Що заважає Україні вступити в НАТО

Наші гойдалки довкола вступу у Північноатлантичний альянс набувають все більшої амплітуди з наближенням саміту у Вільнюсі.

Президент Зеленський заявив було навіть категоричне: «Не поїду, якщо там не отримаємо конкретних перспектив». Відтак з'явилися повідомлення про те, що, мовляв, у Вашингтоні Джейк Салліван переконав Джо Байдена у потребі пообіцяти Києву членство у блоці одразу після перемоги у війні з Росією і без жодних ПДЧ. Однак буквально через день очільник Штатів виголосив вердикт: «Ні. Тому що вони мають відповідати єдиним стандартам. Тому я не збираюся полегшувати це (процедуру вступу. – Авт.)».

У відповіді Байдена чітко проглядається натяк на внутрішньо українські проблеми, позаяк жодних претензій до військової складової немає і не може бути. ЗСУ сьогодні є чи не найпотужнішою і, – головне, – найдосвідченішою армією Європи, оснащеною не тільки натівською зброєю, але й технологіями ведення сучасної війни, запозиченими у союзників. Шкода, що вашингтонський очільник не озвучив уголос свої закиди.

Стефанчук зокрема сказав, що його особисто влаштовував би такий варіант «фінляндизації» України. Але спроба жартувати, жонглюючи на російських наративах про нейтральний статус Києва, і переводячи увагу на полегшений  варіант вступу для Гельсінкі, вийшла трішки натягнутою. Ну, не Україні ж змагатися з Фінляндією за рівнем корупції чи якістю судової системи. І чи можемо ми, з одного боку, заявляти про прихильність європейським цінностям, а з іншого, – систематично руйнувати інституційні складові демократії, як те практикує чинна влада, геть нівелювати місцеве самоврядування, підминати МЗС під Офіс президента, втручаючись у призначення послів, ігнорувати свободу слова, підмінивши її ерзац-гласністю єдиного телемарафону.

Так, звісно, можна погодитися з певною упередженістю європейських структур, яким дуже сподобалася роль менторів, а не асистентів. Йдеться, зокрема, про скандальний висновок Венеціанської комісії про український закон, що регламентує стосунки держави та національних меншин. Особливо у царині мовної політики. Про це вже висловлювалися вітчизняні політики, але, здається, учителі, що не схильні перепрацьовувати, вивчаючи українські реалії, непохитні.

Так, ми в Україні можемо розмірковувати про російських агентів впливу у європейських інституціях, зокрема й у Венеційці. Вони там, без сумніву, є. Але, поклавши руку на серце, – а чи немає таких в Україні? Чи питання до головного канцеляриста ОПУ Андрія Єрмака, який схожий на індуського бога Шиву з вісьмома руками (бо, як Фігаро, з'являється там, де його не ждуть, тобто перебирає на себе повноваження дипломата, військовика, відновника, миротворця), так от, чи всі питання, що поставали не раз і не двічі, отримали відповідь? Про Оманську подорож, про Вагнера, про злочинну демілітаризацію Півдня напередодні російського вторгнення. Ні, – вони зависли у сповненому підозр та натяків українському повітрі, і, здається, ніхто у Києві суттєво не переймається ними.

Тому Байден, – зі зрозумілих причин, – поки що незворушний. Хіба у НАТО бракує своїх орбанів чи ердоганів, які, з одного боку, користають з парасольки Альянсу, а з іншого, – керуються власними, іноді навіть шкідливими для НАТО інтересами?

Так, можна розводити руками й казати, що Україна воює, і, на жаль, це не найкращий час для усіляких «екзотичних» реформ, – тут би вижити. І можна заявляти, як колись Кучма у своїй прем'єрській промові, – «скажіть, що вам будувати, і я збудую!». Але все давно озвучене, говорене-переговорене. Бракує тільки політичної волі та дещиці відповідальності перед суспільством. Бракує, – як це дивно не прозвучить, – владної скромності. В апетитах захопити щонайбільше повноважень, у бажанні усюди мати лояльних виконавців, і, даруйте за відвертість, – у жадобі нажитися на війні. І тут не допоможе рецепт Стефанчука, який ладен покладатися на військових інструкторів з-за кордону, які в певний момент скажуть своїм урядам: «Так, ці хлопці (українці. – Авт.) готові до НАТО». Тут важить лише український інтерес і розуміння його суті. Тут важить бачення майбутнього нації, і його надзвичайної важливості, порівняно з дріб'язком чийогось владного буття.