Війна, яка мала розпочатися в 1991 році

Чи не прикро мені, що на найкращі роки життя мого покоління припав жах, який коїться зараз? Образа – не зовсім точне слово. Не про образу йдеться.

Спробую сформулювати свої відчуття.

Уся ненависть, яку я відчуваю (а я саме це почуття відчуваю) до агресора, пов'язана не з тим, що в нас – покоління 60-70-80 – відібрали сьогодні, а з тим, що ороча навала знищує майбутнє кількох поколінь.

Їхня перемога рівнозначна нашому зникненню.

Їхня поразка означає лише тривалий, в'язкий, багаторічний і занедбаний трипер, тому що ця зараза нікуди не дінеться від наших кордонів.

Це не наша проблема, бо ми – натура, що минає. 10-15 років активної діяльності – це максимум – і ми станемо тінями. Основний тягар відновлення і перебудови нової України ляже на плечі тих, кому сьогодні 30-35 років від роду. Не в нас справа. Справа в них.

І за те, що замість руху вперед наші діти будуть відновлювати те, що знищили ці «борці з нацизмом», я особливо люблю кремлівських. Люблю, як зубний біль.

У кожного покоління своя війна.

Бабусі й дідусі пережили 1 світову, більшовицький переворот, громадянську (10 мільйонів загиблих, між іншим), голодомори, Другу світову, репресії, ще голод, знову репресії. Але вони пережили все це і Радянську владу теж.

Мами й тата отримали репресії, голод, Другу світову, знову репресії й голод, кілька десятків років відносного спокою і нову війну – з рашистами замість фашистів.

Ми думали, що відпетляємо. Не відпетляли. І багато чого ще попереду. Чи прикро мені?

Мені нескінченно шкода не наше покоління, а молодих хлопчиків, які гинуть на фронті. Вони воюють нашу війну. Ту, що не відбулася в 1991. Перенеслася на роки нашої зрілості, для того, щоб убити наших дітей і все те, що ми встигли виростити і досягти...

Тому не треба говорити про те, що ненависть – неконструктивне почуття. Воно конструктивне, поки хоч один агресор топче нашу землю. Це паливо нашої свободи.

А ображатися... ображатися будемо потім. Зараз головне вижити і перемогти.