Замороження війни. У нас буде три варіанти розвитку подій

За моїм прогнозом війна у шанцях взимку почне суттєво знижувати оберти. Можливо, певний час сторони компенсуватимуть це аналогом «війни міст» часів ірано-іракської війни. Тобто замість захоплення квадратних кілометрів, зосередяться на знищенні критичної інфраструктури один одного. Бо для цього потрібно набагато менше людей. Але й у цій війні на знищення ворожої інфраструктури, боюся, Захід та Китай попіклуються, аби вона чимшвидш пішла на спад, не спричиняючи шоків на глобальних ринках та техногенних катастроф, відчутних далеко за межами України та Росії.

І тоді, коли лінії фронту стабілізуються і стануть тимчасовими, ніким не визнаними, але більш-менш тривкими кордонами повоєнної України, сама внутрішня логіка війни за Незалежність поставить нас перед засадничим вибором. Бо народ радше відчує, аніж усвідомить, що причиною цієї руйнівної війни та жахливих жертв, які вона принесла на українську землю, є не тільки схиблений на фантомних імперських болях «кремлівський дід» (хоча насамперед саме він), але й слабкість та неефективність української держави, яка здавалася не тільки Путіну легкою жертвою для російського ведмедя.

Отже, неймовірним напруженням сил та великою ціною державність збережено. Її фактичні кордони визначені не в Москві і не в Ялті, а на полі бою – там де між нами і ворогом встановився динамічний баланс сил. Як до речі, маже завжди бувало в реальній, а не вигаданій історії. Після цього перед українцями постане питання, чим наповнити нашу незалежність, аби зробити її тривкою? І аби вона гарантувала не тільки захист окремої ідентичності, але й також – безпеку, розвиток, заможність та самореалізацію для своїх громадян.

І тут у нас буде два з половиною шляхи.

Перший

Як американці, французи, італійці, індійці, відстоявши незалежність, сісти і домовитись про нові правила гри у повоєнній Україні. Скликати свій Конституційний конвент. Відмовитись від невластивих в Європі функцій президента як наріжного каменя та гаранта української державності. Створити більш збалансовану систему стримувань та противаг. Піти на складні компроміси. Збалансувати різні гілки та рівні влади. Залишити достатньо автономного простору для особистості та захистити його ефективними судами. Змусити врешті-решт наше природнє его запрацювати на загальне благо.

Другий шлях більш вірогідний за перший

Знайти і повірити в чергового месію. Тим паче, що війна створила та продовжує творити цілий пантеон новітніх героїв. «Батьківська фантазія», як називав її мій вчитель Девід Вільямс, глибоко укорінена в природі людини. Більшість не любить брати на себе відповідальність і nolens volens шукає собі «батька», якому готова делегувати тягар вибору, відповідальності і свободи. Так у нас може зʼявитись на Банковій поміркований «месія» Валерій Залужний або менш помірковані та більш пасіонарні українські «каудільйо». В такому випадку шанс на радикальні реформи, яких вкрай потребує Україна, є. Врешті-решт, і Ататюрк, і Чан Кайші, і Пак Чон Хі були великими модернізаторами, які привели свої країни з третього світу в перший. На жаль, негативних прикладів латиноамериканських та африканських диктаторів у погонах, які завели свої країни на манівці цивілізації, набагато більше. Не певен, що нам поталанить з новоявленим «провідником», як азійським тиграм, а не навпаки.

Ну і остання опція – нічого радикально не змінювати після перемоги

Пустити країну самопливом. Дерибанити між наближеними до влади решки її багатств. Канючити міжнародну допомогу. Вести безкінечні перемовини з ЄС. Списувати всі факапи на підступних москалів. Годувати народ ідентичністю замість розвитку і добробуту. Пишатися героями визвольних змагань, особливо полеглими (так безпечніше), і таврувати усіх критиків режиму «агентами кремля». І десятиліттями догнивати зсередини. Прикладів безліч.

На жаль, вірогідність окреслених опцій зростає від першої до третьої у геометричній прогресії. Бо воювати ми, схоже, навчилися, а домовлятися про спільне майбутнє – досі ні. Але вибір досі за нами...