Що заважає переходу духовенства з УПЦ до ПЦУ?

Перша з причин (за порядком згадування, не обов’язково за значущістю) – це містичний страх перед «заборонами», що їх накладають єпископи УПЦ на священників, які переходять до ПЦУ.

Так, нещодавно Сумський митрополит УПЦ Євлогій Гутченко за перехід до ПЦУ, який назвав у своєму указі «зрадою Православної Церкви та переходом до розколу», не тільки «заборонив у священнослужінні» священника Олександра Карпця, а й відлучив його на 25 років від святого Причастя.

При цьому митрополит Євлогій додав: «Якщо ж ви, попри заборону та відлучення, насмілитесь звершувати «богослужіння» чи будь які «священницькі дії», то в такому випадку всі вони будуть безблагодатними, недійсними і недієвими. У Божественній літургії хліб нехай не перетвориться на Пречисте Тіло Христове, а вино не перетвориться на Пречисту Кров Христову. То ж за свої безчинства нехай буде Олександр Карпець «яко другий Іуда».

Не тільки з точки зору ПЦУ, а й з позиції Вселенського Патріархату подібні заборони не мають жодної канонічної сили. Навряд чи ці загрози щось важать для самого отця Олександра, який наважився на сміливий крок. Але для священника, який роками чи десятиліттями служив в УПЦ, загроза отримати від свого єпископа розпорядження про заборону служити чи навіть причащатися, може викликати містичний страх.

Друга причина відсутності масових переходів духовенства УПЦ до ПЦУ – це побоювання того, що ПЦУ не є «справжньою» Церквою.

Один з кліриків Спасо-Преображенського собору в Києві, де я служу, пояснював після Об’єднавчого собору у 2018 році свою мотивацію долучитися до ПЦУ так: «В Україні тепер дві канонічні Церкви, з яких одна українська, а інша російська, і я обираю українську». Натомість для багатьох кліриків і вірян УПЦ, які тридцять років старанно виховувалися в парадигмі про «безблагодатність розкольників», ПЦУ виглядає як наступниця УПЦ Київського патріархату та УАПЦ, а відтак – під сумнівом дійсність її хіротоній та інших таїнств. Неканонічність (в сенсі відсутності євхаристійної єдності з світовим православ’ям) ототожнюється з відсутністю благодаті. Знову ж таки, при такій мотивації я бачу містичний страх опинитися там, де немає благодаті, де хліб і вино не стають Тілом і Кров’ю Христовими.

УПЦ не визнає офіційно навіть хрещень, які були звершені в УПЦ КП, УАПЦ та ПЦУ. В цьому сенсі відчутним прогресом, який було досягнуто влітку 2022 в результаті неформального діалогу духовенства УПЦ та ПЦУ, я бачу підписання «Декларації порозуміння», підписанти якої, зокрема, зрозуміли необхідність відмовитися від неканонічної практики перехрещування.

Третя причина – негативний імідж ПЦУ в очах багатьох прихильників УПЦ, який активно створюють та розкручують медіаресурси УПЦ та афілійовані з УПЦ. З тієї тисячі переходів громад, які відбулися з початку великої війни, було кілька окремих випадків застосування сили з боку прибічників ПЦУ (перед тим, як правило, прибічниками УПЦ ситуація була доведена до вибухового стану).

Кожен такий окремий випадок широко висвітлюється на ресурсах, пов’язаних з УПЦ, як «захоплення» храму, а сторона, яка вдалася до фізичного насильства, ототожнюється з ПЦУ як такою.

Таким чином, сотні і сотні мирних переходів не помічаються, а окремі конфлікти видаються за загальну тенденцію.