Російська експансія в Арктиці стає геополітичною загрозою для Заходу

Як наголосила впливова американська газета The Washington Times: «Не робиться зовсім нічого для того, щоб зупинити зусилля президента Росії Володимира Путіна щодо встановлення контролю над великими частинами Арктики, а також родовищами нафти і газу, котрі знаходяться там, за допомогою військової сили. В Арктиці, за даними Геологічної служби США, міститься близько 20 відсотків невикористаних світових запасів на суму близько 20 трильйонів доларів».

Росія весь час хоче приростати новими територіями. Це патологічне бажання присвоїти собі чуже відомий британський історик Норман Дейвіс визначав, як «Політичну булімію». Навіщо їм нові землі, якщо вони й свої не здатні облаштувати до пуття, росіяни не знають. Але хіба це їх зупиняє.

Після закінчення Другої світової війни Радянський Союз заграбастав у Японії чотири курильські острови – Шитокан, Уруп, Ітуруп і Кунашир, і вже більше ніж 70 років японці ніяк їх повернути не можуть.

Остання спроба домовитися про реальні переговори з цього приводу була зроблена під час зустрічі прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе і президента Росії Владіміра Путіна 14 листопада у Сінгапурі. Але не дивлячись на те, що усі ці десятиліття так і немає двостороннього мирного договору між Японією і Росією, як і демаркації кордону між цими країнами, Москва не поспішає розв’язувати цю давню територіальну суперечку, вирішення якої дало б змогу їй побудувати нормальні відносини зі своїм сусідом.

Анексія Російською Федерацією українського Криму і окупація третини Донбасу наочно доводять, що бажання і дії імперської еліти в Москві не змінилися. Тільки тепер до цієї «еліти» ще кооптували «свіжу кров» у вигляді соціально близьких до неї злодіїв, бандитів та своїх кегебешників. І знову, вкотре, Імперія готова іти в бій.

Хоча тепер цілі Російської Федерації не так глибоко приховані, як це було у часи існування СРСР. Тепер мета відверто імперська – розширити свою імперію, свою сферу впливу, свій Reich Russia. І, де тільки вдасться, насадити свої порядки і правила. А народ московитський – тільки «за». Бо сподівається, що і йому від цього щось може перепасти.

По-іншому він вже жити і не вміє, і не хоче. І тут у логіці імперцям не відмовиш. Бо тільки постійно розширюючи зону грабежу, імперія, як би там вона не називалася, Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація, здатна існувати.

Не варто забувати, що Російська Федерація є правонаступником СРСР. І тому підходи до окупації чужих земель там абсолютно не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини, яку планував Сталін після закінчення Другої світової війни. Тоді СРСР підготував кадри, які мали бути швидко розгорнуті у випадку переходу радянських військ на землі турецької частини Вірменії.

Москва вже призначила секретарів міськкомів і райкомів компартії та весь комплект персоналу до них, котрі мали очолити керівництво на нових, приєднаних до Радянського Союзу територіях.

І тільки бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі отверезило радянського диктатора. Сталін зрозумів, що СРСР знаходиться в зовсім іншій ваговій категорії, ніж Сполучені Штати, і не варто випробовувати долю.
Пізніше Туреччині знову повезло, коли її прийняли до НАТО, щоб огородити її від територіальних претензій з боку СРСР, використати її стратегічне розташування і стримувати цим експансію Радянського Союзу у цьому регіоні.

Росія весь час висуває своїм сусідам територіальні претензії і в своїх гегемоністських цілях не може зупинитися.

Пригадується, як в 2005 році, під час поїздки до Норвегії, тамтешні експерти з великою осторогою говорили про те, що Росія вступила у свою другу «Північну війну». Але тепер вже це війна не зі Швецією, а з сусідньою Норвегією.
Власне тоді протистояння російських рибалок з кораблями норвезької берегової охорони стало початком нової міжнародної сутички за право експлуатації вод навколо Шпіцбергену.

Цей конфлікт має довгу історію. Відповідно до міжнародного Шпіцбергенського трактату від 1920 року, котрий підписала і Росія, усі учасники договору визнають норвезький суверенітет над острівною групою. У 1947 році норвезький парламент Стортінг визнав, що СРСР є державою, котра поряд з Норвегією має особливі економічні інтереси на Шпіцбергені. Відповідно у 1991році ці права перейшли до Росії. Проте Російська Федерація вважає, що вона може поширити свою господарську діяльність і на шельф, у той час, як Норвегія намагалася обмежити дію цього Трактату лише сушею.

По-суті, тодішнє протистояння Росії з Норвегією стало свідомим намаганням Російської Федерації утвердити домінування в Баренцовому морі й обкатати свою стратегію тиску на найближчих сусідах у цьому регіоні.

Серед норвезьких фахівців існувала небезпідставна думка, якщо російська сторона віддасть ситуацію в Баренцовому морю на відкуп інтересам російських олігархів, для який головним спонукальним чинником розробок нафтоносних шельфів є одержання будь-якою ціною надприбутків з енергетичної галузі, то це у підсумку може призвести до екологічної катастрофи.

А крім цього, очевидно, що дії Росії в баренцовій зоні взагалі важко було прогнозувати. Однак набір ймовірних сценаріїв міг стати дуже корисним інструментом для розуміння ситуації в цілому. Це – перетворення краю на велику нафтову площадку і нещадна експлуатація розвіданих покладів газу та нафти в регіоні, території якого до того перебували у первозданному вигляді на європейській периферії.

Вже у 2005 році можна було припустити, що перетворення цих територій на велику нафтову площадку російської акваторії Баренцового моря може стати нафтовим і газовим золотим дном російської півночі. А «рибне протистояння» стане лише димовою завісою Росії, у намаганні відстоювати свої стратегічні інтереси у цьому регіоні.

Якщо виходити з постулату, що Росії потрібно все, на що вона поклала своє загребуще око, то це цілком вписується в її «льодову стратегію», коли декілька років тому Російська Федерація почала висувати свої претензії на Арктику.
Враховуючи той факт, що північний лід тане значно швидше, ніж це вважалося раніше, Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. У такому разі, боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі буде прискорена. А з появою вільних для навігації морських шляхів та відкриття нових покладів нафти і газу, претензії Москви на ці території та енергетичні запаси тільки зростатимуть.

На жаль, демократична західна цивілізація й досі не виробила єдиної концепції протистояння експансії Росії на всіх напрямках. І чим менше Москві дають відсіч на її гіпертрофовані територіальні претензії, тим більшими стають її повсякчас зростаючі апетити.

Коли все продовжуватиметься так і далі, то недалеким може бути час, коли Путін висуне ще й ідею «повернення» Росії Аляски.

Обґрунтувавши це тим, що продаж в далекому 1867 році цих земель царем Олександром ІІ був незаконним, оскільки сьогодні Кремль не влаштовує виплачена Росії тоді сума у 7 мільйонів 200 тисяч доларів.

Втім, в гонці за Північний полюс, як і на усіх інших напрямках, необхідно враховувати, що нинішня Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції.

Гібридна війна Росії в Україні і Сирії, утримування в замороженому стані територій Придністров’я, Південної Осетії і Абхазії потребують багато ресурсів, які у Кремля почали вичерпуватися. Вступивши у Велику гру за відновлення колишнього статусу СРСР, Москва явно не розрахувала своїх сил.

Але шукаючи собі союзників, Кремль починає загравати з Пекіном на енергетичному напрямку. Москва хоче видобувати арктичні енергетичні ресурси разом з Китайською Народною Республікою. Після санкцій США саме Китай допоміг Росії фінансувати розвідування енергоресурсів в Арктиці.

Китай зацікавлений у тому, щоб отримувати енергоносії з Росії через Північний морський шлях, який китайці називають Полярним Шовковим шляхом. Перші спроби на цьому напрямку вже були зроблені влітку 2018 року, коли два танкери «Владимир Русанов» и «Эдуард Толль», без будь-якого ескорту криголама, доставили першу партію зрідженого природного газу до російського порту Сабетта на Ямалі. А далі до китайського порту Цзянсу Жудун.

Що дало можливість доставити зріджений газ всього за 19 днів, в порівнянні з 35 днями, які зазвичай потрібно було б, щоб пройти традиційним східним маршрутом через Суецький канал.

Таким чином, після того, як глобальне потепління відкрило можливість легше транспортувати товари через Арктичний шлях, Російська Федерація порахувала ледве не всі арктичні газонафтові поклади своєю власністю.

А за умов, коли традиційні родовища енергоносіїв в Росії вже почали виснажуватися, акцентування Москвою зусиль на арктичному напрямку виглядають єдиною можливістю залишитися й далі серед лідерів експортування газу і нафти.

Тому фактична російська окупація Арктики і намагання витіснити звідти Норвегію і Фінляндію стає для демократичного Заходу геополітичною загрозою.
І як зазначає The Washington Times: «Росія знає, що наша протиракетна оборона недосконала. Якби ми розмістили протиракетну систему в космосі, модернізований проект 1980-х років «Brilliant Pebbles», Росія була б змушена витратити сотні мільярдів рублів, щоб спробувати створити засоби боротьби з нею.  Це лише деякі з наявних у нас багатьох варіантів щодо посилення нашої національної безпеки і водночас ослаблення експансіонізму і агресії Росії в Арктиці, на Близькому Сході та інших місцях. Цих варіантів існує багато і ми повинні реалізувати їх усі».