Надіятися треба не на мирні переговори, а на Збройні сили

Я мрію про мир, але мушу визнати, що його навряд чи треба чекати найближчим часом. Мирні переговори, які з такою інтенсивністю відбуваються майже щодня, найближчим часом не можуть дати очікуваного результату через очевидні причини. Давайте поміркуємо про це разом.

Ні, абсолютно, адже Україна не окупована, а офіційний Київ висловлює тверду проєвропейську позицію. Росія під надзвичайно суворими санкціями, а Україна отримує неймовірну міжнародну допомогу. Сухопутний прохід до Криму не «пробито», а окуповані частини півдня країни висловлюють запеклу антиросійську позицію. Це означає, що Росія продовжуватиме наступ і знищення.

Чи погодиться Україна «заморозити» ситуацію на даному етапі?

Ні, ніколи. Значна частина нашої території контролюється росіянами, ворог засів на підступах до Києва, оточив важливі українські міста на сході, «замороження» конфлікту означало б, що росіяни принаймні на деякий час залишаються на зайнятих позиціях. Це неприйнятно, адже за таких умов українська держава просто не може нормально функціонувати, забезпечувати своє населення, розпочати посівну і здійснювати товарообмін між регіонами. Більше того, я абсолютно переконаний, що президент Зеленський ніколи не погодиться на те, щоб за його правління бодай метр української території було вкрадено в України. Хто б там що не казав, а не для того він став президентом, щоб увійти в історію як людина, за часів якої держава втратила нові території. Він хоче ввійти в історію як переможець – і всі ми, український народ, його в цьому палко підтримуємо.

Чи можуть російські війська самостійно покинути Україну?

Гіпотетично так, але я в це не вірю. Це армія злочинців, терористів і мародерів, вони відійдуть тільки під ударами, коли їх прожене з нашої землі українська армія, а вже тоді цей результат можна буде закріпити на мирних переговорах. Інші варіанти здаються мені нереалістичними.

Чи можливий український нейтралітет?

Так, але виключно як відволікаючий хід. Як засіб, інструмент досягнення припинення вогню, щоб врятувати цивільних людей. У довгостроковій перспективі наше майбутнє – тільки в євроатлантичній спільноті. Росіянам потрібен український нейтралітет і роззброєння не для гарантій безпеки, а для того, щоб напасти на нас ще раз і цього разу вже остаточно знищити.

Чи погодимося ми на «денацифікацію» і другу державну – російську – мову?

Тільки в абсолютно хворій голові могла народитися ідея, що загартовані революціями й війною українці можуть погодитися на те, що в Кремлі цензуруватимуть наші підручники з історії, мови й літератури. Дзуськи! А про російську мову відповідь дадуть самі ж російськомовні громадяни, які сьогодні сидять у бомбосховищах. Нічого російського в Україні не буде, бо російське вбиває!

Чи потрібні в такому разі мирні переговори?

Безумовно, так. Ми маємо використовувати всі можливі засоби й канали, щоб виборювати безпеку для наших громадян, домовлятися про гуманітарні конвої, узгоджувати параграфи майбутньої мирної угоди в інтересах України. Але будьмо гранично чесні: надіятися треба не на мирні переговори, а на Збройні Сили України.