Куди котиться країна і чи дійсно все так погано?

Все-таки роки занять практичною політикою не вбили в мені дослідника-політолога.

Спостереження за «слугами» у їх середовищі харчування – Верховній Раді – наводить на кілька узагальнень.

Вони перегукуються що з класичними працями з психології мас калібру Лебона, Ортеги-і-Гассета, закономірностей тоталітарних рухів і режимів – зокрема Арендт, Фридриха, – що й з багатьма сучасними дослідженнями феномену популізму, який корінням сягає саме тих явищ, якими класики переймалися сто років тому, а потім мусили ще раз осягнути після ІІ Світової.

Більше того, історія конкретних режимів у конкретних країнах упродовж ХХ і ХХІ століть дає прекрасний матеріал для того, щоб і зрозуміти, що відбувається в Україні, і спрогнозувати можливі сценарії.

Перше – популістські режими мають стандартну траєкторію розвитку. Вони опановують владу, старанно мімікруючи під «простих людей» (хоча це рідко відповідає істині: Ульянов був дворянином, Кастро і Гевара походили з заможних родин і тп). «Вчитель» Голобородько, якого грав власник офшорів, молодший... гм, партнер Коломойського мільйонер Зеленський – дуже типовий приклад.

При тому старанно вип'ячується ненависть до всього «елітраного», «зарозумілого», світу «отих їх» – на противагу простому і чесному світу «звичайних людей».

Спочатку, поки ще залишається запас міцності, залишений попередниками, або поки можна розпродати/націоналізувати і розпродати/експропріювати і розпродати ресурси країни, вони можуть удавати з себе тих, хто править «з вином і м'ясом» (як начебто любив говорити Сальвадор Альєнде). Але ресурси швидко закінчуються (навіть якщо це нафта в Уго Чавеса).

Нарід починає щось підозрювати.

На цьому етапі нарід або відправляють на війну (у цьому ще ніхто не перевершив Гітлера чи Сталіна), або, якщо нема ресурсів, і сам вождь радше уклоніст, ніж воїн – народу простро закривають рот.

Спочатку рот закривають опозиції, потім журналістам (неугодним – раніше, одночасно з опозицією), а потім і будь-кому, хто сміє заперечувати волю найвеличнішого чи навіть сумніватися у його мудрості.

Після цього настає агонія, тривалість якої прямо пропорційна наявності економічної «подушки безпеки» та можливостями зовнішніх гравців, які з якихось причин зацікавлені у тривалій агонії і прив'язуванні вождів до себе (Лукашенко під Росією – класичний приклад).

А потім – кінець: військова поразка, економічна катастрофа, соціальний занепад.

Поразка на виборах – це ще найлегший сценарій. Але для того в країні ще мають зберегтись вибори.

І тут – друге спостереження. Вибори, свобода слова, права опозиції – якраз найбільш атаковані інститути у популістських режимах. Адже вони заважають прямій комунікації любові між сонцесяйним лідером і обожнюючим його народом. Адже до моменту, коли народ почне щось підозрювати – у нього не має залишитись шансів притягти затьмареного сонцесяйного до відповідальності.

Тому боротьба з іншими думками, затоптування альтернатив, розправи з незгодними – візитна картка популістських режимів. Ба більше: комформізм, угодовство і сірість культивуються в середовищі самих прихильників і учасників політичної сили сонцесяйного. Це отримає і матеріальний бік – радянські «спецрозподільники» часів дефіциту і конверти для «слуг» у стагнуючій економіці.

Незгодні виганяються з номенклатурного раю, де всі мають бути «сковані одним ланцюгом» (с) і славити сонцесяйного.

І тут третє. Такі режими НІКОЛИ не виконують обіцянок і ЗАВЖДИ приводять до катастрофи. Після їх поразки одужувати доводиться дуже довго і болісно – і далеко не всім народам це вдавалось.

Залишається надія на одне: найбільше прикладів одужань від хвороби популізму – саме в Європі. Українці довели, що європейські цінності тут не порожній звук; що найкращі готові і будуть за них боротися.

Популістський режим в Україні стрімко підходить до стадії «кінчайте торгувати, бо решти нічим додати».

Яким буде вихід з цієї стадії, і за яким сценарієм розвиватиметься пост-популістична Україна, ми всі дізнаємось уже протягом півроку.

Але роботи вистачить усім – захистити, відродити і побудувати Європейську Україну. А потім розповідати про Україну популістичну онукам, студентам і представникам інших країн: про те, як країна збочила на криву стежку, але повернулася на магістраль.