Юлія Тимошенко Лідер партії «Батьківщина»

У Європі не повинно існувати «сірих зон». Стаття Тимошенко в The Economist

Захист суверенітету України – це глобальна проблема
фото: ЗСУ

«Війна дає шанс оживити структури європейської безпеки»

Лютневий бліцкриг Росії в Україні мав на меті перекреслити карту Європи. Ця спроба провалилася, але ціною тисяч смертей – смертей українських військових і мирних громадян, а також звичайних російських солдатів. Останніх на їхню підлу місію відправив режим, що не насмілився сказати їм правду.

Але Кремлю не вдалося знищити Україну – і Європа та решта вільного світу повинні зробити все, щоб ці прагнення ніколи не були реалізовані. Ця війна також мала для Європи несподівані наслідки. З одного боку, російське вторгнення оживило НАТО та дало Європі причину для єднання. З іншого боку, дії Росії наділили цю єдність глибоким відчуттям моральної мети. Об’єднавшись навколо справи свободи України та кидаючи виклик російському президенту Володимиру Путіну тим, що зробив Україну кандидатом у члени, Європейський Союз позбувся двох десятиліть сумнівів і політичного нездужання.

І це дуже важливо після низки криз та болісного досвіду Брекзиту. ЄС-2022 залишається тим гостинним місцем, яке у 2000-х роках прийняло нових східних членів – наших найближчих сусідів. Це експансивне бачення Європи необхідно захистити, і я невимовно пишаюся мужністю моїх співвітчизників, а також тисяч добровольців з інших країн, які ризикують своїм життям заради свободи України та Європи. Але для того, щоб захистити наші переконання якомога ефективніше, ми, європейці, повинні домовитися щодо певних принципів.

Перший принцип полягає в тому, що в Європі більше не повинно існувати «сірих зон»: країн або територій, які незатишно опинилися між різними сферами впливу. Такі зони фактично зникли 24 лютого, демонстрацією чого є рішення Фінляндії та Швеції про вступ до НАТО. Сірі зони – це просто запрошення до агресії з боку Росії, яка так і не примирилася із втратою своєї імперії. Те саме стосується і «буферних зон» та «мостів», які так полюбляли дипломати в часи Холодної війни. Всі вони створюють вакуум безпеки, яким можуть скористатися опортуністичні авторитарні режими. Їхні небезпеки є уроком як для Європи, так і для інших регіонів світу, особливо Індо-Тихоокеанського регіону.

З цього випливає, що Європа не повинна підтримувати нову «мирну угоду» за аналогією з Мінськими домовленостями 2014 та 2015 років. Ці угоди намагалися зупинити наступ Росії після того, як у березні 2014 року вона вторглася в Україну, захопила частину Донбасу та анексувала Крим. Але насправді вони торгували територією в обмін на мир. Фактична незалежність, яку Мінськ І та ІІ надавали окупованому росіянами Донбасу, по суті здавала Росії суверенітет України над її промисловим центром.

Так само не потрібно пропонувати Україні незрозумілі «гарантії безпеки» від інших країн, зокрема Росії. Раніше така спроба вже робилася за допомогою Будапештського меморандуму 1994 року, в рамках якого Росія разом із західними державами нібито була гарантом непорушності кордонів України. Подібна «БудаМінська» угода стала б дипломатичним мутантом і винагородила б Кремль за застосування ним сили, легітимізувала б загарбання ним земель та заохотила б його до інших «спеціальних військових операцій». Єдина безпекова гарантія, яка працює, як показала нам історія, це зобов’язання в рамках 5-ої статті НАТО. 

Що приводить мене до другого фундаментального принципу безпеки, який мають прийняти всі європейці: «Ніхто не у безпеці, поки всі не у безпеці». Всім країнам потрібна безпека, коли мова йде про оборону, енергію та продовольство, а також право робити щодо них власний вибір. Жодна країна не повинна мати на міжнародних майданчиках права вето над вибором інших країн у цих сферах.

Ми повинні відмовитися від цинічного уявлення про те, що кризи на периферії Європи є менш небезпечними, ніж ті, що відбуваються у її франко-німецькому ядрі. Це призводить лише до неохочих, фрагментарних зусиль, щоб обмежити наслідки цих криз на периферії. Але історія доводить, що проблеми на периферії можуть становити екзистенційну загрозу. Згадаймо початок Першої світової війни. Або напад Росії на Грузію у 2008 році, коли вона захопила приблизно п’яту частину території цієї країни та підірвала її суверенітет. Ця гниль розповзалася далі. І те вторгнення стало лише прелюдією до анексії Криму та окупації частини Донбасу. Я впевнена, що якби у 2008 році ми не змарнували можливість оновити та перебудувати регіональний порядок, ми могли б це зупинити. Європа не може ігнорувати долю України як якесь периферійне питання. 

Роки безплідних і провальних переговорів з 2014 року та понад п’ять місяців найбільшої війни у Європі з часів завершення Другої світової війни, безсумнівно, продемонстрували, що питання безпеки України не може вирішуватися у вакуумі. Захист суверенітету України – це глобальна проблема.

Ми повинні скористатися цим моментом, щоб закликати до нових угод, що відображатимуть та зміцнюватимуть новий консенсус щодо непорушності національних кордонів, який залучить всі найбільші держави світу, включно із Китаєм. Сьогодні в Україні ми ведемо війну за Європу. І це дає світові історичну можливість вирішити питання хитких структур безпеки, які нібито підтримують мир.

Джерело: The Economist

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: