Світлана Лобода – закономірність

Теми для роздумів підказуєте ви, мої друзі і читачі. От і зараз буде вкрай важлива тема: наш культурно-інформаційний простір і його особливості. Адже ті, численні проблеми, які ми сьогодні маємо, напряму пов'язані з цією темою.

Ось, один із моїх шановних колег Костя Гнатенко, згадує про Світлану Лободу і хвилю дискусій довкола неї у зв'язку з її концертами у Харкові. Мене не так зачіпає ця дискусія – але я бачу в конкретному факті загальну проблему культурного характеру, що виросла з економічних і політичних причин. Бо недаремно ж кажуть, що політика – це концентрована економіка, відповідно, культура – це концентрована політика, бо все тут дуже тісно пов'язано. І про це докладніше!

Тож, за будь-якими культурними процесами стоять процеси політичні. А з цього випливає, що держава, Україна, яка створилася в кінці 90-х років, була українською лише на початку, а далі гроші, які не мають свого національного обличчя, почали робити свою справу. Хоча, я висловився неточно: гроші не мають національного обличчя, а от їх власники ще й як мають – і несвідомо чи свідомо вони докладають неабияких зусиль, щоб культурний простір цієї країни відповідав їхнім смакам. Або ж смакам тих, хто стоїть у них за спиною.

А звідси я стверджую, що сценічне «Покоління 2000+» на нашій орбіті – це, переважно, креатури українських олігархів, орієнтованих в основі своїй на Росію. І це вони через свої гроші та власні потужні телеканали випестили і вигодували це покоління зі своїх долонь. Ці люди, які були абсолютно лояльними до Москви два останніх десятиліття фактично домінували в ефірі телеканалів і радіостанцій, тоді як всі інші автоматично оголошувалися «неформатом» і викидалися з інформаційного простору, це була плата за «нелояльність». А ті артисти, що були «обласкані» олігархами, почувалися у повному «шоколаді», вони ставали «топовими» обличчями телеканалів, обслуговували численні корпоративи найбагатших людей країни. Далі цього ані самі олігархи, ані їхні адепти і «агенти впливу» не робили жодних кроків. А оскільки держава усе більше набувала олігархічного характеру, то й все менше на наших телеекранах залишалося українського. І Світлана Лобода – це закономірність на шляху «розукраїнізації» нашої країни, яка відбувалася різними способами.

Один із таких способів – трансформація існуючих в Україні ЗМІ. Паралельно з трансформацією інфопростору зачищався культурний простір. Наприкінці 90-х в Україні існували десятки музичних естрадних фестивалів і конкурсів у різних регіонах країни. Частково вони фінансувалися Міністерством культури, частково залучалися спонсори. У всіх цих заходів існувала активна інформаційна підтримка, яка в основному здійснювалася Державними телеканалами УТ-1, УТ-2, Національною Державною радіокомпанією України.

І мені не здається випадковим, що процеси «розукраїнізації» нашого культурного простору співпали з процесом знищення Національної державної телерадіокомпанії України. Фактично, щоправда, вона не була знищена, а реорганізована у так зване Суспільне радіо і телебачення, але при тому чомусь із роботи були звільнені десятки музичних редакторів і талановитих журналістів з активною проукраїнською позицією, котрі відстоювали в ефірі нашу традиційну українську культуру. Перший канал радіо взагалі позбавився нині права давати в ефір пісні, що для нашого інфопростору було немислимим. Але майже ніхто чомусь не помітив цієї «реформи» і майже не пручався, бо процес підміни цінностей уже був запущений на повну.

Як працює ця «підміна цінностей»? А дуже хитро! Береться якийсь інтернаціональний проект типу «Голос країни» або «Х-Фактор» і адаптується під нашу дійсність. У жюрі «саджаються» переважно все ті ж, проросійські артисти і «агенти впливу» Росії, а репертуар конкурсантів переважно формується з російськомовних і англомовних пісень з мінімальною присутністю всього українського.

Що ми отримували на виході цих конкурсів і телешоу? Практично повну відсутність людей з українською ментальністю, що не послуговувалися українською культурою і за межами знімального павільйону спілкувалися російською мовою. Можливо, виключенням із правил була львівська співачка Оксана Муха – і то лише тому, що вона не є творцем власного контенту, а лише талановито переспівала репертуар американської українки Квітки Цісик. Тобто, вона не могла створити конкуренції нинішнім «агентам впливу», зоряні імена і прізвища яких ви знаєте і без мене.

Що нині із цим усім робити? Шанована мною журналістка і співачка Анжеліка Рудницька, відома як фундатор «Території А», якось в одній із публікацій згадала одного з суперпопулярних нині співаків, пропонуючи йому перекласти українською всі його російськомовні хіти. На що я відреагував дуже негативно. І ось чому.

Ви напевно чули біблійний вислів «вовки в овечих шкірах»? Так Ісус говорив, зокрема, про тих лукавих фарисеїв чи хижих ворогів, які, щоб приховати свою суть, готові прикидатися, маскуватися під чужу для себе мову а чи навіть вишиванку. Але чи здатні змінити вони при цій зовнішній трансформації свою сутність, свій чужорідний ментальний архетип?

Чи не є це банальною мімікрією? Я не впевнений в цьому! Але, гадаю, українська культура від цього постраждає однозначно. Бо поповниться так званим «квазіукраїнським продуктом» І це ми бачимо нині – і чуємо щоденно на наших музичних радіостанціях, де засилля напівграмотних, антилітературних текстів просто зашкалює, катастрофічно забруднюючи наш культурно-інформаційний простір.

І це не «проблема росту» чи «момент трансформації», як стверджує дехто – це конкретна замаскована антиукраїнська діяльність. Бо якби інакше, то на всіх цих «українських» радіостанціях давно у штаті редакцій працювали б літредактори з числа високоосвічених гуманітаріїв із відповідною мовною освітою. А поряд з піснями молодих початкуючих виконавців і сонграйтерів звучали б твори визнаних народом метрів, які б являлися незаперечним еталоном, своєрідною класикою жанру. Але, на жаль, все не так просто...

І от часом я отримую на своїй сторінці такі дописи від української людини, яка пише мені: «Просто творіть якісний український конкурентний продукт і все стане на своє місце. В багатьох ресторанах співали вашу «Эту женщину», і більше нічого, на жаль.»

Я міг би вступити в дискусію з автором цього допису, нагадати, що я написав сотні пісень, деякі з яких стали майже народними, хоч дуже рідко звучали на радіо і телебаченні, що останнє десятиліття я перебуваю у майже повній інформаційній ізоляції у своїй країні, бо комусь так потрібно. Що я продовжую активно творити «якісний український продукт» і виступати з концертами по всьому світу...

Але я нікому нічого не буду доводити в силу наведених вище причин. Тому що окрім наведених мною драконівських методів модерації українського медіапростору, завдяки чому на центральні столичні канали дуже рідко потрапляють ментальні українці із Західної України (де рівень якості творів аж ніяк не нижчий, а можливо навпаки). Та й сам столичний медіапростір уже є певним критерієм, який нікому не дозволяється порушувати, тобто бути якимсь інакшим чи кращим від пропонованого стандарту.

А тепер з приводу пісні «Эта Женщина». І це важливо сказати! Так, вона була написана мною майже 30 років тому, її співають у багатьох ресторанах України і світу, навіть у США. І зовсім не тому, що це якийсь особливо «якісний продукт». А тому, що саме на цю пісню дуже активно реагували люди з російською ментальністю. Колись для неї зробив перше аранжування луганський музикант. Пізніше її з поміж десятків інших пісень регулярно вибирали для ефірів і концертів телепродюсери і режисери. І я нічого, – чуєте, нічого не міг з цим зробити! Бо так працював український шоу-бізнес!

Так, я написав після того десятки пісень для себе і своїх колег, які принесли і їм, і мені певну популярність. Але ця пісня весь час ніби нагадує мені, що саме вона стала ніби перепусткою в той світ, де все існує і підкоряється не культурним і музичним, а саме політичним законам, які мають на меті далекоглядні стратегічні плани.

Але про це чомусь не думають люди, які просто слухають музику і нічого не хочуть знати про те, як насправді влаштований цей світ.

І тому я зовсім не дивуюся, що в нашій країні Героя України дають, приміром, не Тарасові Петриненку, пісні якого є еталонними як з музичного так і літературного погляду, а сам Тарас Петриненко не відхилявся від розуміння ролі і значення української культури і пісні для нашого народу. Натомість знаходяться кандидатури більш актуальні для нинішньої політичної квазіеліти, яка вперто, навіть у ці драматичні часи не хоче розуміти, що втрата нашої традиційної глибинної культури ніяк не менш драматична, аніж втрата Маріуполя чи Бахмута.

Бо врешті-решт ми віримо в те, що ми повернемо ці міста, як повернули Херсон. А от чи зможемо ми повернути втрачену в нерівних боях із нашим «внутрішнім ворогом» українську культуру – це важке питання, що й досі не має відповіді.