Володимир Крижанівський: За 15 хвилин я мав погодитися стати першим послом у Росії
«Москва швиденько нашкребла грошей на зарплату за три місяці, і офіцери Чорноморського флоту присягнули Росії»
Дізнавшись прізвище авторки «Главкома», Володимир Крижанівський, перший посол України в Російській Федерації, розцвітає. «А я знав одного видатного Лебедя, – каже він. – Це був Микола Лебедь, керівник служби безпеки ОУН. Він якось сказав мені таке: «В ОУНівців не було іншого вибору, окрім як дивитися на комуністів у приціл гвинтівки. Але ми, тобто демократи у парламенті України, мусимо шукати з комуністами спільну мову, бо вони хоч і комуністи, але наші, українські».
Відповідно до цієї настанови, Крижанівський, будучи депутатом І скликання Верховної Ради, заприязнився у парламенті з одним комуністом. «Знаєте, хто це був?» – запитує інтригуюче. І, витримавши ефектну паузу, називає прізвище: «Леонід Данилович Кучма». Із Кучмою, за словами Крижанівського, його пов’язали роки теплих відносин.
У 1991-му на той момент 51-річний Володимир Крижанівський став повноважним представником України в Російській Федерації. Саме так спочатку, в перші місяці незалежності, називалася його посада.
Призначення першого посла в Москву відбувалося спорадично й емоційно. Крижанівський був зовсім далеким від дипломатії, міжнародної економіки та, власне, й від політики, адже працював інженером в інституті «Проєктстальконструкція», від цієї установи у 1990 році його й висунули кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР. Не був Крижанівський ні активістом Руху чи інших антирадянських організацій, ні відвертим дисидентом, як ще один посол-недипломат, призначений у 1992 році, – Левко Лук’яненко (він став першим амбасадором незалежної України в Канаді). Коли Лук’яненко сидів у радянських таборах, Крижанівський працював виконробом на будівництві.
«Ви безпартійний? Тоді голосуватимемо за вас», – казали йому виборці у 1990-му. Настільки, вочевидь, набридло тодішньому електорату засилля Компартії. Вже у парламенті Крижанівський увійшов до кола націонал-демократів. Вони і пролобіювали його призначення послом у Росію. І сталося це на четвертий день після проголошення Україною незалежності.
«Старовойтова вручила гвоздички і розповіла, як Єльцин скрутить українців»
Пане Володимире, як ви, інженер, стали послом?
Історія була приблизно така. 28 серпня 1991 року телефонують мені з президії Верховної Ради: «Володимире Петровичу, просили, щоб ви завтра прийшли на засідання президії». Ну прийшов… Чекаю… Доходить черга до мого питання і мені кажуть: «Ви ж знаєте, що у нас була російська делегація і було вирішено встановити дипломатичні стосунки між Росією та Україною. Так от, президія одностайно вважає, що послом України в Росії маєте стати ви»… Постривайте, кажу, для мене це так раптово, я ж був у будівельній комісії Ради, потім у комісії з прав людини… Дайте хоч до завтра подумати. «До завтра, – говорять, – не можна, часу нема. От вам 15 хвилин – думайте»… Я відповідаю: то нехай буде по-вашому, і погодився.
Але чому саме ви?
Про це саме я спитав у Філенка (Володимир Філенко – народний депутат першого та кількох наступних скликань Верховної Ради – «Главком»). Він каже: так, це наша ініціатива, «Народної Ради» (парламентської опозиції у 1990-1994 рр., яка протистояла комуністичній більшості – «Главком»), ми тебе вирішили висунути, бо ти з комуняками у добрих стосунках, і вони до тебе добре ставляться.
Це дійсно так і було. Бо як казав покійний Едуард Хананов, тодішній голова Ворошиловградського обкому (мається на увазі обласного комітету Компартії, головного владного органу області. Ворошиловград – радянська назва Луганська – «Главком»): «Мы знаем, что вы – враг, причем враг изощренный. Но с вами по крайней мене можно нормально поговорить».
Що було потім – вирушили до Москви?
Так, майже відразу. А з нами, щоб ви розуміли, жодна країна світу не квапилася встановлювати дипломатичні стосунки тоді, у перші місяці після проголошення незалежності. Бо ми ще мали спитати у народу про ставлення до незалежності, провести референдум. Тоді (на референдумі 1 грудня 1991 року – «Главком») навіть Крим проголосував «за» і дав 54% голосів, навіть Донецьк та Луганськ дали понад 80% тих, хто за незалежність України.
Посольство розташовувалася в Леонтіївському провулку, у будівлі, де до незалежності працювало постійне представництво УРСР в Москві.
А знаєте, хто єдиний з російської еліти прийшов туди привітати мене з результатами референдуму? Галина Старовойтова (російська політикиня демократичного спрямування, правозахисниця; застрелена у власному будинку в 1998 році – «Главком»). Вручила мені червоні гвоздички і розповідає, що була у Бориса Миколайовича (Єльцина, першого президента Росії – «Главком») і сказала йому про свої побоювання: «Борис Николаевич, уйдут ведь украинцы, уйдут!». А він їй: «Ничего, нам главное Меченого (Горбачова – «Главком») из Кремля убрать, а потом мы их скрутим». І жестом таким характерним показує, як він їх, тобто нас, скрутить.
А навіщо вона вам це розповіла? Дивне привітання.
Дивним тут є інше. Те, що навіть вона – російська інтелігентка, демократка, майже дисидентка – про вихід України з СРСР говорила з таким непідробним жахом.
Володимир Петрович Крижанівський народився у Вінниці у 1940 році. Закінчив інженерно-будівельний інститут у Києві.
У 1963 році працював виконробом, інженером у будівельному тресті в Києві.
Від 1970-х був на різних посадах у науково-дослідному інституті «Проєктстальконструкція», остання посада – завідувач відділом.
У 1990 році обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Від серпня 1991 року – повноважний представник України в РФ, 1992-1994 рр. – Надзвичайний та Повноважний посол України в Російській Федерації.
Після відставки з посади посла працював у малому бізнесі, зокрема, очолював мале підприємство «Пластик» у Києві.
У 2012 році був членом Конституційної асамблеї.
Нагороджений орденом «За заслуги» (2007 та 2011 рр.).
Тим часом Горбачов (Михайло Горбачов, перший та останній президент СРСР – «Главком») опинився у позиції, як кажуть одесити, «мєжду здєсь». Він нібито лишався президентом Радянського Союзу, а Союзу вже де-факто не було, була тільки Росія, в якої був свій президент – Єльцин. І тоді у Москві придумали один хитрий хід – операцію з «винесення» Горбачова з Кремля. Тобто Біловезьку пущу (8 грудня 1991 року в урядовій резиденції в Біловезькій пущі керівники трьох пострадянських республік, України, Білорусі та РФ, підписали угоду про фактичну ліквідацію СРСР – «Главком»). Задум був такий. Прийти згодом до Горбачова в Кремль і сказати: Михайле Сергійовичу, а що ви тут, власне, робите? А, ви президент? А президент чого, дозвольте поцікавитися? СРСР? Так нема більше СРСР. А якщо СРСР нема, то й президента нема. Так що з усією повагою – з речами й на вихід…
Тоді Борис Миколайович годив нашому Леоніду Макаровичу, як рідному батьку. Єдине, чого він не робив, так це не цілував його в одне місце. Але це було єдиний раз. Вперше і востаннє. Після цього ставлення Єльцина до України змінилося.
«Блажь какая-то у этих хохлов. Что они там удумали? Не-за-леж-ность?», – отак вони про нас говорили в Москві в 1990-ті. І слово любили перекручувати на російський копил: «нє-за-лєж-ность»… Дуже смішним їм це здавалось…
Знаєте, Леонід Макарович за рік до смерті (Кравчук помер 10 травня 2022 року – «Главком») раптом сказав, що якби президентом залишався Єльцин, то війни в 2014 році не було б. А я – йому: «Ну що ви, Леоніде Макаровичу, таке кажете! Ви ж їх знаєте. Навіть я так добре росіян не знаю, як ви. За Єльцина могло бути ще гірше. Бо він постать – масштабніша, особистість – сильніша. Так, він п’яниця. Але не боягуз. Як оцей… Як оця сявка з петербурзьких підворотень…». Сявка – отаким був і є Путін. А Єльцин – це глиба. Це той, хто тримав увесь цей «общак» під назвою «Росія».
Що Кравчук відповів вам на це?
«Володимир Петрович, я вашу точку зору знаю. Бо ви коли ще були послом, весь час повторювали, що розпочнеться війна»… Я з ним не сперечався. Знав, що Леонід Макарович уже був дуже хворим…
До слова, про любов Єльцина до чарки. Ви розповідали, що вірчі грамоти змогли вручити значно пізніше, ніж планувалося, і не Єльцину, а віцепрезиденту Росії Руцькому. Це тому, що перший був не в кондиції?
Так, а мене за це сварило наше керівництво. «Ви погано працюєте», – говорили мені. Моє призначення (вже послом, а не повноважним представником) відбулося у лютому 1992-го, коли Україна та Росія офіційно встановили дипломатичні взаємини, а вірчі грамоти я зміг вручити аж у червні. І посол США, і посол Франції вручали їх Руцькому. Зрештою, так само зробив і я. А у Києві пояснив: Єльцин у будь-який час міг напитися і бути не в тому стані, щоб прийняти вірчі грамоти. А за протоколом, неприйняті грамоти є ознакою того, що посол є небажаним.
«Протоколу та дипломатичній справі вчився у Ленінській бібліотеці»
Хто вас учив протоколу? Хто інструктував, як бути послом?
Я, власне, так і сказав Зленкові, він був першим міністром закордонних справ: ви ж усі дипломати кар’єрні, а я – ні. Я не маю спеціальної освіти, не знаю професійного етикету. Він говорить: «Добре. Наступного разу, коли будете в Києві, попередьте заздалегідь». Я попередив, і одна жінка з апарату МЗС дві години мене інструктувала, як не плювати в їжу (сміється – «Главком»).
Я сам розумів, що мені треба вчитися. І увесь вільний час використовував для читання. Поруч зі мною у Москві була колишня Ленінська бібліотека. Жоден посол туди не ходив, а я – так. Мені було доволі складно, скажу вам відверто. Можливо, найскладніше, аніж будь-кому. Я не був з кола дипломатів, не був членом партії, тобто не пройшов компартійну дресуру. Ставилися до мене начебто непогано, але відсторонено – як до чужого.
Ставилися як до чужого в Москві чи в київських коридорах влади?
І в Києві також.
Але ви не добули свою каденцію…
Ну чому... Я був послом до 1994 року. Відверто кажучи, мені було запропоновано після Москви очолити посольство України в Польщі, але на той час главою президентської адміністрації став пан Табачник. Українофоб, інтриган, жахлива людина. Просто наволоч і відвертий злодій, любив стравлювати людей… Це він випер Сашу Разумкова (Олександр Разумков – політик, помічник Кучми у 1994-1995 рр., батько ексспікера Верховної Ради Дмитра Разумкова. Помер у 1999 році – «Главком»). Якби все склалося по-іншому і якби не слабке Сашине здоров’я, з нього був би хороший президент. Розумна, порядна людина…
Хіба Олександр Разумков мав президентські амбіції?
Я кажу про тих, хто міг би стати добрими керівниками для України. Як на мене, найкращою кандидатурою на той час був би або Євген Марчук, або Олександр Разумков. В’ячеслав Чорновіл був прекрасною людиною – чесною, порядною, пристрасною, але разом із тим він – слабкий керівник. Та й у Віктора Андрійовича (Ющенка, президента України в 2005-2010 рр. – «Главком») високий інтелект мав би поєднуватися з більшим працелюбством...
«Тиск через ядерну зброю чинився на нас страшний»
Яке враження при особистому спілкуванні справляв на вас Борис Єльцин?
Як я вже казав – потужна фігура, але фізично зруйнована. Алкоголь – це страшна річ… Зрозуміло, що Єльцин не був таким мерзотником, як Путін. Але він був імперцем. Розповім такий випадок. Коли постала проблема поділу Чорноморського флоту, я запропонував створити об’єднаний флот, а потім почати його ділити.
Але ж, стривайте, у 1992 році флот і так був єдиний, тобто це був Чорноморський флот СРСР, який після розпаду Союзу опинився на нашій території, базувався у Криму.
Так, але окремі підрозділи моряків підняли жовто-блакитний прапор і на початку року присягнули на вірність Україні. Водночас ми не мали жодного свого корабля. А політика тодішнього керівника флоту адмірала Касатонова була така, що весь флот або більша його частина автоматично мають належати Росії. Росіяни тоді десь зуміли швиденько нашкребти грошей на зарплату офіцерам за три місяці. І офіцери ЧФ присягнули Росії.
Я все це викладаю Кравчуку, мовляв, треба на даному етапі об’єднуватися і відразу ділити весь флот, бо залишимося без кораблів. Кравчук слухав мене, слухав, і мало не заснув. Бо маю я таку звичку – починати ab ovo – «від яйця». Але дослухав таки мене і каже: хороша ідея, іди до російського керівництва.
У Москві я пішов до Бурбуліса (Геннадій Бурбуліс – віцепрем’єр Росії у 1991-1992 рр. – «Главком»). Він мою ідею також схвалив.
Приїжджаємо ми у Мухалатку – це село неподалік від Фороса, на державну дачу, де раніше відпочивали міністри закордонних справ Союзу. Починаємо переговори по флоту. Після переговорів делегаціями була 45-хвилинна розмова Кравчука та Єльцина. Виходять… Кравчук: «За пропозицією Бориса Миколайовича пропонується створити об'єднаний флот і почати його розподіл». Я дивлюсь здивовано, а Кравчук – до мене: «Володимире Петровичу, так треба було».
Це були перші переговори про поділ Чорноморського флоту. Потім були ще і ще, і закінчилися вони вже за президентства Кучми (у 1997 році в Сочі було підписано угоди, за якими ЧФ РФ орендувала базу в Севастополі та місця дислокації військових частин по всьому Криму терміном на 25 років – «Главком»).
І отримали ми в результаті цього розподілу 18,3% кораблів…
Ну такі домовленості тоді діяли. До речі, Кучма непублічно, звісно, жартома пропонував вивести усі кораблі на рейд та пальнути з них з усіх гармат, і починати ділити ті, котрі після цього не потонуть. Таким був стан кораблів Чорноморського флоту – просто жахливим. Важливішою темою переговорів була інфраструктура флоту, можливості базування росіян у Севастополі. Вони не хотіли перебазовувати все в Новоросійськ, бо розуміли, що база в Криму має стратегічне значення.
А ви знали, що у 1992-му Україна передавала тактичну ядерну зброю Росії?
Розумієте, це дуже складна проблема – відмова України від ядерної зброї, і вона, на превеликий жаль, надто мусується непрофесіоналами. З ядерною зброєю ми були би тоді такими саме вигнанцями, як нині Північна Корея… А чому? Тому що наші партнери не знали Україну. Всі їхні інтереси завжди були спрямовані на Москву. І на те, хто зрештою візьме «ядерну валізку».
Тиск на Україну чинили страшний, США і Захід в цілому прямо говорили: не буде ані кредитів, ані доброзичливої політики, доки не вирішиться питання з ядерною зброєю. Західні держави тремтіли, жахались і заспокоїлись тільки тоді, коли стало ясно, що ядерна зброя залишиться тільки в Росії.
«Росіяни випробовують методом «фейсом об тейбл» і дивляться, як людина тримає удар»
Отже, ви кажете, що Єльцин дивився зверхньо на Кравчука. А як, на вашу думку, ставилися в Кремлі до наступного президента України, Леоніда Кучми?
Кравчук був інтелігентною і дуже тактовною людиною. Він хотів бути обраним вдруге, але виграв Кучма, на якого ставили росіяни. Ну не те щоб вони сприймали його як 100% проросійського кандидата... Метод у них такий був: познайомитися з кандидатом і відразу – «фейсом об тейбл». А потім подивитися, тримає він удар чи ні.
Коли Кучма вперше приїхав до Москви як прем’єр, здається, в 1993 році, я запропонував супроводжувати його до керівництва Росії. Він: ні, я сам. Приймали його Єльцин та Черномирдін (Віктор Черномирдін, на той час голова уряду РФ – «Главком»). Повертається Кучма – такий розлючений, страшне! Я його таким ніколи не бачив. «Та що вони собі думають? – кричить. – Я їм хто? Я – директор найбільшого воєнного заводу у Союзі, а вони… Як вони зі мною розмовляють? Ніби я їм слуга».
Є версія, що за викраденням і вбивством Георгія Гонгадзе стоять російські спецслужби, які вирішили скомпрометувати Кучму і поставити його (та Україну) в більшу залежність від Росії…
Знаєте, я якось прийшов до Кучми, довго розмовляли, і тут він каже: «Ти ж у це не віриш, правда?». Я відповідаю: ні, не вірю. А Кучма – мені: «Постривай, я ж навіть не договорив, у що саме…». Я відповідаю, що не вірю, нібито він віддавав наказ вбивати. А Кучма з такою образою: «От Коробова (Тетяна Коробова – працювала журналісткою до 2010 року, після перемоги Януковича залишила Україну – «Главком»), приміром, таку бридоту про мене писала, матом мене крила, – і що, бодай одна волосина з її голови впала?»…
Тобто мовилося про те, що опозиційні журналісти, які послідовно і люто критикували президента і вели розслідування, не постраждали, а жертвою став Георгій Гонгадзе, а не один з них?
Так. Я не вірю, що Кучма віддав наказ вбивати. А щодо того, хто його підставив, скажу так: Росія, звісно, використала всю цю ситуацію, але підставила Кучму людина з його оточення, яку я не називатиму.
Як гадаєте, ми зможемо колись безпечно почуватись, маючи такого сусіда під боком, як Росія в її нинішньому вигляді?
Тільки в тому випадку, якщо їх, росіян, бодай раз нормально провчити. Зараз ми спостерігаємо ефект пацюка, який, будучи загнаним у кут, кидається на людину… Важливо, щоб і Захід це відчув…
Знаєте, я колись чотири години провів поруч із Путіним. Це було відзначення 50-річчя прориву блокади Ленінграда, і Собчак (Анатолій Собчак – мер Санкт-Петербурга у 1991-1996 рр. – «Главком») запросив до себе в резиденцію послів. І на тій зустрічі був Путін (Путін працював в команді Собчака, очолював комітет із зовнішніх справ мерії – «Главком»). Я його тоді не знав. Та ніхто не знав. Спостерігаю я за Путіним і питаю Сергія Беляєва, заступника Собчака: «А це хто такий?» А Беляєв – мені: «Та ніхто. Гебіст… Резидентом був у Дрездені, сидів там у шахи грав…».
Коли кажуть, що Путін – хитрий, я згадую визначення, що хитрість – це розум дурнів. Бо так шкодити власній державі може тільки дурень.
І ось провчити цього дурня ми мусимо. Спільно з цивілізованим світом.
Наталія Лебідь, «Главком»
Коментарі — 0