Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Лілія Шевцова: Ніколи російське суспільство з часу розпаду СРСР не було настільки деморалізованим, як зараз

    інтерв'ю
    • Михайло Глуховський
    • Розсилка
    Лілія Шевцова - Лілія Шевцова: Ніколи російське суспільство з часу розпаду СРСР не було настільки деморалізованим, як зараз
    Лілія Шевцова

    «Якщо трагедія у Кемерово не зрушить віру росіян у Путіна, то, мабуть, ми безнадійні...»

    Новий термін президентства Путіна стартував зі страшної трагедії у Кемерово. За офіційними даними в охопленому вогнем торговому центрі загинули понад 60 людей. Надзвичайна подія спровокувала хвилю народного гніву. Більше тисячі місцевих жителів вийшли на протест з вимогою відставки місцевих керівників, які не організували безпеку і порятунок громадян. Путін, який таки прибув в Кемерово, до протестувальників не вийшов.

    Чи похитне ця трагедія авторитет Кремля? Якими можуть бути наслідки висилки російських дипломатів та змін в адміністрації Дональда Трампа? Відповіді на ці запитання в інтерв’ю «Главкому» дає російський політолог, дослідник Chatham House Лілія Шевцова. Відомий експерт допускає ймовірність заміни Суркова як головного перемовника від РФ щодо України, а також пояснює логіку Заходу, який з одного боку не визнає легітимність виборів у Криму та все одно вважає Путіна законним президентом.

    Трагедія у Кемерово зіпсувала післясмак перемоги Путіну. Це тимчасове явище чи ця подія позначиться на його популярності в Росії?

    Трагедія в Кемерово – це чергова, ще драматичніша подія після масового отруєння дітей у Волоколамську. Там все сталося «завдяки» шкідливим викидам міського сміттєзвалища. Ось так починається новий президентський термін Путіна, який демонструє нездатність створеної ним системи забезпечити елементарну безпеку громадян. Він так і не вийшов до жителів Кемерово і батьків загиблих дітей, які його чекали на мітингу. Бо що він міг їм сказати? Чи впаде його рейтинг? Подивимося. Повинен впасти, якщо народ не втратив остаточно почуття гідності. Але якщо ця трагедія не зламає рейтинг, мабуть, ми безнадійні...

    Поки є відчуття, що ця трагедія не стане поштовхом до масового невдоволення. Так, в тому ж Волоколамську, де постійно через гази зі звалища труяться діти, більшість голосувала за президента Путіна. Люди продовжують відокремлювати «царя» від «бояр».

    Чергову перемогу Путіна багато хто називає «перемогою війни». Чого від нього чекати далі?

    Це не вибори, це плебісцит. Він повинен був призвести до його легітимації і заморожування нинішнього status quo під лідерством Путіна. Кремль розумів, що плебісцит дасть лише умовну легітимацію. Тому Путін після роздумів напередодні виборів виголосив перед Федеральним зібранням «ракетну промову», власну версію фултонської промови Черчилля 1946 року, яка на той час означала початок Холодної війни з СССР. Тільки цього разу Путін говорив перш за все для внутрішньої аудиторії. Йшлося про легітимацію свого правління через виштовхування Росії на воєнний шлях, про відродження інституту війни як форми консолідації навколо влади. Замість «збирача земель» він запропонував себе в якості «захисника батьківщини» і «термінатора», який  готовий зруйнувати світові правила гри. Відбулася консолідація в момент загрози, яка додала йому голосів.

    Днями було опубліковано аналіз Сергія Шпількіна (фізик Сергій Шпількін декілька років тому опублікував ряд наукових статей, які доводять масове вкидання бюлетенів під час виборів у Росії задля фальсифікацій – «Главком»), який каже про вкидання 10 мільйонів голосів, що, звичайно ж, починає підривати легітимність «правителя».

    Чи приймуть звичайні громадяни і російська еліта цю нову військову легітимацію, адже, по суті, президент Путін зробив війну основним засобом консолідації суспільства? Якщо ми подивимося на соціологічні дослідження «Левади-центру» кінця минулого року, то  59% росіян вважають свою державу великою, розуміють державність як можливість мирного розвитку і економічного добробуту. Тобто вони аж ніяк не бачать Росію як термінатора-хулігана, який погрожує ядерною булавою. В той же час 19% вважають, що Росія повинна чинити опір експансії США. А 65% росіян проти контролю за колишнім радянським простором.

    Результат Путіна на цих виборах вищий за результат на минулих. Якщо люди не підтримують «термінатора», то як пояснити такий захмарний рейтинг?

    Дійсно, результат вищий, 77% проти 64% минулого разу. Є кілька мотивів, за якими росіяни голосували за Путіна. Перший - це природне нагнітання напруженості. Є в Росії традиція - підтримати лідера і об'єднатися в момент небезпеки навколо Кремля. Отже, «ракетна промова» Путіна, як і вкидання Росії у військову парадигму, зіграли свою роль. Це не дивлячись на те, що нація в цілому не готова до конфронтації із зовнішнім світом. Зіграли й інші мотиви. Зокрема радянський синдром ритуалу, коли люди зазвичай сім'ями ходили на вибори. Тобто ось ця традиція продовжується. Зіграв свою роль адміністративний контроль, коли бюджетників за руку водили на вибори. Також зіграла свою роль відсутність альтернативи. Люди побачили опозицію як фрагментований політичний цирк. Але є ще один фактор, який ми завжди повинні враховувати, говорячи про Росію,  – це страх. Страх навіть не перед владою, а страх втрати стійкості, страх обвалу держави.

    Як би це не звучало парадоксально, Путін, вкидаючи Росію у війну фактично почав суперечити інтересам системи, яка зацікавлена не тільки в стримуванні Заходу, а й у використанні його ресурсів. Бо механізм виживання російської системи в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, полягає у співпраці із Заходом. Цей конфлікт усвідомлюється всіма і елітою також. Російська клептократія, яка зручно влаштувалася завдяки вивезенню фінансів в західні країни, навряд чи задоволена такими путінськими маневрами.

    Не менш важливе питання - як зацікавлений сам Путін в створенні конфронтації із Заходом? Не думаю, що він розглядає війну як перманентний стан, що він хоче продовження. Я думаю, що його військова парадигма – це інструмент консолідації та мобілізації російського електорату, тобто інструмент внутрішнього вжитку.

    Протягом 2016 і 2017 років Путін активно шукав шляхи нормалізації у відносинах із Заходом, насамперед з Америкою. Упродовж 2017 року він висунув кілька ініціатив, зокрема дві відкриті пропозиції адміністрації Трампа з налагодження діалогу і створення нової біполярності. Запропонувавши переговори за всіма основними спірними питаннями, в тому числі щодо України і Сирії. Трамп відмовився, бо не міг піддавати себе зайвій небезпеці і загрозі імпічменту. Але Путін активно шукав шляхи нормалізації. Та перед березневими президентськими виборами йому довелося перейти до мілітаризму. Сьогодні його мова означає, що «ми намагалися, але ви нас не почули. Тепер я буду загрожувати вам ядерними боєголовками і новими ракетами».

    З одного боку Захід не визнає легітимність голосування у Криму, з іншого – визнає легітимність Путіна. Тут є логіка?

    Реакція Заходу на Росію, як на нинішні вибори, так і на наступні події буде завжди двозначною і суперечливою. З одного боку, західний істеблішмент і ліберальні демократії прийшли до висновку, що Росію потрібно стримувати заради власної ж безпеки. Але з іншого боку, Захід завжди буде намагатися шукати шляхи розмови з Росією. Західний істеблішмент виходить з того, що ізолювати цю країну не можна, це небезпечно. Заганяти в кут Путіна не можна, бо це непередбачувана загроза європейській і західній безпеці. Отже, Захід просто шукає новий баланс стримування і діалогу. Та поки не знайшов.

    У чому можливий компроміс за Путіним?

    Кремль давно вже визначив своє бачення «великої угоди» з Заходом. І це бачення не включає повторення Ялти –  угоди про розподіл сфер впливу. Кремль вимагає від Заходу визнати за Росією право інтерпретувати основні принципи і правила гри на міжнародній сцені, основні стандарти міжнародних відносин: територіальна цілісність, суверенітет, демократія тощо. Це, по суті, дуже серйозна вимога, і Захід не готовий до такого роду великих угод. І, швидше за все, ніколи на них не пристане. Але Захід, мабуть, готовий створювати канали постійного спілкування з російською стороною з питань безпеки, врегулювання міжнародних конфліктів, енергобезпеки, наркотрафіку, міграції тощо.

    Захід готовий говорити про конфлікт Росії з Україною, але тільки за участю самої України, що дуже добре. Путін у 2017 році пропонував Трампу і Тіллерсону обговорювати українську проблему без українців. Ось бачення Кремля можливої угоди з Заходом. І конфронтація - це той інструмент, за допомогою якого Путін намагається схилити Захід.

    Чи є ці спільні точки дотику РФ і Заходу, у чому вони нині полягають?

    Наприклад, Росія хотіла б вилізти з Сирії, і Захід також шукає шляхи вирішення конфлікту. От тільки в обох сторін різні бачення, як це зробити. Є точки дотику з питань клімату. У Росії, наприклад, набагато більше точок дотику з Європою, ніж з США. Зокрема, з питань енергобезпеки. Європа, включаючи Німеччину, підтримує ідею «Північного потоку», яку не підтримує Швеція, Балтійські держави і Польща. Є в Європі країни, які ми називаємо «троянськими конями»: насамперед це – Італія і Греція. Угорщина, Чехія, Австрія, в принципі, налаштовані на дуже серйозне, тривале і масштабне співробітництво з Росією. Вони хочуть повернутися до «докримського періоду» (періоду до анексії Криму), не дивлячись на те, що сталося.

    В адміністрації Дональда Трампа триває переформатування. Що означає прихід на посаду держсекретаря Майка Помпео?

    Нинішнє перетасування у Вашингтоні не останнє. Трамп дуже імпульсивний як президент і йому надто складно проводити послідовну політику. Тому не виключено, що Помпео на цій посаді теж не затримається. Майк Помпео на відміну від Рекса Тіллерсона має досвід і політичної діяльності, і розуміння міжнародних проблем. Він все-таки кілька термінів був конгресменом. У нього є розуміння військових проблем, він – випускник академії Вест-Пойнту і був на активній службі. Він – яструбине крило в Республіканській партії,  виступає за жорстке стримування суперників Америки. Від нього, на відміну від Тіллерсона, який постійно намагався знайти точки дотику з Москвою, можна очікувати  набагато жорсткішої поведінки. І в цьому десь є іронія. Трамп, який шукає шляхи нормалізації відносин з Росією, призначає на посаду держсекретаря яструба.

    У той же час Помпео буде дуже обмежений в своїх діях. Обмежений конвульсіями Трампа, який хоче бути найголовнішим дипломатом своєї країни. А також обмежений актами Конгресу, перш за все, серпневим рішенням Конгресу - The Countering America's Adversaries Through Sanctions Act (CAATSA), який ввів нові санкції проти Росії, який зв’язав Трампу руки у визначенні його політики щодо Москви. Попри дивну прихильність Трампа до Путіна, постійні спроби догодити Путіну, знайти спільну мову, в цілому політика адміністрації жорсткіша, ніж це було за часів Обами. Та й у Росії зараз набагато більше проблем з Америкою, ніж було за Обами.

    Щодо України і її ролі у зовнішньополітичній доктрині Трампа з новим держсекретарем, тут важко робити якісь прогнози. Поки ми бачимо увагу Трампа насамперед до Північної Кореї, Китаю, Ірану. Він намагається обійти Сирію, не розуміючи, що це таке. А от щодо України, то тут гру визначають «старі хлопці» його адміністрації, включаючи радника з нацбезпеки Макмастера, який тільки-но пішов у відставку, і міністра оборони Меттіса. А тепер до них приєднається і Помпео.

    Адже саме за адміністрації Трампа було ухвалено рішення надати Україні вже летальну зброю. Отже, можна очікувати, що Курт Волкер продовжить свою діяльність і отримає схвалення на продовження роботи на своїй посаді від нового держсекретаря.

    Інше питання, як адміністрація Трампа готова ініціювати врегулювання проблеми Донбасу і завершення війни РФ з Україною. Відставка Тіллерсона була сприйнята Кремлем у траурному кольорі. Думаю, нічого хорошого від Помпео в Москві не чекають.

    До речі, ще одним прикладом кадрового цирку у Білому домі є призначення на посаду нового радника з національної безпеки республіканця Джона Болтона. Він свого часу був заступником держсекретаря щодо контролю за озброєнням, а потім послом США в ООН. Болтон відомий своїм консерватизмом і підозрілим ставленням до країн  «вісі зла». Зараз він вимагає війну із Північною Кореєю і Іраном. Але в цьому і парадокс: Болтон уже не наполягає на тому, що Росія втручалася у виборчий процес у США. Вочевидь, він схиляється підтримувати позицію Трампа щодо Росії.

    Як далеко може зайти дипломатичний конфлікт між Росією і Британією через «справу Скрипаля»?

    «Справа Скрипаля» - нова віха у відносинах Росії і Європи, а не тільки у відносинах із Британією. Отруєння Скрипаля і його дочки сприймається російським істеблішментом як попередження бізнесу, російській еліті, особливо тим, які живуть у Великобританії і на Заході. Кремль не терпить зрадників, він каратиме за зраду – такий висновок робить російська еліта. Багато російських підприємців, бюрократів і олігархів двічі подумають, перш ніж критикувати Путіна, проявити якусь нелояльність.

    Що стосується російсько-британських відносин, вони були підморожені вже давно, ще з часів отруєння Литвиненка. Крім того багато хто очікував, що Тереза Мей піде на жорсткіші заходи щодо Росії, а не обмежиться висилкою дипломатів. Тим паче ці дві країни уже проходили не раз через взаємну висилку навіть за менш серйозних приводів. Нині Тереза Мей проявила або слабкість або побоювання повністю зруйнувати відносини з Москвою. Звісно, через це є невдоволення в її партії.

    Та не думаю, що ця історія призведе до посилення конфронтації Росії з іншими європейськими державами. З одного боку, ЄС у знак солідарності з Лондоном відкликав свого посла Маркуса Едерера з Москви. Але з іншого боку, певні кола і у Франції, Італії, Австрії, Німеччині, попри всі проблеми, намагаються знайти точки для нормалізації відносин з Москвою. Вони бояться повної ізоляції Росії.

    Але хіба це не конфронтація - масове вислання російських дипломатів?

    Путін, безсумнівно, не припускав, що відбудеться таке різке загострення відносин. Адже Москва звикла до того, що Захід після кожної загрози бити вікна відступає або затихає і починає роздумувати. «Справа Скрипаля» різко форсувала події. Причому, якщо після «справи Литвиненка» Лондон разом з рештою ліберальної демократії вирішив не загострювати, то зараз ми бачимо: терпіння вичерпане. Масовою висилкою російських дипломатів, в основному представників спецслужб, Захід зробив Москві символічне попередження: більше ніяких дурниць! Так несподівано для Кремля ескалація перейшла до нової, більш небезпечної фази. Кремль буде змушений відповідати. А після обміну ударами постане запитання: що робити далі, якщо жодна сторона не має наміру відступати? Ситуація, звичайно, не повторює Карибську кризу 1961 року. Справа не дійшла до ядерної конфронтації. Але все ускладнюється тим, що зруйновані колишні табу і принцип взаємної відповідальності. Більше того, Росія залишає за собою право інтерпретувати принципи міжнародних відносин. І як вийти з цієї пастки, незрозуміло.

    У будь-якому разі зараз ми бачимо серйозну кризу, в яку потрапив Путін. З одного боку, міжнародна ізоляція, з іншого - трагедія в Кемерово, яка може зруйнувати його легітимацію. А він не звик до швидких рішень.

    США вчергове посилили санкції проти Росії, Євросоюз також їх пролонгує. Як оцінити їхню ефективність?

    Є три пакети санкцій, які Захід застосував до Росії. Перший – після загибелі Магнітського, другий – через анексію Криму і початок агресії на Донбасі, третій – наслідок причетності Росії до хакерських атак, втручання у президентські вибори у США. Санкції починають діяти, санкції кусаються. Але ми не знаємо прикладів, коли би санкції привели до зміни режиму чи політики. І Кремль не змінює свою політику, він спирається на підтримку російського населення. За опитуваннями, 70% росіян вважають, що Москва не повинна відступати, а Росія витримає санкції.

    За даними, які були опубліковані Вищою школою економіки, у 2015-2017 роках Росія втратила близько $600 млрд від санкцій і падіння ціни на нафту. Санкції призвели до дефіциту бюджету, відтоку капіталу ($280 млрд за два роки). Тому санкції будуть і далі кусатися.

    Російський бюджет зверстаний таким чином, що навіть закладена у нього ціна у $40 за барель, дозволяє отримати приріст ВВП понад 1%. А так змусити Москву до виходу з Донбасу і Криму навряд чи вдасться?

    Ухвалений Росією бюджет - це бюджет рецесії. Нічого хорошого в цьому немає. Так як і попередні бюджети, він спирається на ціну на нафту і податковий тиск. 1-1,5% ВВП економічного зростання, який передбачається, це мізерно мала величина. Росія буде відставати від усіх більш-менш розвинених постіндустріальних країн. Вплив санкцій матиме кумулятивний ефект, накопичуватиметься поступово. Основна проблема полягатиме у рефінансуванні Росією свого зовнішнього боргу як державного, так і корпоративного. Цього року Росія повинна виплатити більше $600 млрд. Де позичити гроші для цих виплат, якщо є санкції та обмеження щодо використання західних ресурсів? А китайці не готові давати нам кредити за пристойними ставками. Другий момент - санкції душать дві найважливіші галузі: вони не дозволяють купувати обладнання для видобутку нафти і газу. Ми не можемо починати розробки в Арктичному шельфі. Через санкції немає нових військових технологій. А це серйозний удар по військово-промисловому комплексу.

    Весь цей тиск на економіку буде помітний з часом. Як і тиск на російську еліту. Заморозили ресурси друзів Путіна по кооперативу «Озеро» зокрема, Ковальчука, Ротенберга, Тимченка в Італії, у Франції, у Сполучених Штатах. Наприклад, у Юрія Ковальчука у США заморозили $572 млн. У Ротенбергів в Італії – $40 млн. Для них це, можливо, не дуже великий удар, але подальше закручування гайок для російської еліти в Лондоні, наприклад, буде дуже відчутним.

    У той же час немає єдності у Заходу щодо сили санкцій. Наприклад, американці хотіли серйозніше обмежити Росію в енергетичному секторі Європи. Хотіли, щоб Німеччина відмовилася від «Північного потоку». Не вийшло, німці виступили проти. Більш того, німці заявили Америці: «Ми не підтримуємо жорсткі санкції проти Росії, ми не почнемо торгову війну з нею». Ми знаємо останній приклад концерну Siemens з турбінами. Коли Росія завдяки потуранням німців знайшла спосіб доправити обладнання, яке заборонено санкціями, до Криму.

    Тобто сподіватися на Захід у питаннях повернення Донбасу і Криму не доводиться?

    Все залежить не тільки від санкцій, а й від готовності самих українців захищати свою територіальну цілісність. Якщо би цього не було, я не виключаю, що російські «добровольці» дійшли б до Одеси. Санкції уже зіграли свою роль. Думаю, що Кремль не очікував, що Захід піде на жорсткі санкції. Санкції щодо Криму були досить м'якими, але серйозніший пакет було ухвалено вже після трагедії з МН17. Російська влада не була до них готова. Дійсно, в найближчі кілька років російська економіка, російська влада зберігатимуть потенціал і ресурси для того, щоб існувати в умовах санкцій навіть під час їхнього нарощування. І поки Путін залишається у Кремлі, я не думаю, що він буде готовий піти з Донбасу, втративши обличчя. Донбас для нього – це тягар, конфлікт з Україною – це тягар.

    У той же час, думаю, навіть послідовнику Путіна буде дуже важко піти на якесь вирішення кримської проблеми, знаючи про підтримку населення «Кримнаш». Водночас росіяни не хочуть платити за півострів. Близько 55% з них на запитання «Чи хочете ви, щоб Крим оплачувався з бюджету?» відповіли негативно. А що стосується Донбасу, то росіяни перестають підтримувати російську окупацію цього регіону. І Путін це чудово розуміє. Але він пов'язав себе з Донбасом настільки сильно, що піти, здаючи позиції, не може.

    Путін продовжуватиме наполягати на власній інтерпретації Мінських угод: політична частина угоди спочатку, а потім безпека і кордон. Йому потрібно всучити ОРДЛО всередину українського тіла. Путін хотів би, щоб ідею введення миротворців на Донбас всі розглядали як його компроміс, готовність до поступок. Але миротворці, на його думку, повинні тільки охороняти команду ОБСЄ. І ні в якому разі мандат миротворців не поширюється на все ОРДЛО, на всю лінію кордону. Тут Путін стоятиме намертво.

    Чи може йтися про зміни Нормандського формату, Мінські домовленості-3?

    Кремль не буде ініціатором нової серії Мінських угод. Щодо Нормандського формату, то він у ще плачевнішому стані. Я не бачу ні намірів його оживити, ні наміру від нього відмовитися. Думаю, набагато змістовніший діалог може бути між спецпредставниками Путіна і Трампа, між Волкером і Сурковим, або людиною, яка може замінити Суркова. Діалог, який ні до чого не привів, але принаймні може тестувати межі можливого в рамках формули миротворчих сил. Волкер висловив цікаву ідею: добре, давайте погодимося на запропоновану Росією першу фазу використання миротворчих сил по лінії розмежування. А потім поступово будемо переходити до другої, третьої фази, розширюючи діяльність миротворчих сил. Тобто Волкер вважає, що це можливо. Я не виключаю, що у нього є підстави для оптимізму, але не вірю в те, що Путін так легко здасть «республіки».

    Ви допустили, що хтось замінить Суркова?

    Путін у своєму новому президентстві намагається трохи змінити базу свого режиму, свою власну команду, аби спиратися на нові обличчя. Він проводить чистку губернаторського, силового корпусів. Звичайно, будуть нові фігури в уряді. Чому б не замінити і Суркова, хоча він найпрофесійніший у цьому діалозі і знає усю історію конфлікту?

    Яких саме змін в уряді слід очікувати, які сценарії видаються найреальнішими?

    З одного боку, Путін – людина стабільності, політичні різкі повороти він не любить, тому його Кримський гамбіт був для багатьох несподіванкою. З іншого боку, він як людина політично зріла і дуже досвідчена розуміє, що з такою ситуативною легітимністю, яку він отримав, дуже складно витримати шість років. Саме тому слід щось змінювати. І він уже почав готуватися. Він переходить від режиму, який спирається на фаворитизм і бюрократичну олігархію до режиму, який він хоче збудувати на технократах, «молодих вовках». Тобто людях, які будуть ще лояльнішими, але в той же час ефективнішими. Він намагається навіть боротися з корупцією, через яку прогнила вертикаль влади. Які саме нові імена ми побачимо, сказати важко, але він діє за принципом Сталіна. Той, коли хотів підштукатурити владу, призначав до уряду 30-річних, таких як Косигін. Але чи мінятиме Путін Медведєва, складно сказати, адже Медведєв дуже зручний. Нині усі намагаються думати про наступника, якого обере Путін. Але всі ці гадання не мають сенсу. Путін не може собі дозволити готувати наступника, принаймні відкрито. Аби не давати навіть можливості політичному класу міркувати про заміну собі. Хоча він і розуміє, що потрібно готуватися до відходу. Але, він намагатиметься відкласти вирішення цієї проблеми на потім.

    Ми вже бачили, як Путіну вдалося пролонгувати собі президентську владу за рахунок обміну посадами з Медведєвим, потім за рахунок зміни Конституції і продовження президентського терміну до шести років.

    Аналогія з «піти не можна залишитися» найкраща характеристика цієї ситуації. Все залежить від того, де поставити кому. Я не виключаю, що він знову використає старий маневр, хоча політтехнологи явно радитимуть йому цього не робити. Обговорюється також варіант зміни Конституції, створення Державної ради і перетворення Путіна або у Ден Сяо Піна, який тримає у руках усі важелі влади, або у голову Держради, який фактично матиме реальну владу, що перетворить посаду президентства на символічну, а посаду прем’єра на технічний додаток до Держради.

    Ви говорили про незадоволеність еліт політикою Путіна. Але коли у цієї еліти увірветься терпець?

    Складно очікувати від нашого істеблішменту якихось проявів мужності чи дисидентства. Тим паче вони пов’язані не тільки своєю безпекою з нинішнім президентом, але і власністю. Їх ввели у ситуацію відсутності правил гри. Якщо раніше лояльність означала безпеку, означала безтурботне існування, то тепер лояльність для російської еліти уже нічого не означає. Ти можеш втратити позиції, ти можеш опинитися у тюрмі, як член уряду Улюкаєв, у будь-який момент. Звичайно, відчуття страху починає переважати в елітах. Проте стеля терпіння дуже висока. Три фактори поступово розмиватимуть це терпіння. Перший – реакція населення на погіршення економічного стану, другий – здатність населення виходити на вулицю, а сама влада змушує людей це робити. І третій фактор, який поки недостатньо працює, це вплив Заходу на російську еліту. Якщо минула радянська еліта не була інтегрована у західну економіку, то нинішня російська є частиною глобальної системи.

    Але нині ніяких масових протестів у Росії немає. Результати президентських виборів демонструють ріст підтримки Кремля. Тобто ці фактори ще не діють?

    Є у мене друзі, які передбачали падіння Путіна ледь не кожного року. Але зараз наше експертне поле стало раціональнішим, виваженим в прогнозах. Нині ми бачимо: російське суспільство, починаючи з 1987-1988 років, ще не було настільки деморалізованим. Значна частина намагається адаптуватися до погіршення рівня життя, адже немає альтернативи, давайте звикати. 20 мільйонів жителів Росії живуть за межею бідності, мільйонів 50 мають проблеми із задоволенням елементарних потреб, не можуть купити товари першої необхідності. А ще є страх не тільки перед репресіями. Президентство Путіна розглядається як гарантія стабільності держави. Падіння Путіна як символу держави може розглядатися як ознака розпаду держави. А люди не хочуть проходити через новий 1991 рік. До речі, російська пропаганда дуже добре використовує і український фактор. Не тому, що Україна настільки геополітично важлива для Росії, а тому, що пропаганда показує начебто розлад, зубожіння, постійні війни, говорить: якщо ти не підтримуватимеш Путіна, то з тобою буде те саме, що з українцями.

    Є ще такий цікавий факт. За нещодавніми підрахунками Центру стратегічних розробок Олексія Кудріна, 70% росіян хочуть змін. Тобто майже стільки, скільки хотіло змін у 1989 році перед розпадом СРСР. Хочуть різних змін: хто політичних, хто соціальних, боротьби з корупцією, але хочуть. Що важливо, люди хочуть змін зверху, вони не готові як українці виходити на вулиці.

    Зовсім скоро в Україні відбудуться президентські вибори. Чи розраховує Кремль на реванш України, хто його уособлюватиме?

    Ми повинні виходити з сумної істини: Україна перебуває у географічній пастці через близькість до Росії. Україна, на відміну від, скажімо, країн Балтії, завжди розглядалася Росією як частина єдиного цілого, частина Російської цивілізації. Путін досі продовжує стверджувати, що росіяни і українці – один народ. А отже, Росія завжди проявлятиме винятковий інтерес до України. Але зараз, Росія почувається як кинутий коханець. Вона навряд чи силою намагатиметься повернути Україну, але напаскудити – будь ласка. Звичайно, вона хотітиме дестабілізувати ситуацію у вашій країні, якщо для цього існуватимуть можливості і передумови. Все залежатиме від стійкості ситуації в Україні.

    Але є і інша роль Росії – своєю агресією, постійною загрозою для суверенітету України,  вона укріплює українську ідентичність.

    Михайло Глуховський, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ