Оптимальний спосіб підтримати українське кіно

По-перше, це оптимальний спосіб підтримати українське кіно. По-друге... По-друге, Україна цей досвід (жінки в Італії), якщо і пережила, то точно не переосмислила. Про свій сантимент до Галичини я багато разів писала. І рівень побутової культури там вищий і традиції, і здатність облаштувати свій простір - також і, здається повна відсутність патерналізму.

Я не уявляю, чи можна знайти в Галичні бабцю, яка б бідкалась: «Вони зовсім не думають про людей». І релігійність у них така, що не переривалась на 70 років, це відчувається. Але з іншого боку... Колись я вчилася в католицькому інституті (недовго) в Австрії. Пам'ятаю, як зараз. Директор інституту, ідеально вбраний нащадок Габсбургів, батько шістьох дітей, щодня - літургія, щонеділі - обід зі студентами, відмовляє симпатичній парі у продовженні навчання: «Якщо чоловік відмовляється вчитися, ми не беремо дружину. Подружжя у нас вчиться або разом або ніхто. Навчання в католицькому інституті не повинно ставати причиною довгою розлуки, це спокуси та поганий приклад іншим».

Через кілька років те саме за нагоди чула від православних священиків: «Заробітки або разом або ніхто». Тож, як це суміщають у собі заміжні жінки ( в Ітілії ж переважно з Західної України) для мене було загадкою. Не беремо ті випадки, коли Італія стає можливістю вирватися з невдлого зв'язку. Але саме заміжні жінки... І цей фільм вона спроба такої відповіді. Чесної розмови про те, що це може бути для сім'ї катастрофою. Навіть попри гроші, попри те, що батьки поліковані, хата збудована, діти навчені. Це кіно про жінку, яка ні хвилини, здається, не була там щасливою в Італії... Втім кінець щасливий. Бо це щастя, коли збудувавши хату, тобі у крайній момент вдається поремонтувати життя вдома.