Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Щороку перед датою закінчення Другої світової приходить хтось із моєї сім’ї, кого не знала

    • Ольга Герасим'юк
    • Розсилка
    Щороку перед датою закінчення Другої світової приходить хтось із моєї сім’ї, кого не знала

    Він був би мені дідом. Дід Гурій я би звала його. Я йому була би внучкою двоюрідною. Якщо такі бувають.

    Ну, це вже неважливо. Все, що про нього можна переповісти невідомим нащадкам, – він був дуууже хороший чоловік. Так каже моя мама, тягнучи це «дуууже», – щоб ніби більше цим єдиним словом розказати. Вона іншого про нього зовсім нічого сказати не може, бо, коли все те сталося, була маленькою. Тепер уже про неї можна сказати – ветеран. Бо більших ветеранів практично й немає. Мама страждає від того, що так багато було в її житті такого, про що ніколи ніхто не хотів розказувати, бо «не можна».

    Ким він був, де працював – ніхто не скаже вже. Лише одне мама знає – жив Гурій на хуторі Лутайка, звідки її мама. Був чоловіком Соні – сестри моєї бабусі Олі. Мав двоє дітей – Катю й Мітю.

    Що сталося з хорошим чоловіком Гурієм?

    «Треба було язика тримати за зубами», – сердито й категорично його дочка Катя відмовлялася на цю тему говорити. Зараз вона вже померла. І діти її теж… У всіх – язик за зубами…

    А коли всі були ще живі, а дехто – малий, по Лутайці їздив поштар на прізвисько Депеша і розвозив похоронки, просто листи й плітки. Він знав усе й про всіх. І Гурій спитав у нього: а чи ти бува не чув, що там не так? Кажуть, Жуков щось неправильно продумав, чи в чім там діло, що наші біжать?

    Був це той розпачливий період, коли гітлерівці громили наших нещадно й криваво… Людям було тривожно, бо мали вже прийти сюди, в наші двори… Було страшно… Пізніше вони й прийшли… І про це вже мама може розказувати довго, здригаючись од тих згадок.

    А тоді Депеша одразу поїхав «куди нада» і повідомив, що Гурій – провокатор.



    Пізніше Депеша буде доносити фашистам на наших, а ще раніше він доніс на сестру моєї бабусі, що вона куркулька – і всю її сім’ю вивезли на Урал на смерть. Врятувалася лише одна дівчинка Оля, яку моя бабуся видала за свою дитину. І та дівчинка ймовірно на мить розмови Гурія з Депешею якраз відступала з нашими, бо підросла, й забрали її на фронт медсестрою. Коли фронт проходитиме через наші краї, вона піде пішки навідати свою «маму» – і Депеша побачить її з вікна свого лігва. Диявол зіграє з ним смертельну партію, сплутавши карти, – Депеша подумає, що вона прийшла помститися за все, в істериці схопить рушницю, побіжить у сарай і застрелиться. Але все те станеться дуже пізніше.

    Поки що по Гурія прийшли тодішні наші. І повели. Босого, як був. Бензин вони берегли на таких, як цей провокатор, – і вели в інший район, далеко, у Гребінку, де була для таких тюрма, пішки. Соні, його дружині, хтось жалісливий переказав, що треба б Гурію черевики якось передати, і сказали, якою дорогою вестимуть. Вона простояла там день – але, видно, його повели іншою. З того часу його ніхто ніколи не бачив…

    Вже далеко по війні один чоловік прийшов і розказав, що він був із Гурієм в одній колоні. І коли випала нагода, шепнув йому: «Давай тікати! – та той змучено сказав йому – Глянь на мої ноги, куди я побіжу! Хай буде зі мною, що буде…» Ноги його були в крові…

    Сім’я плакала, слухаючи, й нарікала тому чоловікові:

    – Що ж Ви мовчали так довго?

    – А як я міг щось сказати – я ж утік, я ж ворог був… Не міг я…

    Про того мого Гурія я знаю лише, що розстріляли його в Пироговій леваді. Це таке місце під моїм Пирятином, де спершу «наші» стріляли над ямами ворогів народу, потім фашисти вивели туди колоною усіх євреїв нашого міста, наших друзів і сусідів, туди ж одвели на розстріл і Гурія. Ніхто не може сказати – хто саме його розстріляв. Одні кажуть, що «наші», відступаючи, вивезли з гребінківської тюрми зеків «в расход» – бо ніколи було з ними возитися, інші кажуть – фашисти їх туди одвезли на ліквідацію, бо «наші» тюрму покинули, відступаючи, а фашистам теж ніколи було з ними возитися…

    В принципі – вже ніхто й не розбиратиметься, хто «наш», хто фашист. І хто був той Гурій – і хто були ті всі безіменні, кого й наші й не наші постріляли й скидали в цю одну яму?

    Щороку перед датою закінчення Другої світової до мене тихо й мовчки приходить хтось із моєї сім’ї, кого я ніколи не знала, – бродять вони тут, а могили їх не знати де. Приблизно їх було сімнадцять…

    Зараз оце прийшов босий Гурій, дуууже хороший чоловік. Ще в нього, такі окуляри були круглі… Може, вчитель був… По стежці в саду – кривавий слід ніг…

    – Мам, ну як же ж так, що пропав – і ніхто нічого не спитав про нього потім, як же так?

    – Та я питала… Але ж вік мовчали, а Катя, дочка його, такий мала характер: «Треба було язик за зубами тримати!», – і все, розмову переводила на інше, на якісь дурниці, аби не тягла з неї. Навіть Олі нашій, що вся в медалях прийшла аж із Японії – де тільки вона не воювала, бідна…

    Але я знаю, що Катя з братом Мітьою писали кудись, і відповідь їм була… Так прочитала – і як замовкла, так і померла ж мовчки, і діти її померли…

    Мітя знав, що там було написано – і теж мовчав, хороший такий Мітя був, як батько його, кажуть… І жив же під Москвою все життя, як з фронту вернувся, – і теж же ж уже помер. Галя його мені довго писала з їхніх Химок. А тепер, як війна на Донбасі почалася, – замовкла… Все… Кінець.

    Джерело: zik.ua

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Возняк
    Тарас Возняк

    Головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ