Англійську мову потрібно знати. Але якою ціною?

Пів століття тому на радянські екрани вийшов комедійний мінісеріал «Велика перерва». Герої – учні вечірньої школи, тобто пролетарі-недоучки. Персонаж Євгена Леонова переконує свою доньку, яку грає Світлана Крючкова: є новий прогресивний метод швидкого навчання – вчитися уві сні. Для цього треба читати сплячому потрібний для вивчення матеріал. Усе це записується на підкірку головного мозку, і ранком неук прокидається відмінником. Ситуація мала комічний розвиток та розвʼязку, бо все ж таки комедія. Але в жартах зазвичай лише частка жарту – спроба такого швидкого, без зусиль, навчання утворила в голові чоловіка кашу.

Ще одна культова російська радянська комедія 1970-х, «Джентльмени удачі», має схожий епізод, але він уже стосується конкретно англійської мови. За збігом обставин, задіяний у ньому теж герой Євгена Леонова. Вихователь дитсадка «під прикриттям» кримінального ватажка накладає на порушників дисципліни, професійних злодіїв, оригінальне покарання – вивчити англійську мову «от сих до сих» до кінця дня. Герої Георгія Віцина й Савелія Крамарова заучують напам’ять англійські слова в хаотичному порядку. А вже наступного дня – за сюжетом – вирішують порвати зі злочинним минулим. І герой Крамарова цілком серйозно готовий влаштуватися перекладачем: «Английский я знаю!» Причому біографія цього персонажа не лишає сумнівів у глядача: дорослий чоловік щиро вірить у те, що каже.

Не лише цей чоловік і не лише в комедії. Наприклад, 1932 року побачила світ «Піднята цілина» – другий і останній, хай талановитий, але ну дуже пропагандистський роман майбутнього Нобелівського лауреата від СРСР (читай – від Росії) Михайла Шолохова. За тридцять років на екрани вийшов епічний художній фільм. Сюжет має комічні лінії, за які відповідають комічні персонажі. Але один із комічних епізодів усе ж таки віддано одному з драматичних героїв – простому комуністу, вихідцю з донських козаків Макарові Нагульному. У фільмі його грає Євген Матвєєв, за життя – ідейний комуніст і такий самий ідейний антизахідник. Не дивно, що англійську мову в станиці вчить саме його персонаж. «Обучаюсь англицкому языку», – пояснює він товаришу з придихом. Мотивація: вивчить зараз швиденько іноземну мову і піде розмовляти зі світовою буржуазією їхньою мовою: «Здрасьте вам, мистер, хау ду ю ду – и конец!»

Можу навести ще з десяток прикладів, які знецінюють водночас значення іноземних мов для пересічного радянського громадянина та процес вивчення, навчання. У країні, влада якої одним із державних гасел винесла не менш мотиваційне «мы университетов не кончали», іноземні мови були для таких ось диваків. Які вірили, серед іншого, в новітні технології на кшталт навчання уві сні, без докладання зусиль. Справді, бо пригадалася смішинка з тогочасної дитячої телепрограми: «Трудно ли выучить английский язык? – Нет. Надо просто вместо русских слов произносить английские».

Тому подана президентом Володимиром Зеленським ініціатива надати англійській мові в Україні статусу міжнародної родом із СРСР. Вважаю наведені вище приклади достатньою тому ілюстрацією. Власне, про закоріненість чинної влади в питомо радянський контекст пишеться й говориться на різних майданчиках не перший рік. Проте саме законопроєкт №9432 «Про застосування англійської мови в Україні» дає нагоду проілюструвати радянські практики наочно та яскраво. Зокрема ту з них, яка декларувала: «Залізною рукою заженемо людство до щастя!» – сумне, певною мірою сатиричне гасло, придумане в’язнями Соловецького табору особливого призначення у відповідь на так зване трудове покарання й примусову безплатну працю.

Хороша новина: жоден із критиків цього законопроєкту не виступає проти ширшої популяризації англійської мови в Україні та не має сумнівів у її важливості. Особливо коли йдеться про подолання наслідків більш як 300-літньої насильницької, примусової русифікації.

Ще одна хороша новина: кількість українців, котрі мають високий рівень володіння англійською, з року в рік невпинно зростає. Погана новина: заслуги державних інституцій тут нема. Бо той, хто справді хоче вивчити англійську чи будь-яку іншу іноземну мову, займається окремо з репетитором. Або – вивчає самостійно, наприклад, граючи в мережеві ігри.

Так англійську освоїв, наприклад, Ілля, син відомої в світі кіно кастинг-директорки Алли Самойленко, про що вона написала на своїй сторінці у фейсбуку. Додавши: «Так, він має лінгвістичний талант, окрім інших, якими його щедро обдарувала природа». Наведений допис – не єдиний, що так чи інакше негативно коментує норму законопроєкту №9432, котра передбачає до 2027 року повністю відмовитися від українського дубляжу англомовних стрічок. Їх мають замінити субтитри – і це нібито сприятиме швидкому, без надмірних зусиль, практично уві сні, вивченню українцями англійської. Не хочеться перетворювати цей текст на довжелезний дайджест з аргументів, котрі називають саме цю ініціативу безглуздою та шкідливою. Наведу нижче лиш основні тези:

• «Переважна більшість українців вивчає ту чи ту мову не через бажання читати закордонних класиків в оригіналі, не для власного культурного розвитку, а саме з економічних, фінансових міркувань» (Yuri Borsch);
• «Кіно із субтитрами справді непогана штука, щоб учити мову. Але вчити мову – зусилля. А відпочинок – протилежне зусиллям. Одна думка перепаскудити людям відпочинок не є розумною в принципі» (Olena Zadorozhna);
• «До цього субтитровані стрічки йшли тільки в спеціалізованих кінозалах і їх відвідувало 0,00…01 відсотка глядачів. Так ось, більшість насправді скоріше за все не піде в кіно – вони перейдуть на "споживання контенту" іншими способами – на ТБ і платформах, а частіше – на піратських сайтах (і в російському дубляжі, якщо шо). Для них субтитри стануть ще одним бар’єром для походу у кіно» (Денис Іванов);
• «У дискусіях щодо потреби чи непотрібності українського дублювання фільмів обидві сторони постійно апелюють до досвіду інших країн. При цьому чомусь не беруть до уваги, що наша ситуація геть інша» (Олег Базар);
• «Як викладач іноземної мови кажу: це безглуздя. Мову ніколи не вчать лише «по фільмах». Це так не працює» (Nate Scherban).

Обʼєктивність вимагає згадати: в ініціативи скасувати дубляж у кінотеатрах є й чимало прихильників. Проте різні люди оперують лише двома аргументами на користь мови оригіналу.

Перший – важливо не лише бачити актора, а й чути, як він справді говорить. Тобто апеляція до мови оригіналу як неодмінної мистецької складової фільму, бо не перекладаються ж пісні (хоча перекладаються, але то окрема історія).

Другий – це є світова практика, тому вчіть мову, виходьте із зони комфортного перегляду, зараз війна й дерусифікація. У тоні подібних заяв відчувається неприхована пиха. Таке часто трапляється, коли носії якихось умінь, знань і навичок раптом розуміють свою перевагу над більшістю посполитих.

Другим аргументом озброїлися й посадовці. Майже слово в слово про світову практику застосування субтитрів для вивчення англійської в неангломовних країнах говорять міністри культури, освіти й цифрової трансформації. Хоча фахівці спростовують і це.

Ось коментар засновника студії дублювання кінострічок Le Doyen Studio та кінодистриб'юторської компанії B&H Film Distribution Богдана Батруха: «У Польщі всі дитячі фільми виходять у дубляжі. Щодо фільмів для більш дорослої та сімейної аудиторії статистика така: 20 із 30 фільмів виходять у дубляжі. Хочу зруйнувати ще один міф. Субтитри не допомагають у вивченні англійської мови з дуже простої причини: вони не відповідають тексту, котрий говорять актори. На екрані фільму немає стільки місця, щоб написати повний діалог, що відбувається між акторами. Тому вчитися англійської мови в кіно неможливо».

Але всі коментарі «за субтитри» водночас мають ще одну спільну складову: мовляв, нікуди український дубляж не подінеться. Бо зараз активно розвиваються потокові сервіси. Тож глядач піде туди, і вже йде. Навіть наводиться якась статистика. Про це згадують і Оксен Лісовий, і Олександр Ткаченко, і Михайло Федоров, і Євгенія Кравчук, і ось Микита Потураєв.

Тепер – увага. Кінозалів в Україні й до ковіду було не дуже багато. Навіть деякі обласні центри мали лише по одному кінотеатру на один-два зали. Про райцентри мовчу, а в сакральних сільських клубах кіно перед танцями давно не крутять. Масштабна війна ще зменшила цю кількість.

Питання: як анонсоване 100-відсоткове субтитрування англомовних фільмів, як мова оригіналу з великого екрана сприятиме поширенню та вивченню українцями англійської мови там, де кінотеатрів нема від середини 1990-х?

Ніхто не почув нічого про розбудову кінотеатральних мереж по всій території України до 2027 року. Тут неясно, чи скінчиться до того часу війна нашою перемогою. Та все одно про програму на кшталт «Кінотеатр у кожне місто» ніхто ще нічого не чув.

Натомість – як справедливо сказано міністрами, посадовцями та захисниками мови оригіналу, – потокові сервіси, починаючи від Netflix, завдяки інтернету доступні в будь-якому населеному пункті. Теоретично волинський хуторянин чи хтось із липованської громади Вилкового за умови наявності там якісного інтернету може дивитися на своєму ґаджеті який завгодно англомовний фільм мовою оригіналу. Хоч з українськими субтитрами, хоч без них. Або ж так само потрапляти в україномовне середовище, дивлячись «Індіану Джонса» в якісному українському дубляжі.

Хочеш – вивчай мову в такий спосіб. Хочеш – не вивчай. Третє тисячоліття навіть у найтрагічніший для України час дає громадянам право та можливість вибору.

Враховуючи це, лишається зрозуміти, до чого тут український дубляж. Який вчити англійську шляхом перегляду фільмів мовою оригіналу зовсім не заважає. Адже в кінотеатри не для того ходять.

Що наштовхує на невеселий висновок. Спроба прибрати український дубляж саме із широких екранів, яких небагато, не має до популяризації та вивчення англійської мови жодного стосунку. І поки нема відповіді, яка ж насправді мета цієї атаки.