Агресія Путіна запустила непередбачувані механізми для розширення ЄС

Давайте на хвильку заглянемо на Балкани. Тиждень тому до Києва приїхали прем'єри Албанії Еді Рама й Чорногорії Дрітан Абазович, а онлайн до них приєднався прем'єр Північної Македонії Димитар Ковачевський. Усі троє офіційно підтримали надання Україні статусу кандидата в ЄС та заявили, що нема жодної конкуренції чи несправедливості щодо їхніх давніших заявок на вступ до Євроспільноти.

І вони були абсолютно праві. Конкуренції не могло бути навіть формально, бо ці три держави вже віддавна мають статус кандидата: Північна Македонія – 2005, Чорногорія – 2010, Албанія – 2014. Усі три країни в стадії переговорів про набуття повноцінного членства. Але їхня заява була потрібна для зняття заперечень ряду країн, які давно протегують розширенню ЄС на Балканах. Подіяло.

І цей візит був задуманий і вся робота з переконування скептиків проведена, ким би ви думали? Олафом Шольцом, який трохи втратив лідерство в ЄС, але замінити в цій ролі Німеччину не може ніхто. І зараз Берлін знову бере на себе функції рефері. Щодо європерспектив України, то це рішення для Німеччини давалося не легко, але зараз вона головний наш промоутер.

А тема розширення завдяки історії з Україною раптом отримала друге дихання. Саме Олаф Шольц пропонує відразу після надання нам кандидатства перейти до завершення переговорів та прийняття в спільноту балканських держав. Це не є базовою темою Німеччини, але вона прагне відновити лідерство. Усі три країни-кандидатки мають незавершені проблеми. Але стараються їх вирішити, мають прогрес і... вони дуже маленькі. Тому не несуть загрози стабільності ЄС.

Тільки в Північної Македонії є незавершені зовнішні протиріччя з Болгарією, але зараз Єврокомісія, Німеччина та, ніби, Австрія пробують усе залагодити. Отже, коли три лідери виступили на підтримку України, вони, мабуть, були щирі (принаймні, Еді Рама), але й мали за це певні обіцянки посприяти їхньому вступу до Євроспільноти. І дуже ймовірно, що переговори закінчаться до кінця року, а в 2023-му всі набудуть повноцінного членства. І це буде справедливо, а для нас нормально. Нам ще довго йти, а кілька дружніх країн будуть додатковою групою підтримки.

Але Балкани не обмежуються цією трійкою. Є ще Сербія (кандидатка з 2012, переговори з 2014), Боснія й Герцеговина (заявка подана в 2016) та Косово (рівень Угоди про асоціацію). Цим країнам поки світить не багато. Сербія має високу корупцію, майже, як в Україні, а ще в суспільстві сильні євроскептичні й проросійські погляди, хоча влада наполягає на підтримці вступу. Косово не має достатнього міжнародного визнання й не може навіть стати членом ООН. Але Шольц підштовхує ідею про можливість активізації руху обох країн до ЄС, якщо вони для початку здійснять взаємне визнання та узгодять кордони. Чи можливо це? Поки ні. Хоча ще років 10-12 тому, коли я приймав у Раді спікерку їхньої Скупщини (парламенту) Славіцу Джукіч Деяновіч, готовність видавалася значно вищою. А Боснія й Герцеговина (БіГ) узагалі в тупику. Їм треба міняти конституцію й створити нову модель управління державою, бо нині це конфедерація з паралізованою владою. Босняки та боснійські хорвати прагнуть і нормальної держави, й вступу в ЄС, але все блокує Сербія. Тому ці три країни, якщо й зможуть колись увійти в ЄС, то лише всі разом.

А поки маємо кандидатство для України й Молдови та близьку перспективу повноправного членства для балканської трійці. Це значно краще, ніж можна було ще недавно сподіватися. Як не дивно, але й тут склалося так, що «Путін усіх переграв» – його агресія запустила непередбачувані механізми для розширення.