Мовна експедиція у Ізмаїл. Як же у нас все запущено

Оце так можна описати нашу поїздку в Ізмаїл і розмову з мером Ізмаїлу про українську мову. Про що ви приїхали поговорити? Про мову? А що це?

Як ми опинилися в Ізмаїлі? Це продовження нашої мовної експедиції на південь. Початок розповіді тут.

Отже, мерія. Кабінет Голови міста. Мер і нас троє: Лариса Ніцой, Павло Гриценко-професор, Павло Кишкар-нардеп.

- У нас переважно все російською, бо «рускій язик – язик мєжнаціональнава абщенія», - каже на наші розпитування мер Ізмаїлу.

Я питаю:
- А як же стаття 10 Конституції України «Держава забезпечує функціонування української мови у всіх сферах життя»? Ви і є ця держава. Ви і є той, хто забезпечує!

- Але ж Закон про мову ще не прийнятий, - каже мер. О, то виявляється він в курсі теми )) Конституції йому мало.
- Але ж вступив у дію закон про державну службу, - апелює нардеп Кишкар. - Чому у вас в Адміністрації всі розмовляють російською? Оголошення висять російською? 
- Бо так в Ізмаїлі історично склалося. Тут всі російськомовні.
- Та нічого подібного! – заперечує Гриценко. Я ж не російськомовний! Я вчився в українській школі. Тут завжди жило багато українців!

Мер кліпає, народний депутат пояснює:
- Видатна людина, яка зараз сидить перед Вами, Павло Юхимович, професор, директор інституту мови Національної академії наук України, про зустріч з яким було з вами домовлено, ваш – місцевий. 
- То ви наш? – дивується мер, але не тому, що ця відома людина, їхня. З усього видно, думав, що приїхав якийсь дядько з Києва, а виявляється цей дядько тут колись жив.

- Ваш, - відповідає Гриценко. - Я закінчував тоді єдину на весь регіон українську школу в Ізмаїлі. Скільки у вас зараз українських шкіл?
- У нас все в школах українською! – заявляє мер і вилітає кулею на якусь зустріч.

У приймальні наштовхнулися на керівницю департаменту освіти. Мер здихується нас - переходимо в кабінет до неї.
- Скільки у вас шкіл в місті? – питаю.
- 13
- Скільки з них українські?
- О! У нас чудова ситуація! Три з них українські.
- Чудова ситуація? – перепитую я.
- А мер сказав усі українські! – кепкує Кишкар.

Керівниця мовчить.
- Це не чудова ситуація, - зауважує Гриценко.
- Ну не можна ж так одразу одним розчерком раз – і всі українські.
- Одразу, це як? Одна школа у вас була, її закінчував Гриценко. З’явилося ще дві. Дві за 26 років незалежності. Одна школа на 13 років. Це одразу?
- Якщо ми їх переведемо на українську - це буде насильство. Тим більше, що в нас не тільки російська, у нас ще є румунські школи, болгарські.
- Насильство?! - Вигукуємо ми. – Ваші випускники змушені після вашої освіти їхати вступати у виші Болгарії і Румунії, а не України! Оце насильство!
- В українські виші вони теж вступають.
- І якою мовою вони вчаться у наших вишах?
- Українською, - відповідає керівниця. – Їм, звісно, важко, а потім вони надолужують.
- Тобто, ви їх вчите болгарською, румунською, російською, а у вишах їм треба надолужувати українську мову. Ви НЕ ДАЄТЕ їм освіту українською, ви їх обмежуєте у виборі, ви створюєте їм труднощі в навчанні, ви примушуєте цих дітей їхати з країни і кажете, що освіта українською – це насильство. Насильство якраз в тому, що робите ви, у відсутності освіти українською мовою.

Керівниця сидить кліпає.

- Які ви заходи проводите, запроваджені мерією, на популяризацію української мови? – питаю я.
- Проводимо.
- Які?
- Проводимо.
- Чи є у вас якісь конкурси, може є запроваджена мерією премія за українську мову?
- Мовчить.
- Чому у вас кругом в адміністрації російські вивіски? – питає Кишкар
- О! А ми тут при чому! Ми ж не відповідаємо за всіх, це начальство нехай …
- Та ви ж гуманітарний блок! – не витримує Гриценко
- Ви ж авангард, ви веде за собою! – вигукую я.
- Не економістам же слідкувати за мовою, - каже Кишкар.

В очах у керівниці така туга: «Де взялися ці люди? Що вони хочуть?»…

Ці керівники і керівниці нічого не розуміють. Вони не розуміють, що є закон – ну й що. Вони не розуміють, що його треба дотримуватися – ой ладно вам. Вони не можуть осягнути, що шлях до процвітання країни, утвердження нації лежить у тому числі через мову – ой, ідіть не заважайте. Вони нічого не розуміють.

Над головою в керівниці висить карта України, український герб. Нащо вони там? Бо так сказали. Бо є таке розпорядження повісити у всіх адміністраціях.

Оце й уся їхня державність.

Ідемо по місту. Містечко чисте, охайне. Пане мер, але цього мало! Ви ж державний муж. Мало відповідати тільки за віники, граблі й покошені газони! Це рівень завгоспа!

Ресторан «Хуторок» - а як було б класно «Хутірець», дискоклуб «Фасоль» - а як же ж класно, якби було «Квасоля»! Гарний Ізмаїл, його б ще наповнити українським змістом.

Поїхали на завершення в Ізмаїльський гуманітарний університет, почесним професором якого є Павло Гриценко. Зустрілися з ректором. Нардеп, Павло Кишкар, запропонував університетові, який є острівцем українськості в Ізмаїлі, провести в місті український конкурс імені Гриценка (у Павла Юхимовича аж подих перехопило від несподіванки). «Ох і круто! – подумала я . – Хоч так дізнаються, що в них є земляк всеукраїнського й міжнародного масштабу». Домовилися пізніше обговорити умови конкурсу. У подарунок переможцю нардеп пообіцяв ноутбук.

Рушили на Київ. Покрутили радіо, три хвилі - румунською. Як же ж у нас все запущено.