Якщо не справляються західні санкції. Україна застосувала нову стратегію проти Росії

Цього тижня сталася річ, яку легко проґавити в новинному шумі. Путін уперше за весь час повномасштабної війни публічно прокоментував удари по російському НПЗ. На цьому окремо наголошує ISW: Кремль зазвичай таких речей не визнає, бо це знос пропагандистської картинки. А цього разу – мусив.

Йдеться про Туапсинський НПЗ. Україна вдарила по ньому тричі за квітень – 16, 20 і 28 числа. Завод компанії «Роснефть» з річною потужністю переробки 12 мільйонів тонн зупинений. Влада Краснодарського краю оголосила надзвичайний стан, фіксує розливи нафти, нафтовий «дощ» над містом і дим, який сягнув Ставрополя. Цього вже не сховаєш ніяким засекречуванням енергетичної статистики.

І Туапсе – лише частина картини. Bloomberg за квітень нарахував щонайменше 21 удар по російських НПЗ, експортних терміналах і нафтопроводах. ISW дає сумарно 18 ударів по нафтовій інфраструктурі та 41 – по військових об’єктах. Один з останніх – Пермська лінійна перевалочна станція «Транснефти», понад 1500 км від кордону.

Загальний ефект: міжнародне енергетичне агентство прогнозує переробку нафти в Росії на рівні менше 5 мільйонів барелів на день до червня. Російський видобуток уже впав на 300–400 тисяч барелів на добу. Експорт пального обвалився на 17 відсотків.

Чому це називають «далекобійними санкціями» – і чому це ключове формулювання? Тому що тут і відповідь на питання, яке часто звучить у фоновому режимі: «А санкції взагалі працюють?» Працюють – але не самі.

Західні санкційні пакети, бюрократичні обмеження на російські банки і компанії дають тиск, який Москва навчилася частково обходити через тіньовий флот, треті країни і фіктивні юрисдикції.

А ось коли до цього додається кінетичний удар по самих фізичних точках доходу – нафтопереробці і експортних потужностях – система починає тріщати. Бюрократичну заборону можна обійти. Згорілий резервуар обійти не можна.

Зеленський правильно називає цю кампанію саме санкціями – бо ціль тут не військова, а економічна. Кожен зупинений НПЗ – це втрачені доходи бюджету, проблема з паливом усередині країни, дефіцит, інфляція, тиск на підтримку війни в самому російському суспільстві. І стратегія повторних ударів по одних і тих самих об’єктах – це принципова зміна тактики. Раніше били й чекали. Тепер не дають можливості ремонту. Туапсе – модель.

Окремо – нафтопроводи. Тут Україна показує реалістичність: за квітень уражено щонайменше п’ять насосних станцій, але внутрішня російська трубопровідна мережа – найдовша у світі і спроєктована ще в роки холодної війни. Вона стійка, потоки переспрямовуються.

Поки що довгострокового ефекту немає. Це й називається стратегією накопичувального тиску – не «переломна перемога» в одному ударі, а методичне зменшення запасу міцності.

І це принципово важливо для розуміння логіки. Україна не просто «мститься» за обстріли. Вона веде кампанію виснаження, точно цілячи в економічні артерії агресора.