там, де ми є, то за два-три роки вони попруть знову. Тільки тепер танками колонами як барани не заїжджатимуть як у 2022 році, зроблять, що нам тут місця буде мало. І всі ж це розуміють.

Є різні точки зору щодо доцільності операції на Курщині. Ви свою сформували?

За всіх казати, звісно не буду. Але якщо суто моя думка, то я не ліз би туди. Отак заскочили (на Курщину), дали їм прикурити, взяли полонених і повернулися на свої позиції. Насамперед я би тримав наші території… А так ми втрачаємо наші території, які повертати ой як складно буде.

Михайло Глуховський, «Главком»