Українці мали б ретельніше стежити за дотриманням владою обіцянок

Війна, котру Росія розпочала проти України майже одразу по закінченню Євромайдану, не дозволила українцям усвідомити належним чином деякі важливі речі. Бракувало часу, аби зробити необхідні висновки й мати змогу належним чином все відрефлексувати й проговорити, а довелося з головою поринути у війну.
Втеча Януковича стала моментом відліку ситуації, коли почало формуватися щось подібне до нового суспільного договору. Такий собі тимчасовий уклад життя на постмайданний період. Він мав би протривати лиш до президентських виборів чи, принаймні, до парламентських, але насправді заклав певні правила й принципи, котрі діють і досі. Вони діятимуть й надалі, бо тимчасове в Україні доволі швидко набуває постійного характеру. І щоб змінити декотрі з цих правил, українцям, либонь, доведеться провести ще одну революцію. Хоча є надія, що таки ні.
По суті, із втечею Януковича з країни, усі закони і правила набули, так би мовити, гнучкого вигляду. В той момент їх можна було спробувати спрямувати в необхідне русло. Тимчасова влада була більш-менш зговірливою на компроміси, бо усвідомлювала, що соціум ще не відійшов від протестних настроїв і все може повторитися.

Після революції настав час потенційних змін, коли народ може вносити корективи в уклад життя держави. Між владою і активістами виникла певна модель консенсусу, котру можна побачити на прикладі призначення керівництва до складу антикорупційних органів: заради створення якоїсь важливої інституції активісти залишають владі важелі впливу в обмін на незалежних членів комісій. Таким чином намагаються утворюючи систему стримування.
Із кожним днем, котрий минає від закінчення революції і наближає країну до наступних виборів, гнучкість торгу із системою зменшується. Тимчасовий суспільний договір «устаканюється». Влада все менше готова йти на поступки, намагаючись укріпити свою вертикаль та зміцнити систему, аби сконцентрувати в своїх руках якнайбільше важелів впливу перед електоральною кампанією.
Виглядає на те, що помилковою для України є модель «давати попрацювати» новообраним керманичам і розбиратися уже в перебігу їхньої діяльності, хапаючись потім за голову. Це патерналістичне бажання можна виправдати у зрілій демократії. Хоча хвиля популізму, котра накриває світ, може внести корективи й у це.
Натомість український досвід показує, що таке недбальство призводить або до різкого крену влади в напрямку авторитаризму, або до розбрату там, де влада є продуктом компромісу двох чи більше політсил. Тому правильним варіантом у сучасному становищі є миттєвий тиск на владу, поки вона зберігає гнучкість та відкритість до діалогу із суспільством.
Звісно, короткий відтинок часу на «облаштування» та перші кроки необхідно дати, аби зрозуміти, куди хилить влада. Будь-якої миті соціум має бути готовим протистояти системі, якщо вона виходитиме за рамки своїх повноважень. Ця готовність до тиску змусить політиків уважніше ставитися до своїх програм та обіцянок.

Від псевдоекспертів до справжніх експертів

Проблемою за такого розкладу подій стає те, хто має вказувати на недоліки в роботі влади. Тут дається взнаки відсутність достатньої кількості загальнонаціональних лідерів думок та компетентних людей, котрі мали би розтлумачувати суспільству, що відбувається так, а що – не так. Цими експертами повинні би стати науковці. Саме їхній авторитет та незаангажованість у політичні процеси викликатиме в українців довіру.
Цілком логічно, що саме ці люди мали би замінити на екранах телевізорів різного роду «говорящих голів», псевдоекспертів, політтехнологів, маргінальних політиканів, популістів, фейкових соціологів та іншу братію, котра годується з рук політиків, олігархів та політиків-олігархів.
Авторитет вітчизняних науковців серед населення є доволі невисоким. Справа в тому, що багатьом чудово відомо, як в Україні можна здобути наукове звання. «Проффесор» Янукович був тому неабияким підтвердженням. У такому випадку на довіру від народу передовсім мають заслуговувати ті експерти, котрі мають освіту в престижних університетах світу, а також публікації в якісних наукових видання та мають авторитет за кордоном.
Проте ці люди не захочуть іти в телестудії, де їм доведеться сидіти поруч із різними маргіналами, котрі підгодовуються політичними силами й, відповідно, транслюють ту думку, за яку їм заплатили. Також варто розуміти, що медіа мали би платити за експертну думку. Проте поки що не слід очікувати, що ЗМІ кинуться масово запрошувати лише справжніх експертів, адже значна частина видань, каналів та радіостанцій належать різного роду олігархам. Це довгий процес, але його потрібно починати якнайшвидше.
Довіра до експертів допоможе краще орієнтуватися в політичній дійсності. Це, в свою чергу, дозволить соціуму швидше реагувати на помилки влади й створення нових спільних правил гри, за якими країна рухатиметься до позитивних змін, а не чергової спроби авторитаризму чи розбрату.