Території в обмін на мир? Головна пастка переговорів

На фоні оптимістичних заяв Вашингтона про погодження 90 % мирного плану та конструктивний характер останніх раундів мирних переговорів в Абу-Дабі, дисонансом прозвучали нещодавні заяви Міністра закордонних справ РФ Лаврова, його заступника Грушко та прессекретаря Путіна Пєскова щодо передумов для припинення вогню.

Як виявляється, проблемними аспектами є не лише територіальні. Російська сторона наголошує на необхідності надання «гарантій безпеки» не лише Україні, а й Росії. При цьому гарантії для себе вона бачить у контексті забезпечення максимально сприятливих умов для наступної агресії. Адже як ще можна інтерпретувати вимоги щодо заборони членства України в НАТО, розміщення контингентів країн НАТО на території нашої держави та припинення її використання для «створення загроз» для Росії. І це з боку держави-агресора!

Більше того, російська сторона вже почала висувати додаткові і завідомо неприйнятні вимоги і в територіальних питаннях, зокрема щодо визнання російського статусу окупованих територій. А нещодавно Лавров у своїх територіальних претензіях пішов ще далі. У виступі перед російським дипкорпусом він наголосив, що «народ Криму, Донбасу і Новоросії висловив свою волю на референдумах, і ми (Росія) доведемо до кінця процес повернення цих «исконно русских» земель в «родную гавань». А де пролягають кордони «исконно русских» земель всі знають – там, куди дотягнеться російський солдат.

Лавров поставив під сумнів і згоду Москви на компроміс в питанні прав так званих «російськомовних». За його словами, «мовні, культурні, релігійні права тих, хто залишається під владою Києва, мають бути відновлені».

Російські посадовці також наголошують, що успіх у переговорах може бути досягнутий лише за умови дотримання позицій, узгоджених на зустрічі американського і російського лідерів в Анкориджі. При цьому зміст цих ніби-то досягнутих домовленостей не розшифровується. Однак, висловлюється розчарування, що американська сторона від них відходить.

Враховуючи те, яким чином закінчилася зустріч в Анкориджі – демонстративно скороченою пресконференцією і відміною дружнього обіду – виникають серйозні сумніви щодо спільного розуміння сторін підсумків цього заходу. Це вже не кажучи про те, який статус в принципі можуть мати будь-які розмови президентів США і РФ про Україну без врахування думки України.

На цьому тлі «конструктивний» процес мирних переговорів виглядає як просте затягування часу. Росія робить це, щоб уникнути нових санкцій. Україна ж змушена грати у цю гру, щоб убезпечитися від нового призупинення військової підтримки США, зокрема передачі розвідданих і продажу озброєнь.

Президент США Трамп поки що заперечує всі пропозиції посилити тиск на Москву, щоб привести її до реалізму, навіть якщо вони надходять від його політичних соратників. При цьому Білий дім прагне якомога швидше добитися якогось результату і наполягає на територіальному компромісі з українського боку, ігноруючи нестиковки у рівні погодження російською стороною інших моментів мирного плану, які входять до згаданих 90%.

Але ж такий «картковий будиночок» штучних «мирних домовленостей» обов’язково розсиплеться. Нові санкції проти РФ стали б не лише ефективнішим інструментом досягнення перемир’я, але й підвищили б рівень підтримки республіканців в американському суспільстві. Адже там все ще переважає запит на підтримку України.