На наших глазах в городе Черкассы гибнет великая русская культура…

В Черкасах всі говорили російською мовою. Говорити українською було непристойно й стидно. Не престижно.

В Черкасах!!! На батьківщині Чорновола і Шевченка!

Заводи «Азот», «Хімволокно» – величезні промислові гіганти радянського союзу, куди звозили робітників з усього СРСР.

І тільки в хворих мозгах кончених виродків могла зродиться ідея побудувати такі заводи на березі Дніпра.

На початку 80-х років зустріти в Черкасах українську мову було важче ніж в Донецьку.

Це також робилося все не просто так. Центральна Україна була осередком «асиміляції».

Василь Симоненко, який працював в газеті «Молодь Черкащини», хотів звідти поїхати.

Він писав Івану Світличному: «Тупію я тут, братику, під пекучим черкаським сонцем. Хочу втекти. Дізнайся, що там треба мені було б, аби вступити до аспірантури»…

Зараз я в Черкасах майже не чую російської.

На КПП вас зустрінуть величезні бородаті хлопці й стрункі високі дівчата в пікселі. З автоматами… Суворі й серйозні. Як в Ізраїлі. Іноді вони відволікаються, бо треба годувати кота…

В Черкасах зараз можна випити доброї кави о 7-й ранку. І піти дивитися з кручі на Дніпро, який тут широкий, як море, і аж того берега не видно… А на базарі тітка кричить: «Ревінь! Ревінь! Дивиться, який ревінь! Золото, не ревінь!»

– Не кожна птиця долетить до середини Дніпра, – писав Микола Гоголь… Ледачі птиці поробились.

– В принципі, це ідіотизм, – кажуть птиці. – Що нам робити посередині Дніпра? Тут, ось, поряд, на березі – піцца, кафешки, їжа! Посередині Дніпра – нема нічого!

Чайки розучились літать, і просто ходять ногами по пляжу. «Ізвініть, шо я така молода, до вас обращаюся. Дайте мені отого, що ото в вас у мисці, не знаю, шо воно»…

На наших глазах в городе Черкассы гибнет великая русская культура…

І це чудово!