Ракетний удар по Києву. Чому всі здивовані?

Я цілком можу зрозуміти хід людської психіки. Але не можу зрозуміти хід людської логіки.

Ось вчора ракетні прильоти по Києву й передмістю. Щось збито, щось ні, щось зруйновано.

Для багатьох це стало шоком, страхом і приводом писати, що рано повертатися в Київ. Після того, як купа народу вже повернулася.

Може, і рано. Я не знаю. Кожен вирішує для себе.

Але тут же як?

«Це ж було вже». У лютому, березні, двічі – у квітні (приліт у завод «Візар», де роблять «нептуни», і в танкоремонтний).

Раніше й гірше було («Ретровілль»). А бувало й по кілька тижнів без ракет.

Почали забувати? Дарма.

Навпаки.

Поки йде війна і поки в русні залишаються ракети – таке може траплятися щогодини.

І не лише в Києві.

І у Львові таке може бути. Бо там теж є оборонні підприємства, та будь-які серйозні заводи, військові частини, є важлива інфраструктура-логістика, мости, залізниця, аеропорт тощо.

І у Львові таке вже було – згадайте приліт у шиномонтаж, наприклад. Чи в авіаремонтний завод.

Якщо завтра, боже збав, ще раз ударять ракетою по Львову – навряд чи ж усі скажуть: от бачте, рано повертатися у Львів!

Там так і залишатиметься купа народу. І не те щоб сильно тремтітиме.

Якщо москалям підійде одна з перелічених ознак. Або якщо їм просто так закортить. А наша ППО при цьому виявиться безсилою.

На це ніяк не впливає запалене ввечері світло у вікні. І на це в 99,9% випадків не вливає селфач чи інша фотка, зроблена в центрі міста.

Крилеті ракети – це не артилерія. Ракети – штука лиха, але ступінь цієї загрози не залежить від близькості лінії фронту.

Від Києва фронт далеко. А по частині ППО Київ захищений чи не найкраще в Україні.

Не зрозумійте неправильно – я не кличу повертатися в Київ.

Я просто кажу, що не треба панікувати і зайвий раз боятися того, що є однаковою загрозою майже для всієї країни, яка воює.

Про загрози і про війну потрібно пам'ятати щогодини і скрізь в Україні.

А замість боятися краще запобігатися. Ну, і вірити в ЗСУ та працювати на перемогу.