Росія: зміни зсередини? Декілька підстав для скептицизму
Чи можна сподіватися на зміни у внутрішній політиці Росії? Здається, причини для песимізму переважають. Ні російська демократична опозиція, ні можливий тиск вулиці, ні найімовірніший результат активізації еліт не дають цілком очевидних причин очікувати чогось подібного. Але «очікуване» – це не те, що завжди відбувається: «чорні лебеді» завжди можливі у візантійському світі кремлівської політики.
У перших двох частинах (перша – тут, друга – тут) нашого аналізу енергетичної політики ЄС ми розглянули успішні інформаційно-психологічні операції Володимира Путіна в сфері зміни клімату та енергетичної політики, а також переваги для російських компаній, російської політичної системи та російського правителя, які вони всі разом і кожен окремо отримують у конкуренції з Заходом.
Що коїться вдома у Путіна?
Але тепер слід перейти до важливого питання – внутрішньополітичної динаміки Росії. Чи може Путін якось бути обмеженим або навіть відчувати загрозу від неї у короткостроковій чи навіть довгостроковій перспективі? І чи може Захід отримати від цього якусь вигоду, чи навіть певні важелі впливу?
Треба трохи зіпсувати несподіванку, заздалегідь повідомивши: відповіддю на всі ці запитання є «загалом – ні». Але тема заслуговує додаткового аналізу. Хоча б тому, що в цьому широкому висновку є достатньо застережень, які можуть забезпечити якщо не несподіваний кінець, то принаймні незначний поворот у хвості.
Наразі існують три основні виміри внутрішньополітичних процесів, які можуть призвести до обмежень або загроз (принаймні, теоретично) правлінню Путіна.
Перший – це опозиція в межах більш-менш демократичного процесу, або принаймні з боку політиків, орієнтованих на такий процес. Його можна позначити, як «демократична опозиція».
Другий є більш елементарним: масштабне народне невдоволення, яке виходить за вузькодемократичні рамки виборів і парламентської політики. Воно може включати чи не включати насильство — або ж йому можна протидіяти насильством. Також воно, як правило, включатиме принаймні масові протести чи страйки. Назвемо це «тиском вулиці».
Третій вимрір виникає в правлячій еліті — тій, яка вже знаходиться на вершині і добре себе почуває у системі Путіна. Конкретні приводи можуть бути різними: особисте чи інституційне суперництво; політична боротьба за правонаступництво; протидія (реактивна або превентивна) очищенню чи втраті привілеїв; втрата впевненості з боку еліти у здатності лідера контролювати ситуацію; поява справжнього (навіть умовного) реформатора, який переконаний, що для порятунку «системи», Путіна потрібно усунути; або поєднання деяких або всіх перерахованих вище факторів. Назвемо цю досить різнорідну категорію «політика еліт» або «бояри скидають царя».
Очевидно, що є можливим поєднання двох або всіх трьох вимірів. Насправді, для того, щоб зміни отримали будь-який шанс на реалізацію, потрібно щоб була, власне, така суміш. Наприклад, жоден новий Горбачов не зміг би досягти значного прогресу без мобілізації підтримки поза межами еліт. Демократична опозиція до певної межі була б надзвичайно неефективною без демосу. І так далі. Більше того, внутрішнім силам можуть допомогти або надати стимул, або й придушити, зовнішні сили.
Проте ми забігаємо наперед. Наразі просто використаємо три згадані вище категорії як зручні заголовки для обговорення можливостей.
Демократична опозиція
Відверто кажучи, покладати свої надії на «демократичну опозицію» не має підстав. Не тому, що її не існує, чи тому, що її членам бракує хоробрості, рішучості чи винахідливості. Ні, цьому є принаймні три інші причини.
По-перше, «демократична опозиція» досить невелика і не має реальної суспільної бази ні в питанні рядової активності, ні в питанні широкої підтримки демократичних практик, норм і методів.
По-друге, Путін володіє як репресивними ресурсами, так і методами боротьби з опозицією, які, крім того, були вдосконалені за два десятиліття його перебування при владі. І вони працюють досить добре.
Він має спостереження і сильну поліцію. У нього є слухняні ЗМІ та здатність робити речі більш неприємними, незручними та відверто небезпечними для журналістів, які його не влаштовують. Він має суди, які можуть влаштувати будь-які судові фарси, які йому потрібні. Наприклад, щоб тримати лідера опозиції Олексія Навального у в’язниці та ізолювати його від будь-яких ЗМІ. Завдяки можливості нейтралізовувати незручних кандидатів і забороняти партії і політиків, які не вписуються в його модель управління, а також обмежувати їх діяльність до такої міри, що вона стає неефективною, Путін може без проблем «керувати» будь-яким виборчим процесом.
І не менш важливе – він може ув’язнювати опозиційних діячів або переслідувати їх до такої міри, що людською реакцією на це стає відмова від безплідної боротьби та безглуздих страждань та використання можливості (вільно доступної) емігрувати. Багато хто вже так вчинив. Це є важливим запобіжним клапаном для російського політичного самовара.
По-третє, підтримка Заходом демократичної опозиції, якщо вона буде достатньо рішучою, мускулистою та цілеспрямованою, могла б змінити ситуацію. Але поведінка Заходу поки що більше вводить в оману, аніж допомагає.
Чи відреагували західні лідери, наприклад, на фальсифікації виборів? Зовсім ні. Спробуйте, наприклад, знайти послідовну політику західного уряду щодо справедливості та свободи парламентських виборів у Росії!
Якою була реакція західних лідерів на справу Навального? Більш ніж скромною. Але якщо Захід, здається, нездатний тримати долю найвідомішого російського опозиціонера в порядку денному двосторонніх і багатосторонніх переговорів, які шанси у інших, менш помітних? Чи можна їх звинувачувати, якщо вони дійдуть висновку, що Захід – це місце, яке існує лише для того, щоб бути притулком для еміграції?
Лише час від часу різні інституції ЄС запрошують лідерів російської опозиції, надаючи їм платформу для скарг на свою країну. Але не слід себе обманювати. Це є свідченням нічого іншого, як комплексу провини, потреби в ритуальному доказі приналежності до класичної західної демократії та вірності цінностям прав і свобод людини. Після того, як жест зроблено, на практиці ж не відбувається зовсім нічого. А Меркелі, Трампи та Макрони можуть повернутися до своїх повсякденних справ, до business-as-usual, в той час, як росіяни ризикують своїм життям.
Підсумок: опозиція в Росії є роздробленою і контрольованою, вона змушена працювати в демократії, яка є фасадною та умовною, а в міжнародному плані – російські опозиціонери, в основному, залишені напризволяще. Тож російська опозиція в самій Росії є неефективною.
Тиск вулиці?
Вище зазначено: російське суспільство та влада не мають великої прихильності до демократичних цінностей, форм і практик. А звідки вони можуть їх взяти?
У російській історії дуже мало демократичного досвіду: окрім крихкого парламентаризму пізнього царського періоду, короткого періоду демократії в 1917 році та активності в пізній горбачовський період – жоден з яких не є близьким до того, щоб бути дієвою демократією – є лише катастрофічна псевдодемократія 1990-х, яку сьогодні навряд чи можна назвати прикладом, який надихає. Натомість існувала автократія різних типів, яка переривалась періодами перехідної (і вузької) олігархії. Насправді було мало можливостей або причин для того, щоб демократія мала розвиток, пустила коріння та стала звичною чи такою, що заслуговує довіри.
Натомість російські автократи пропонували популярну і прийнятну альтернативу. Вони підкреслювали роль сильного правителя та важливість національної сили у ворожому світі. Культ Великої Вітчизняної війни, який через 80 років після катастрофічного початку цього конфлікту, постійно підтримується черговим «сильним правителем», свідчить про те, що мантра досі діє.
Як і для багатьох попередніх російських режимів, центральною у формулі Путіна є національна гордість. Таким чином правителі компенсують населенню відсутність належного рівня життя. Пересічного росіянина з дитинства вчили дивитись на карту, читати (відредаговані) підручники з історії та відчувати гордість. Росіяни щасливі, якщо їхні військові та служби безпеки можуть налякати Європу та заслужити повагу регулярними демонстраціями російської могутності – парадами, військовими навчаннями, таємними спеціальними або кіберопераціями, «випереджальною» зовнішньою політикою та, час від часу, військовими пригодами. І звичайно, для підвищення гордості та впевненості в собі велике значення мають ЗМІ та офіційні інформаційні кампанії. З часом вони стають все більш центральними в арсеналі Кремля. Чим обмеженішими стають реальні докази благополуччя, тим гострішою стає потреба у «віртуальних».
Попри це, принаймні в двох аспектах Путін не відчуває себе повністю невразливим до тиску вулиці.
По-перше, реальна серйозна зовнішньополітична чи військова невдача може послабити його основне джерело легітимності – особливо якщо вона є настільки серйозною, що її не можна переконливо «розкрутити» в ЗМІ, як успіх.
По-друге, існують об’єктивні межі, до яких уявлення про могутність Росії, нав’язане російським громадянам пропагандою, можуть компенсувати, принаймні на психологічному рівні, хронічно низький рівень життя. Різке й раптове падіння рівня життя може призвести до небезпечного невдоволення, яке неможливо буде стримати апатією, пропагандою та репресієми. Але ця гіпотеза не набуде реальних розмірів, принаймні до тих пір, поки Путін має високі ціни на енергоносії, а кліматична політика для Європи має вищий пріоритет, ніж військово-політична та безпекова. Російського лідера не можна звинувачувати в тому, що він вміло скористався ситуацією, доки Захід загруз у політичній нерішучості, західна енергетична політика обмежує власні розвідку та видобуток, тим самим продовжуючи «прострілювати собі ногу», а Європа безрозсудно та наївно укріплює свою залежність від російських енергоносіїв.
І останнє. Помилковим є сподівання на те, що демократія чи навіть можливість організації елементарного бунту виникнуть з народних мас. Так само марно сподіватися, що ситуація зміниться разом із зростанням ваги російського середнього класу, нового покоління політиків чи «інтелігенції», які призведуть до змін.
Для молоді модель Путіна є простою: інтегрувати в свою систему патронажу, контролю та лояльності тих, хто буде співпрацювати і змусити емігрувати тих, хто цього не захоче робити. Це, безумовно, актуально для Москви і Санкт-Петербурга. Але для решти країни це актуально ще більше. Переважна більшість молодих людей – будь-хто за межами Москви та Санкт-Петербурга – не є і не буде викликом для Кремля, за винятком дуже конкретних, але малоймовірних обставин.
Що стосується середнього класу, то кремлівська «інтеграція» працює й там, хоча не є очевидним, наскільки сильним або незалежним може бути середній клас в економіці, де домінують великі енергетичні корпорації і виробництво та експорт зброї.
І нарешті «інтелігенція», яка є переоціненою силою в російській історії та російському сьогоденні. Представники широкої «професійної» інтелігенції – люди з вищою освітою, як-от інженери, викладачі, лікарі, бюрократи, медіа-працівники і навіть програмісти здебільшого занадто тісно кооптовані та пов’язані з системою Путіна, її репресивним апаратом та контрольованими ним секторами, щоб діяти незалежно і створювати серйозні проблеми. Навіть комп’ютерні «ботани», які в інших умовах є резервуаром потенційної анархії та бунту, змушені працювати на російську владу як хакери чи тролі.
«Інтелектуали» – інтелігенція у більш вузькому розумінні цього слова – здебільшого скомпрометована. Навіть є спірним, наскільки поняття «дисидент» ще актуальне. Дисиденти, навіть якщо припустити, що вони існують сьогодні, не становлять великої загрози. Сьогодні вони не є ні прикладом для наслідування, ні загрозою. Насправді, у Путіна немає серйозних проблем з інтелектуалами, які скаржаться на обмеження свободи та демократії: вони не завдають шкоди і не представляють прямого виклику його владі.
Навальний – це інша справа: він кинув прямий виклик Путіну, запропонувавши росіянам зміну влади та морально-політичну альтернативу, викриваючи брехню в головному інструменті фасадної демократії – виборах. Однак Путін знайшов ефективний спосіб розібратися й з ним.
«Політика еліт»
Чи може Путін бути усунений повстанням частини еліти, яку він сам плекав протягом останніх двох десятиліть? Відповідь: це не є неможливим, але може відбутись, принаймні в короткостроковій та середньостроковій перспективі – за дуже специфічних обставин. Таких як війна з Україною. Вона може мати ефект Афганістану, який призвів до шоку та розпаду Радянського Союзу, паралізувавши кремлівські репресивні механізми та пропаганду. Проте, з різних причин це наразі малоймовірно.
З економічної точки зору, є підстави вважати, що Росія вступила в епоху стагнації (насправді увійшла в неї кілька років тому). Хоча проблеми в економіці «маскуються» високими цінами на нафту та газ, вже багато років не було суттєвих реформ чи структурних змін. На сьогодні, економіка насправді більше залежить від вуглеводнів, аніж раніше. Навіть у політичному плані спостерігається свого роду стагнація. Але це більш активна форма стагнації, що не нагадує застій, хворобу та геріатричну владу останніх років правління Леоніда Брежнєва. Путін бадьорий і в формі, має енергію для ведення зухвалої зовнішньої політики та проводить регулярні перестановки серед свого оточення та фаворитів. Він також не проти м’яких (іноді показаних по ТБ) мінічисток. І немає підстав вважати, що він не має засобів, щоб зробити ці чистки менш м’якими (і менш мінімальними), якщо буде необхідно. Коротше кажучи, Путін не втратив хватку і він все ще є тим, хто визначає, що і як відбувається в Росії.
Говорячи мовою 16-17 століть, цар Володимир повинен завжди бути напоготові до повстання «бояр» — нових «дворян» чи важливих осіб свого царства. Але це «бояри» особливого типу – вони є його творінням. Вони не є незалежними власниками та генеральними директорами, а політичними призначенцями. І вони прекрасно знають: у будь-який час і в найкоротші терміни їх можуть позбавити статків, роботи, статусу та привілеїв. У них немає незалежних владних баз, Росія не є роздробленою. Натомість всіх своїх «бояр» призначає та звільняє Кремль.
Наприклад, здається, що грізний керівник «Роснєфті» Ігор Сєчін, нарешті реалізує свою давню амбіцію отримати право експортувати частину газу трубопроводами і порушити тим самим монополію «Газпрому». Це може бути цікавий розвиток подій, за яким варто спостерігати, особливо якщо інші компанії та «бояри» отримають подібний привілей. Можна припустити, що це буде багатообіцяючий початок, який за кілька років створить умови для нової моделі економічного плюралізму. Але ніхто всерйоз не думає, що ці рухи є ні чим іншим, як засобом перевірки способів обходу обмежень для використання на повну потужність «Північного потоку-2», накладених третім енергетичним пакетом ЄС. Ще малоймовірнішим є те, що Путін, який є справжнім босом «Газпрому», надасть «Роснєфті» (не кажучи вже про «Лукойл») прямий доступ до торгівлі природним газом в ЄС, а тим більше до споживачів ЄС. Які б права не наддавались керівникам інших нафтогазових компаній Росії, це не зробить їх менш слухняними чи лояльними до Кремля; не кажучи вже про те, що «Газпром» не втратить роль головного гравця.
Звичайно, питання спадкоємця є неминучим і воно може бути досить складним. Схоже, головна мета Путіна – мати подібного собі та обраного ним особисто наступника. Як і будь-який сильний лідер, Путін не буде розтягувати в часі підготовку спадкоємця престолу, який може в якийсь момент проявити нетерплячість і змістити його. Звідси – постійні перетасовки на верхах і тенденція до розпалювання інтриг та суперництва в його оточенні. Звідси й велика ймовірність того, що коли він прийме рішення, що час настав, він вибере когось молодшого, без належного досвіду, зробивши його заступником до передачі влади і тим самим зберігши свій вплив, щоб захистити його від високопоставлених політиків. Звичайно, немає ніякої гарантії, що процес пройде гладко і не піде не в той бік. У разі раптової втрати працездатності, фізичної чи психічної сили Путіна, особливо якщо він відкладатиме передачу влади на невизначений термін, передача естафетної палички може вийти за межі запланованого курсу та темпу. Але навряд чи це станеться в найближчі кілька років. Водночас, імовірно, Путін продовжуватиме підтримувати статус-кво і владу під контролем, використовуючи свої нинішні методи, при цьому не відчуваючи загрози з боку потужних суперників і не маючи необхідності шукати наступника.
Звичайно, якщо до Росії не прилетить «чорний лебідь». Але це вже тема для наступної серії статей.
Іліян Василєв, посол Болгарії в Росії (2000-2006 рр.)
Переклад: Ігор Федик, для «Главкома»
Оригінал статті читайте тут: Analyses & Alternatives
Коментарі — 0