У Білого дому відкриваються нові вікна можливостей, але залишаються й старі невирішені проблеми
Байден чи Трамп? Інтрига, якій залишилось жити лічені години
45-й президент Сполучених штатів Америки прийшов на хвилі ненависті до істеблішменту та «класичних політиків». Активний, часом агресивний, а головне - позасистемний, він швидко сподобався середньостатистичному виборцю, який втомився від «федералів із Вашингтона». Одним з головних постулатів нового президента було повернення до внутрішньої політики, а не розширення зовнішніх зобов’язань – доволі неординарна позиція для президента держави-світового лідера. То якою ж була зовнішня політика цих чотирьох років? І з чим доведеться працювати наступній адміністрації Білого дому (хто б не став біля керма після виборів)?
America first!
Під час своєї інавгураційної промови Дональд Трамп заявив, що в його політиці Америка «буде на першому місці». І хоча в тому конкретному спічі це стосувалася торговельних та зовнішньоекономічних угод, надалі цей наратив став домінуючим у всій повноті міжнародної політики. Фактично, ми маємо справу з оголошенням верховенства та першочерговості внутрішньої політики та внутрішніх державних детермінантів над зовнішньо політичними умовами та курсом. Трамп вважав (і є всі підстави заявити: і досі вважає), що Сполучені Штати занадто активно залучені у вирішення занадто великої кількості міжнародних проблем і криз. Цитуючи його, Америка має перестати бути «світовим поліцейським».
Після кінця Холодної війни, коли головний супротивник Сполучених Штатів зник з карти світу, залишивши по собі нові незалежні держави, що вийшли з комуністичного полону, та ослаблену Росію, хтось мав взяти на себе тягар відповідальності за новий світопорядок. І вже в 90-х роках стало очевидно, що США радо пристануть до такої роботи. За наступні 30 років змінилось багато чого на політичній арені США – республіканські та демократичні президенти, незліченні зміни складу Конгресу, починалися і закінчувалися нові соціальні та економічні кризи, проте Америка впевнено трималася «великої стратегії». Полягає вона якраз в глобальному баченні ролі Сполучених Штатів як світової держави і світового гаранта безпеки та стабільності.
Трамп, будучи пертурбатором, вирішив такі розклади змінити. Що ж, як мінімум, він знову зробив тему «великої стратегії» для американців цікавою і непересічною. Спробуємо ж проаналізувати, що принесли перші чотири роки 45-го президента США.
Економічна політика: все має бути чесно
Прийшовши у велику політику із бізнесу, президент Трамп очікувано застосував до переговорів та самого стилю відносин на міжнародній арені «підхід бізнесмена». На перше місце виходила чиста вигода та необхідність досягти угоди. Якщо щось не давало прагматичного і вимірюваного в грошовому еквіваленті зиску, це не вартувало уваги. І тому з першого ж дня на посаді він почав діяти виключно в цьому ключі – досягнення максимальної вигоди. Звісно, з таким підходом першими «під гарячу руку» реформ потрапили союзники.
Вийшовши із багаторічного проекту попередньої адміністрації Обами, а саме Транстихоокеанської зони вільної торгівлі, президент Трамп вирішив взятися за головного свого ворога – Китай. Тут потрібно відмітити, що торговельна боротьба із Пекіном – багаторічний тренд та фактично завдання усіх американських адміністрацій ще з 90-х років. Демократи намагалися перемогти Китай м’якою силою інтеграцій та союзів, в той час як республіканці грали жорсткіше. Що ж, багатомільярдні тарифи та тиск з усіх сторін у виконанні Трампа стали дійсно взірцем жорсткості. І це подіяло. Комуністичний Китай, який з 2001 року не виконував свої зобов'язання перед СОТ, пішов на перші масштабні торгові переговори зі Сполученими Штатами.
Попутно президента Трамп встиг встряти у прикру «тарифну війну» із Європейським Союзом, що достатньо відчутно підточила його економічні резерви. Приводом стало – сюрприз! – аж занадто жорстка конфронтація із КНР, що шкодила і європейським ринкам. Проте найбільшим подивом стало бажання Дональда Трампа переглянути Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА – North American Free Trade Area; члени об’єднання – США, Канада, Мексика), яка вважалася довгий час найбільш стабільною зоною вільної торгівлі у світі. Адміністрація Трампа вбачала систему торгівлі в об’єднані несправедливою до США, і тому старий договір був фактично перейменований, аби знову відродитися у більш збалансованій системі тристоронньої торгівлі НАФТА-2.
Економічний фронт після Трампа залишається у доволі двоякій ситуації. З одного боку, маємо реальні досягнення, перегляд домовленостей, певні просування у питанні тиску на Китай (та потенціал подальших переговорів з ним). Проте з іншого – падіння довіри до американських контрагентів (як приватного, так і федерального рівня), напружені відносини зі старими економічними партнерами та потенціал назрівання нових торгових конфліктів. Та і переговори з КНР, хоча і рухаються, але є хиткими та нестабільними.
Трамп та генерали
Як і у більшості президентів демократичних країн, одним з ключових обов’язків глави Білого дому є національна безпека та оборона. І тут всі сподівалися на класичного республіканського «яструба», який буде готовий розірвати усіх ворогів США та не пошкодує жодних сил та засобів на цьому шляху. Це в Трампа виходило, але лише вряди-годи.
Багато американських аналітиків відзначали, що в Трампа ставлення до військових та військової сфери загалом дещо «романтизоване». В його уявленні армія залишилася виключно потужною мілітарною машиною, яка просто приходить кудись в далекі землі, знищує ворога і відпливає з тріумфом додому. Певні довготривалі стратегічні операції, а тим паче стратегія зі встановлення проміжних режимів, підтримки стабільності і тому подібне просто не вписуються в армійський контекст Трампа. Вже перші спільні засідання із генералами Пентагону показали небажання президента навіть сприймати якісь інші аспекти армійської служби, крім «класичних». Це, на думку самих командувачів, ставило під загрозу ефективність американської присутності за кордоном та навіть безпеку американських військових.
Одним з найбільших проєктів Трампа, анонсованих ще під час президентської кампанії 2016 року, було виведення американських військ з Іраку та Афганістану. І тут треба віддати належне, таке виведення дійсно розпочалося після серії домовленостей з іракським урядом та з рухом Талібан. Однак і тут не обійшлося без казусів: переговори з Талібаном адміністрація Трампа проводила без участі представників офіційного Кабула, який зараз опиняється у ситуації своєрідної «в'єтнамізації» цього конфлікту: американці перекладуть на Афганістан тягар протистояння, який він не спроможний тягнути.
Іншим важливим курсом військової діяльності адміністрації Трампа стали зміни НАТО. Для всіх американських президентів НАТО завжди було своєрідною відповідальністю за захист західного світу та своїх союзників у Європі. Проте президент Трамп вирішив, що тепер черга європейських союзників трохи більше піклуватися про власну безпеку. Він вирішив змусити партнерів виконувати зобов'язання щодо витрат на рівні 2% бюджету на оборонну сферу. Тут варто зауважити, що, по суті, окрім США та країн Балтії, цю норму в альянсі не виконував майже ніхто, тому претензії 45-го президента США щодо більшої відповідальності та більших витрат є дійсно обґрунтованими. І хоча вони і викликали доволі різкі перепалки на останніх зустрічах в форматі представників альянсу, станом на 2020 рік ми бачимо зростання видатків на оборону серед більшої кількості країн НАТО і дійсно більші (хоча і зроблену без великої охоти) внески в спільну оборону.
Дипломатія Дональда
Третім вкрай важливим вектором реформаторських дій Дональда Трампа в сфері зовнішньої політики став його підхід до функціонування Державного департаменту, роботи з американськими союзниками та із самими американськими дипломатами. І якраз тут проявилася його позасистемність, ба навіть антисистемність, з якою він приходив на хвилі популярності у 2016 році.
Варто зауважити, що політичні призначення на дипломатичні посади не треба вважати чимось нестандартним і тим паче негативним. Це стандартна практика, згідно з якою нова президентська адміністрація змінює певну кількість високих дипломатичних кадрів своїми політичними призначенцями (з урахуванням наявності певного попереднього дипломатичного та виконавчого досвіду, звісно). Саме таким чином підтримується баланс кар’єрних дипломатів та політичних агентів, і саме таким чином здійснюється збалансоване введення нового курсу.
Проте період 2016-2020 років для американських дипломатів відзначився абсолютним максимумом за кількістю політичних призначенців. При чому, на відміну від попередніх років, такі призначення стосувалися не лише послів (до речі, за Трампа найгучніші такі призначення відбулись у Берліні, Будапешті та Рейк’явіку), але і на рівні експертів та середньої ланки дипломатичних кадрів. Крім того, відчувався певний тиск щодо діяльності наглядових органів: скандальним став випадок звільнення державного інспектора Держдепу на прохання Майка Помпео (за наявною інформацією, інспектор якраз займався питанням неправомірного використання державних коштів з боку Помпео).
Окремим питанням залишається ставлення Трампа до розвідувального товариства – конгломерату з 16 служб та відділів зовнішньої розвідки усіх напрямів і штибів, що є найбільшою та найбільш розгалуженою розвідувальною системою у світі. По суті, саме це співтовариство формує інформаційну основу діяльності дипломатичних та військових кадрів США. Проте Трамп відкрито їм не довіряє: почалося все з його недовіри до аналітиків розвідтовариства під час торгової війни з Китаєм, далі він висловлював сумніви в правильності їхніх звітів щодо роботи з коронавірусом. Проте потім він вирішив призначити власного голову розвідувального товариства (на що дійсно мав право), який не мав жодного досвіду роботи в розвідці, аналітиці, ба навіть у військовій сфері і був відомий лише своєю гучною підтримкою Трампа на попередніх виборів. Що вже й казати про чутки, що Трамп не читає жодного звіту від розвідки, довше за одну сторінку...
Нові горизонти та старі проблеми
Американці вже обирають собі лідера на наступні чотири роки. І хто б не став очільником Білого дому, перед ним постане цілий комплекс проблем та завдань, як постійних, так і нових, народжених в останні чотири роки.
Перш за все, новий президент має побудувати нові відносини із американськими союзниками. Так чи інакше, Трамп тут відіграв роль реформатора-руйнівника. Далі новий президент має зайнятися укріпленням економічних позицій. Звісно, нові домовленості вже працюють, проте боротьба із Китаєм, як і останні тридцять років, залишається відносно постійним явищем. І, звісно ж, Близький Схід – ті великі перетворення, які розпочав 45-й президент, хоча і достатньо скромні у своєму масштабі наразі, мають отримати розвиток при наступній адміністрації
По-друге, нова адміністрація має розв’язати цілий набір «домашніх» проблем. Суперечки із генералітетом Пентагону, конфлікти із розвідувальним товариством, а також відкритий тиск на Держдеп створюють надзвичайний рівень недовіри та напруги у відносинах між різними ешелонами та гілками зовнішньої політики, що є неприпустимим за нинішніх кризових умов.
І третє, ймовірно, найголовніше завдання нової адміністрації – напрацювати чіткий курс зі спротиву новим центрам сили. Росія, хоча і слабшає щороку від постійних конфліктів, залишається небезпечною саме через синдром «загнаного звіра». Хто знає, на що здатна країна з ядерним потенціалом, яка перебуває у кризі і занепадає. З іншого боку, Китай, який дійсно наступає на п’яти навіть у військовій потузі та прогнозує зростання та процвітання в наступні 20-30 років. Лише нова «велика стратегія» США допоможе їм утримати лідерство та зберегти світовий порядок, заснований на міжнародному праві та повазі до суверенітету.
Олександр Краєв, для «Главкома»
Коментарі — 0