Помаранчевій революції – 20. Голос Майдану Євген Нищук: Усе могло завершитися великою кров’ю

Актор і керівник головного драматичного театру країни Євген Нищук – двічі «голос Майдану». Він, напевно, міг отримати посаду міністра культури відразу після перемоги помаранчевої команди. Але тоді ця посада відійшла кумі Віктора Ющенка і Петра Порошенка співачці Оксані Білозір. Нищук же ні з ким з сильних світу цього дітей не хрестив. Він народився у 1972-му у Івано-Франківську, закінчив театральний інститут імені Карпенка-Карого, грав у театрі та у кіно. Щоправда, з кіно якраз були складнощі. Українських фільмів було обмаль, а у російських чи російськомовних проєктах Нищук брати участь не хотів, говорить він «Главкому».

Після Помаранчевої революції, під час якої Нищук «диригував» головною сценою, він досить скоро зрозумів, що покладати надії на суттєві зміни – справа марна. Український культурний простір при Ющенкові продовжував залишатися вузьким, з усіх боків затиснутим наступом всього російського – музики, книжок, фільмів. Чого тільки варте присвоєння президентом, якого всі досі вважають найбільш патріотичним, звання народного артиста України… Філіпу Кіркорову?

Перше призначення актора Нищука міністром культури сталося лише після Євромайдану – 27 лютого 2014 року, вдруге парламент підтримав таке кадрове рішення у 2016 році.

Собі в заслугу Нищук ставить те, що саме у період його урядування почалася робота над стрічками, які вийшли у прокат останніми роками – «Захар Беркут», «Довбуш», «Будинок «Слово» тощо. Нині ж ексміністро зосереджений на театрі – він є генеральним директором, художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Саме в стінах цього легендарного закладу культури «Главком» розмовляє з паном Євгеном, згадуємо події Помаранчевої революції, з часу якої минає 20 років.

«Ті артисти, які на початку Майдану «падали на мороз», потім просилися виступити, але я їм відмовляв»

Пане Євгене, попередні масові народні виступи – Революція га граніті, «Україна без Кучми», «Повстань, Україно» – обходилися без музичного супроводу, без елементів шоу. Хто, як придумав такий хід під час Помаранчевої революції – доповнити політичну сцену музичною?

Заперечую проти слово «шоу». Помаранчева революція передбачала захист прав та свобод суспільства. Зокрема, і захист культурних процесів. Сателіти Москви від самого початку нашої незалежності пропрацьовували наше культурне поле. Українські гурти не могли пробитися у телевізійний простір, бо там шанували інший формат – формат зросійщеної попси. Тому присутність наших музикантів на Майдані говорила про намір звести протест до спільного знаменника – політичного та культурного.

Євген Нищук на майдані Незалежності під час Помаранчевої революції

фото: Євген Нищук/Facebook

Крім того, рок завжди був музикою протесту. І те, що рок-гурти та інші українські музичні гурти супроводжували опозиційні сили ще з початку 2000-х, було їх бажанням прописатися в культурному полі України, заявити про свою присутність, про своє існування, врешті-решт. Адже йшлося не тільки про музику. Бенюк та Хостікоєв приходили на Майдан, щоб зіграти уривки з вистави про Швейка – і це теж було не задля шоу, а задля протесту, задля боротьби за ідентичність.

А щодо музикантів, то вони з’їжджалися з усієї України. І з Донецька та Луганська також. Це був великий андеграудний рух. Вони дзвонили мені та питали: «Євгене, а нам можна виступити?»…

«Разом нас багато, нас не подолати» – архівне відео часів Помаранчевої революції

І кому з них ви казали «Ні, не можна»? Кого відсіяли?

Знаєте, був момент на Майдані, коли ми не знали, куди поверне ситуація. Була вказівка Москви, і на Київ мали висуватися танки, і то були не жарти. Внутрішні війська були приведені у повну готовність. І лише ніч з європейськими партнерами – Кваснєвським, Соланою – зупинила Кучму. Розгону Майдану був даний відбій, але все могло завершитися великою кров’ю…

Так от, коли стало зрозуміло, що небезпека позаду і помаранчевий Майдан перемагає, з іншого табору почалися обережні дзвінки…

Що ж ви хочете, переможців люблять усі…

Так… Були артисти, які прямо пішли до Януковича, а були й такі, котрі спочатку «впали на мороз», вибачте за такий сленг… І от вони першими почали телефонувати і казати «а ми вже й готові виступити»…

І хто були ці «відморожені»?

Вибачте, але не хочу називати їхніх імен.

А як ви самі потрапили на Майдан?

Почнемо з того, що я з початку 2000-х працював у мистецькій агенції «Арт Велес», яка організовувала та проводила концерти, вистави, фестивалі – такі, як Рок-Екзистенція, «Київська Русь», «Концерт для янголів» та інші. Приблизно з 2002-го ми почали співпрацювати з «Нашою Україною» та розробляти ідеї щодо того, як доносити до людей свою позицію, не маючи виходу у телепростір. Тодішні опозиційні лідери, і Віктор Ющенко в першу чергу, не мали можливості звертатися до людей, за виключеннях хіба що разових теледебатів.

Тож ми запровадили формат живого спілкування – всеукраїнський тур по всіх обласних центрах, включаючи Крим, де була і музична складова, і демонстрація документальних фільмів, які більше ніде не можна було побачити – передусім політичних розслідувань тощо. Так от, вже тоді ставало зрозумілим, що якщо вибори пройдуть нечесно, станеться вибух. Я бачив, скільки людей приходило на наші зустрічі, як вони реагували… Тому коли 21 листопада змонтували сцену на Майдані, я закликав людей захистити свій вибір. Так я туди і потрапив. Так там і зостався…

Святослав Вакарчук з помаранчевим шарфом

фото з відкритих джерел

«Бігав до фоніатрів у Національну оперу, де мені робили досить болючі уколи…»

Зірки – люди складні, часом – капризні та непередбачувані. Як ви ладнали? Хто виявився найбільш нестерпним?

Почнемо з того, що це ж не був постійний колектив. Музиканти приходили і йшли займатися іншими справами. Марічка Бурмака та Анжеліка Рудницька, відспівавши, йшли робити канапки і готувати гарячий чай… Було не до капризів – стояла зима, й людей, поміж всього іншого, потрібно було зігрівати, примушувати рухатися.

Тут дуже у пригоді стали вертепи – їх на Майдані проводили фактично з Андрія (свято Андрія за старим календарем відзначали 13 грудня – «Главком»). Тоді ми почали відроджувати народні гуляння, і це було і відродження традицій, і спосіб зайняти тих, хто приходив на Майдан.

Скільки тоді приїздило музикантів і не тільки! І «Хорея Козацька» з Тарасом Компаніченком, і Валерій Гладунець, і «Древо», і «Божичі», і музей Гончара брав участь у гуляннях та вертепах. Робили майстер-класи з танців, з народної творчості, розповідали про звичаї на Миколая, на Різдво… І на тлі цього всього мені могли сказати: «Женя, тільки без паніки, але ситуація непередбачувана, і сьогодні ввечері може бути що завгодно»…

І що ви на це?

Я робив зі сцени оголошення, щоб забирали з Майдану дітей. Бо мами з татами почали приводити дітей, бо у нас і весело, і смачно – скільки тільки самих закруток приносили люди! І хоча мене переконували, що дітей на Майдані нема, я потім знаходив купу загублених учнівських та студентських квитків… На квитках навіть лишав свої автографи, якщо просили – бажав перемоги…

І от що цікаво – через дев’ять років, під час Революції Гідності – до мене підходили молоді люди, які тоді були дітьми і показували ці квитки з автографами. Вони не так, як дорослі, розчарувалися у Помаранчевій революції, бо пам’ятали передусім той драйв і ту справжність.

Про найстрашнішу ніч Майдану – а це було 28 листопада – мені особисто розповідав редактор Михайло Дорошенко, який за президентства Ющенка був його позаштатним радником. Дійсно, війська спецпризначення вже почали шикувати у Василькові та Петрівцях, аби ті вирушали на Київ, але о 23.58 надійшов відбій… А що ви робили тоді на Майдані? Артисти не розходилися?

Ні, не розходилися. І я спати не пішов. Бо так вже склалося, що я був тим джерелом інформації на Майдані, через який люди дізнавалися новини. І якби я десь пропав, то це викликало би запитання. Хоча люди часом навіть не знали, хто я такий чи як мене звуть…

От не вигадуйте…

Та ні, справді… Я ж не був класичним конферансьє чи тим, хто каже: «Я – Євген Нищук, радий вітати вас сьогодні на нашому концерті…».

Тим не менш, всі знали, що ви – Нищук, а Нищук – це «голос Майдану»…

А «голос» тим часом втрачав голос і бігав до фоніатрів у Національну оперу, де мені робили досить болючі уколи. Бо існував ризик втрати голосу в принципі…

Що цікавого чи креативного ви привнесли на сцену Майдану?

Те ж таки гасло «Слава України!». Ні, воно не моє, звичайно. Але поширення під час та після Помаранчевої революції набуло завдяки мені. Я ним починав та закінчував свої виступити чи меседжі. Якщо забігти наперед, то під час Революції Гідності (2013-2014) термін «Небесна сотня» вжив я, і моєю ж була ідея вмикати «Плине кача» на знак вшанування загиблих.

Чому ви обрали «Плине кача» у виконанні не Тараса Чубая – а це більш відоме аранжування, як на мене – а «Пікардійської терції»?

«Пікардійська терція» заспівала цю пісню більш трагічно. Так, це давня лемківська тужлива пісня, аж ніяк не нова. До речі, після того «пікардійці» на концертах цю пісню не виконували більше ніколи. Вона повністю змінила свій сенс, і тепер звучить винятково як скорботне прощання.

Коли на Майдан принесли тіло Михайла Жизневського, ми не знали, як організувати прощання з ним. Поставили Гімн України… Потім я спитав, чи хоче хтось щось сказати. Всі мовчали. Була присутня мама Михайла, але вона була у стані глибокого шоку. І тоді мені спала на думку «Плине кача». Бо Михайло був білорусом, а у пісні є слова «Гей, погину я в чужім краю, хто ж ми буде брати яму?»…

І це був момент катарсису…

«На Майдані всі виступали безкоштовно, ніхто й не заїкався про гроші…»

Повернемося від трагічних подій Євромайдану до більш світлих та оптимістичних Майдану помаранчевого. Всі виступи артистів були волонтерськими, безкоштовними?

Абсолютно. Ніхто не заїкався про гроші.

Чи став помаранчевий Майдан для когось ключем до успіху? Вже зовсім нічого не чути про «Гринджоли», «Спалахнув шифер» та «Де Був Бір». Чому так?

Бачите, тоді хтось потрапив у свою, винятково вдалу точку… Як там співав «Шифер»?

Я пробив непробивні стіни,

Пробиватиму знову і знов,

Я пробив непробивні стіни,

Час прийшов, час прийшов, час прийшов…

Були й інші хіти – ті ж таки «Гринджоли»… Не я їх лобіював на Євробачення, бо там своя історія…

Ну так, не могла ж Україна виграти другий раз підряд – після Руслани у 2004-му…

Так, але знаєте, в чому була сатисфакція? Ані Лорак майже виграла відбіркові тури, але потім їх призупинили. А коли постала потреба відновити відбір, Микола Томенко сказав, що от, мовляв, справжній переможець – це «Гринджоли», і що нема часу на довгі вагання… І народ проголосував за «Гринджоли»… Вони і зараз собі на якомусь своєму локальному рівні працюють, продовжують виступи. Чому вони не стали успішними?.. Зважте на те, що вже за пару років пішло розчарування у помаранчевій команді, почали казати про політичний реванш…

Отже, Томенко «запоров» перемогу Лорак…

Можна й так сказати.

…яка до того ж була за біло-блакитний табір?

І не вона одна. І Могилевська їздила з концертами на підтримку Януковича, і Повалій, і «Скрябін», і весь продакшн «Інтеру» їздив… А Повалій після всього ще й депутаткою стала від Партії регіонів.

Ви з ними тоді ніяк не перетиналася? На Майдан вони не заходили – погрітися, канапку з’їсти?

Ні, не ризикували.

А «хороші руські» забігали на вогник? Ірина Понаровська виходила на сцену, але через роки заявила, що отримувала за це гроші і не тямила куди її привезли і хто такий Ющенко. З Білорусії прибув «Ляпіс Трубецкой»…

Забігали. У театр приходили, підтримували… Але я дотримуюсь тієї позиції, що хороший росіянин – це самі знаєте, який росіянин… Ну а «Ляпіс» залишився зрештою в Україні, і зараз вони теж тут…

«Фонограму ніхто не використовував. Тому й співалося, як співалося. Не завжди чисто…»

Звичайний день на Майдані… Хто розписував сценарій, послідовність виступів тощо? Яка роль відводилася імпровізації?

Почнемо з того, що стрижнем кожного дня були не музичні виступи, а якісь конкретні дії. Тобто було вирішено, що, наприклад, сьогодні є сенс піти помітингувати під міністерством юстиції – і люди йшли туди. А завтра, скажімо, необхідно буде розгорнути пікет під якимсь судом, де перебували затримані – і люди йшли туди.

Музичні виступи зазвичай планували на вечір, коли люди по дорозі з роботи завертали на Майдан. Бувало, що зі сцени промови проголошували іноземні лідери, які тоді знаходилися у Києві. Їхні виступи перемежовували музикою або ж фільмами-розслідуваннями, про які я вже казав. Сценаріїв як таких насправді й не було.

Стривайте, але це ж могло спровокувати натовп біля мікрофону…

Та ні… Більш-менш приблизну черговість прописували хіба що перед недільними віче. От там було планування та анонсування. Тим паче, що на Майдані весь час відбувалася ротація, бо одні люди приїжджали з регіонів, а інші – від’їжджали… За моїми спостереженнями, більше двох-трьох тижнів підряд мало хто витримував.

Роман Безсмертний в інтерв’ю «Главкому» казав, що перед ним як перед комендантом наметового містечка стояло завдання, аби вночі на Майдані залишалися 15-20 тисяч маніфестантів, а вдень їхня кількість повинна була зростати до 100 тисяч…

Це хіба що у «кращі» часи, бо коли нависала небезпека, не було, я гадаю, і двох тисяч… Але такі цифри ми мусили озвучувати, щоб не лякати нікого… Це я кажу про нічний період, а недільні віче, звісно ж, збирали дуже багато людей – сотні тисяч.

Ви кажете, що планування як такого не було, а я от пригадую, що кожен вечір на Майдані завершувався піснею Тараса Петриненка «Україна»…

Звісно, ми намагалися дотримуватися когось концепту. Ми – це я та Тарас Грималюк з «Арт Велеса»… І Петриненко співав, і Пономарьов Гімном України вечір міг завершити, бо все-таки якийсь стиль мав бути напрацьований.

Зима у Києві 20 років тому була не така, як зараз. Мінус 15 градусів запам’ятился дуже чітко… Зізнайтеся, під фонограму співали, щоб не бігати потім до фоніатрів?

Ні, ні і ще раз ні. Яка фонограма, ну що ви? Тому й співалося, як співалося. Не завжди чисто. Поки я розважав народ, артисти монтували свою апаратуру. І це ж все на очах у людей було. У хлопців замерзали пальці, і вони не могли грати на струнах. Я вже їм кажу: «Все, досить, давайте інших». А вони – мені: «Та почекай, тільки ж розігрілися, зараз заспіваємо…».

Що найбільше запам’яталося з тих часів?

Та багато чого. І баба Параска, і запорожець старий-старий, що під самою сценою стояв – пам’ятаєте?.. Його якийсь такий колоритний дід туди загнав, такий козарлюга… Той запорожець ще розмальовували, фотографували із ним… Котів приносили з помаранчевими стрічками…

Ще запам’ятався випадок з інавгурації Віктора Ющенка. Задум був такий, що одна з доньок Віктора Андрійовича мала трохи підкинути голуба, а за ним полетіла б й решта голубів, яких були поруч на сцені. Нам власники тих голубів пояснили, що якщо один полетить, а за ним і всі інші підтягнуться. А дитина розгубилася, тримали-тримала того голуба, потім розвела долоні, голуб опустився на підлогу і почав по ній ходити. Віктор Андрійович до нього «гулі-гулі», а він собі гуляє і не летить…

Один з «помаранчевих» котів, котрі запам’яталися Нищуку

фото: istpravda.com.ua

Символічно. Помаранчева справа теж не «злетіла» зрештою…

…Ми – до власника голубів, а він каже: «Робимо навпаки. Запускайте цих – вони полетять, а той один – за ними… Але ж журналісти тримають в кадрі голуба, який ходить собі по сцені… Нарешті голуби полетіли, і той голуб полетів, і всі такі – «Фух, ну слава Богу». Але ситуація була близькою до провалу (сміється).

Які ваші спомини про політиків?

Вони всі були дуже справжні, дуже людяні. «Ну що ти? Ну як ти?» – питали. Або таке: «Може, ти змерз? Що тобі принести?». Пам’ятаю, Олександр Шлапак, який потім став міністром фінансів, питає якось: «А який в тебе розмір ноги?». Я: «А що таке?». А він приніс якісь теплі чоботи, термобілизну і каже: «Давай перевдягайся. Бо в чому ти ходиш? Це ж не жарти – зима на дворі, мороз…». Пуховик мені приніс, змусив перевдягатися.

А хто придумав «Веселі яйця»? Чи правда, що ідея зародилася в офісі Тимошенко?

Цього я вже вам не скажу – не пам’ятаю. Загалом «Веселі яйця» (серія гумористичних мультфільмів, сюжети яких розігрували і на Майдані – «Главком») придумав Дмитро Чекалкін, а от в чийому офісі ідея зароджувалась… На Майдані була купа перформансів, «Мистецький барбакан», різні інші дійства, у яких наші «франківці» брали участь… Насправді спогади дуже теплі, дуже дорогі…

Євген Нищук на майдані Незалежності під час Помаранчевої революції

фото: Євген Нищук/Facebook

«Помаранчевий Майдан та Євромайдан – це зовсім різні спогади, другий ще надто живий та болючий»

Євген Нищук – «голос Майдану», Євген Нищук – міністр, Євген Нищук – актор, Євген Нищук – керівник театру. Яке з цих амплуа є для вас найбільш важливим?

Це все різні речі. Моє акторство допомогло мені краще відчувати публіку, я був краще підготовлений, якщо говорити про артикуляцію, риторику тощо. Але з іншого боку, тут нічого не було заздалегідь написаного, спущеного зверху. Все, що я робив і говорив, йшло від мене, вдале воно було чи ні. Все це народжувалося на ходу і йшло зсередини.

А актором я був, є і залишатимусь ним надалі. Я був актором і у ті часи, коли став міністром. Я такого собі не планував, і навіть злякався, коли почалися розмови про те, що я можу ним стати.

Злякалися, але погодилися?

Погодився. Бо чітко розумів, яких змін потребує галузь культури, адже бачив її зсередини. От, наприклад, підходи до виробництва українського кіно з часів Помаранчевої революції так і не змінилися, а міняти їх треба було ще у 2005-му. Я тоді знімався в «Залізній сотні» у Янчука, потім отримав роль у стрічці «Владика Андрій», а потім нічого суттєвого не знімали…

Тобто ви пішли в міністри, бо не мали, де зніматися?

Ні, я про інше. Про підходи до роботи галузі. Театрів, національних колективів, кіно, музеїв, креативної сфери. Культура є фундаментом капітальних перетворень, відіграє визначальну роль у консолідації суспільства, зміні його цінностей. Міністр культури – це не зовсім чиновник, це скоріше політична фігура.

Мною був створений Український культурний фонд, Українських інститут книги, при мені почав відроджуватися український кінематограф, бо на виробництво фільмів стали виділяти понад мільярд гривень, а не ті копійки, що були до того. І зараз продовжують виходити фільми, над якими починали роботу ще у 2017-2018 роках, тобто «при мені». Це і «Будинок «Слово», і «Довбуш», і «Захар Беркут», ще раніше вийшов телесеріал «Спіймати Кайдаша» – сучасна історія за мотивами класичного твору Нечуя-Левицького.

В уряді ми розпочали велику децентралізацію, зокрема і в сфері культури. І це дало свої результати. З’явились, приміром, великі культурні ініціативи на підтримку мистецьких проєктів на місцях, такі як «Малі міста – великі враження» та багато інших. Це був важливий досвід та велика робота, бо явстиг зробити чимало значущих і по сьогодні речей.

З ким із політиків ви встигли подружитися під час Помаранчевої революції? Так, щоб ця дружба тривала досі?

З Філенком (Володимир Філенко – депутат кількох скликань, «польовий командир» Майдану – «Главком») та Стецем (Юрій Стець – журналіст, міністр інформаційної політики у 2014-2019 роках – «Главком»). У кожного з нас, звісно, по-різному складається і зі здоров’ям, і з усім іншим, але зараз мені Володимир Пилипович дзвонить і каже: «Євгене, ну ти ж пам’ятаєш, що ми маємо зустрітися?»… А з артистів подружилися з Фомою з «Мандрів», Тарасом Чубаєм, Марічкою Бурмакою, Сашком Положинським, Фаготом та Фоззі з «Танку на Майдані Конго», Іваном Леньо з Kozak System… А ще, звісно, з Олесем Донієм, бо його «Остання барикада» також була залучена…

Це вже назавжди. Це вже велика дружня родина – всі ми…

Котрий з двох майданів залишив сильніші спомини?

Як сказати… Помаранчевий був більш романтичним, обійшовся без крові, і тому несе теплий добрий спомин… А Революція Гідності – то же були справжні бойові дії, які досить швидко поклали край музиці. До Водохреща 2014-го якась кількість музики ще була, а потім – вже все…

Коли були перші жертви, коли фактично по головах сплячих людей поїхали БТРи, коли горів Будинок профспілок і коли пожежна машина їхала до нього з сусідньої Володимирської 40 хвилин, а на дев’ятому поверсі залишалися журналісти, які вели стріми з Майдану, стало не до музики… До речі, коли та машина нарешті приїхала, то пожежники відмовилися піднімати люльку на дев’ятий поверх.

Чому?

Бо їм пригрозили, бо заборонили будь-що робити… Добре, що знайшлися люди, які знали, як це робиться, які підняли драбину з люлькою, розбили вікно та витягли звідти людей.

Тож це вже зовсім інший спогад, і він ще дуже живий, дуже болючий…

Пісні Помаранчевого майдану є цінними для покоління, яке виросло за ці 20 років? Чи вони пішли у небуття – об’єктивно?

Є пісні, яке є стовідсотково цінними, які поза часом. Та ж «Україна» Петриненка. А є пісні, які народжувалися «під настрій»… Але ж ви бачите, як швидко все змінюється, зараз пішли пісні війни, але й вони дуже швидко застарівають, і нині, у 2024-му, вже й не згадують «Пісню про Байкартар», написану у 2022-му.

Яку пісню ви заспіваєте з Філенком, коли зустрінетеся, щоб відзначити 20-річчя революції?

Ну або «Стіну» від «Спалахнув шифер», або щось народне. Побачимо за настроєм…

Наталія Лебідь, «Главком»