Їдеш на «українські Мальдіви», а приїжджаєш на кар'єр посеред промзони

Карантинний рік став для значної кількості українців нагодою відкрити для себе власну країну. І я собі думаю, що після завершення пандемії варто буде залишити не тільки антисептики на вході в кожен заклад і звичку тримати соціальну дистанцію, а й традицію щороку подорожувати Україною. Вибирати собі якийсь реґіон – і системно його роздивлятися, куштувати й пізнавати.

Що заважало нам робити це раніше, чому варто було дочекатися закритих кордонів, аби побачити цікаве під власним носом? Відповідь очевидна: погана інфраструктура, розбиті дороги, садистська логістика, відсутність якісного сервісу й комфорту, нерозкрученість українських міст і реґіонів, дорожнеча й так далі.

Але є ще одна причина, котра, як на мене, значною мірою стримує розвиток внутрішнього туризму в Україні — перехваленість. Погодьтеся, що коли їдеш на «Українські Мальдіви», а приїжджаєш на кар’єр посеред промзони, то складно позбутися відчуття легкої ошуканості. Так, тут гарно, класно, приємно, але назвати це місце Мальдівами могла тільки та людина, яка ніколи не була на Мальдівах.

Або от, якось дорогою через карпатський перевал мені трапився банер «Рахів – гуцульський Париж». Цікаво, чи можливо, щоб хтось у Парижі влаштував промоційну кампанію «Париж – французький Рахів»?

І це стосується всього. Так, є добрі українські вина, але далеко не всі. Переважно це кисляки й солодкі кріпляки, що годяться хіба для глінтвейну. А щоб знайти справді добре українське вино, треба пройти довгою і втомливою дорогою проб та помилок. І коштувати воно буде аж ніяк не менше за перевірений чилійський карменер чи навіть напій із Тоскани.

Так, деякі українські крафтові сири дуже смачні, і слово «дуже» тут не є перебільшенням, але водночас вони дорожчі за закордонні аналоги. Тому треба чесно попереджати: давайте підтримаємо українського виробника, але заплатимо більше, ніж при покупці доброго французького сиру.

Так, музей N має цікаву колекцію, але в ньому холодно, брудний туалет без мила й паперу, а в залах – агресивні «тьоті», які за кожної нагоди кидаються на тебе, мов ті шуліки, і з невідомих причин забороняють фотографувати.

Так, цей палац десь у глибинці – цікавий, але фасад у нього аварійний, парк навколо більше схожий на хащі, а поблизу немає жодного пристойного кафе (не кажучи вже про ресторан), де б можна було перекусити. Про відсутність аудіогіда, сувенірів чи фотозони я взагалі мовчу.

Є в нас класний гірськолижний курорт – Буковель. Краєвиди там гарні, траси довгі й розраховані на лижників різних рівнів, навколо є непоганий вибір готелів і ресторанів. Але чому його так часто називають – «Биковель»? Бо ціни там геть не українські – і, купуючи порцію борщу за космічні гроші, не полишає відчуття, ніби клієнта там тримають за лоха.

Так, моря в нас цілком нормальні, ну гаразд – терпимі, але не треба їх розхвалювати до небес, бо кожен, хто був десь на Адріатичному узбережжі, після відвідин Залізного Порту може впасти в глибоку депресію. Зрештою, недарма наше море називається саме Чорним (sapienti sat, як то кажуть). Додаймо до цього відсутні дороги, поганий сервіс, повальну рускоязичность обслуги, завищені ціни – й одразу ж захочеться купити путівку в Туреччину.

У такому-то місті є дві гарні вулиці чи кілька старих імпозантних будівель, але навколо них – суміш Шанхаю з хрущовками, і тут можна гарно провести дві години, але аж ніяк не цілий романтичний вікенд. І так без кінця.

Я розумію, що бажання на всі лади перехвалювати українське має два глибокі корені: почуття меншовартості і провінціалізм. Але найгірше те, що в них закладено міну уповільненої дії, бо завищені очікування в підсумку викликають неминуче розчарування: мовляв, непогано, але я чекав кращого...