Що лишилося від культурних українців?

На тлі тих больових тем, які сьогодні домінують в нашому інфопросторі – всі інші теми іноді здаються нам неважливими і несуттєвими. Але це лише ілюзія свідомості, яка просто ставить шори на наше світовідчуття. І ми починаємо мислити і міркувати в екстремальному режимі, думаючи, що робимо все правильно.

Хоча досвідчені психологи якраз стверджують зворотнє: коли суспільство знаходиться в екстремальних умовах, а люди емоційно збуджені і не здатні глибоко аналізувати події – саме тоді з'являється чудова можливість для тотальної маніпуляції свідомістю суспільства.

Тож, сьогодні, як ніколи, важливі ті, хто здатен не спекулювати на актуальних темах, а говорити про важливі речі, що ніколи не втрачають своєї актуальності.

Тож, я знову я поверну вас, друзі мої, до проблеми наповнення нашого музичного простору. Щодо форми цього простору тут ніби то все гаразд. Загалом, в Україні існує сотні ФМ-станцій музично-розважального характеру, які щодня видають в ефір сотні пісень в режимі 24 години на добу.

З формальної ознаки усі вони ніби україномовні – з ефіру забраний будь-який контент, що пропагує творчість країни-ворога. В ефірі зараз неймовірна кількість «патріотичних» пісень. У кожній другій композиції – повторюється як мантра – «Україна», «ЗСУ», «сильні», «нездоланні», «перемога»... Усе ніби добре – няких тобі «шлепок» чи «шиншил», «туманов» чи «пиришек-пупиришек».

Але не радійте так сильно, а просто спробуйте зробити разом зі мною певне дослідження – візьміть більшість тих «патріотичних» пісень, які нині у всіх на вухах і поцікавтесь, – хто їхні автори???

І ви будете сильно здивовані, бо авторами цих «патріотичних» пісень є саме ті, хто вчора наповнював наші ефіри вищеназваними пупиришками, шиншилами і шльопками. А заодно ці ж автори забезпечували репертуаром багатьох російських звьозд і наших москворотих зірок, що донедавна заробляли гроші в росії.

Якщо ви помітили, слово «патріотичні» пісні, я взяв у лапки, тому що єдиною ознакою патріотизму в цих піснях є вживання «правильних» слів. Що ж до якості цих творів, сюжетності, структури, побудови, поетичності текстів, то вони часто не витримують жодної критики.

Що відбувається? А нчого особливого – просто ми бачимо перефарбовані фасади за якими нічого не змінилося. Для цього існує кілька причин. Перша – економічна: сучасний інфопростір весь капіталізований. Радіостанції і телеканали – це підприємства, де заробляються гроші і статки для їхніх власників. Але ці гроші заробляють також і автори пісень, чиї твори перебувають в ротації. Тому існує певна угода між учасниками цієї гри: ми даємо вам заробляти в обмін на вашу лояльність до нас. І тільки так це працює, якщо ви не знали!

Бізнес – що поробиш. Але ж є ще політичні причини, скажете ви! Адже інфопростір формує культурне обличчя нашої країни, впливає на свтогляд, скажете ви? Так, вони формують це обличчя – але дуже спотворене гримасами «руського міра». Адже персоналії цього інфопростору ті ж самі, що й до війни – нікого нового там не з'явилося! І, як і раніше, це коло не розширилося ані за рахунок тих досвідчених професійних українських авторів, які давно були оголошені «неформатом», ані за рахунок тих молодих авторів, за спиною яких відчувається певна мистецька школа. Що я маю на увазі під розумінням «школи» – сформовану творчу естетику, бездоганну літературну грамотність текстів, опору на українську класичну спадщину, любов і повагу до неї. Цього всього немає і близько! А інколи буває навіть гірше, коли проект ніби то спирається на поезію українських класиків-поетів, але ця поезія спотворена до невпізнанності.

Що таке хороша українська пісня? Це, по суті, лаконічний жанр високого мистецтва! У його основі – історія з чітким сюжетом, вивіреними метафорами і точною передачею психологічного стану її героя. А не ті нескінченні калини і тополі, та зойки – сильні, вільні, незламні, переможні...

Я пригадую, з яким хвилюванням і трепетом я показував свої найкращі пісні «Матінку-вовчицю», «Сивого-музиканта», «Баладу про пісню», «Фотографа», «Кленову баладу» – відомим і авторитетним на той час поетам, композиторам, відомим виконавцям, чия точка зору була для мене вкрай важливою. Бо ці люди були носіями тих професійних критеріїв, тієї творчої «школи», приналежність до якої для мене була вкрай важливою. І байдуже, що вже в той час вже почали з'являтися зовсім інші тенденції, які сьогодні майже зруйнували нашу традиційну пісенну культуру...

Так, безумовно – у воєнні часи зростає вага «плакатних» жанрів – спрощених за структурою але агітаційних за своєю суттю. Але ж це теж потрібно робити талановито і бездоганно, а не просто на потребу дня.

Я розумію, що сучасний автор пісень, а чи сонграйтер – це дещо інше. Музика змінилася. Значно знизилися вимоги до якості текстів, відсутній будь-який контроль за тим, що звучить в інфопросторі. Та й публіка втратила в своїй більшості будь-які критерії оцінки цієї творчості – її просто дезорієнтували і забрали усі критерії, оерім єдиного, який називається «прикольно».

Але на фоні тотального домінування «приколістів» нестерпно спостерігати, як бідніє внутрішній світ українців, як деградують смаки, як мутують і спотворюються душі, як остаточно завершується процес підміни цінностей у народу, який називає себе українцями, хоча в нинішніх українців уже не лишилось майже нічого з того, за що століттями боролись наші пращури...

Я знаю, що все ще можливо врятувати. Бо з однієї хорошої пісні, як із житньої зернини, може відродитися і заколоситися вся наша культура. Але, як і раніше, хтось, хто контролює наш інфопростір, не дозволяє українцям бути сіячами на рідній землі...

І я не знаю, чи пройшли ми вже точку неповернення?